Вона розраховувала припинити на цьому розмову, але слова її не справили на Радивона відповідного враження. Навпаки, вони здались йому не такими терпкими й подавали якусь надію.

Він повеселішав і сказав бадьоро, з розрахунком на дотеп:

— У вас невиразна термінологія. Моє серце у вогкому й міцному панцирі; йому не вадить стиснутись раз чи двічі, коли воно й має якесь відношення до нашої розмови.

Вони знову замовкли, і Радивон скористався з цього, щоб направити путь до її готелю. Та Катерина була непохитна. Вона ніби зважилась офірувати своїм капелюшком, розмочити його на дощі, але дотриматися свого вередування, своєї ухвали. Це дратувало Радивона; він гнівався, м’яв пальцями поли кожуха й кусав собі губи.

Так і минув увесь вечір на вулиці, під дощем. Він був різким контрастом учорашньому минулому вечорові, точно й подібно, як природа протиставить теплій весні вогку колючу осінь. Катерина була жорстокою, егоїстичною; вона щільно затулила всі свої інтимні тайники й не хотіла втручатись у чуже лихо. Радивон носив у собі невдовольнені бажання, що рвали йому груди, і був гнівний, спантеличений, ображений. Здавалося, що ці дві людини багато років ворогують між собою, надокучили одне одному й вийшли востаннє зустрітись, щоб поділити надвоє якусь інтимну річ і більш не нагадувати про себе. Один із них наче був байдужий до цієї розлуки, другий — ніби повертався з цвинтаря.

І лише під кінець вечора, стоячи в під'їзді театру, Катерина зрадила свою, може, й удавану, байдужість і, прощаючись, сказала зі співчуттям:

— Ви не тривожтесь… Це мине, обов’язково мине… і ви знову будете ходити до театру.

Та Радивон уже нічого не чув. Він механічно потиснув їй руку й побрів додому.

Ідучи порожніми сонними вулицями, він дивувався всьому, що трапилося. Позавчора він був спокійною, урівноваженою людиною, сьогодні він стривожений, з якимсь невиразним хаосом у грудях. Відкіль це прийшло, й що це є? Як сталося, що вчора він знайшов близьку собі людину, а сьогодні та людина зреклася його? І хіба приступна людській душі така раптова зрада?!

Він похилив голову на груди і, за рефлексом, на розі майдану повернув не в бік свого житла, а до міського парку.

Дощ не вщухав, продовжував своє комарине дзеніння і множив йому смуток.

Тимчасом Катерина оглядала свій капелюшок, зморщувала ніс і гнівалася.

— Пропав вечір!.. Пропав вечір!..

Згодом вона заспокоїлась і так само, як перевіряла свій гардероб після вистави, проаналізувала вчорашні й сьогоднішні події. Логіка її була така:

«Вчора був один настрій, сьогодні — інший… А може, я розгнівалась на нього за те, що він моргав мені?.. Справді, він засоромив мене перед усім театром!»

А пізніше, скидаючи панчоху з лівої ноги, вона застигла на секунду, розчаровано повела бровами й пропустила по губах уславлену готову фразу:

— Всі мужчини однакові!

Потім узялася за праву, справила думки в інший бік і ліниво посміхнулась:

— А цей… тюхтій! Кортить йому, та не вміє ради собі дати!..

І закінчила авторитетно:

— Зовсім не путящий… Не зна, з якого боку підійти… Тільки кривдить цнотливих женщин!..


XI

Радивон Саран закохався в оперетову примадонну Катерину Нарош. Цього висновку дійшов він сам тижнів за два після першої зустрічі з Катериною. Спочатку він не розумів, що з ним трапилось, не міг вияснити причин, через які він утратив спокій, і тільки пізніше, спостерігаючи самого себе та вислуховуючи Катеринині натяки, він збагнув, що ці його хвилювання, незрозумілий розпач ведуть до вельми серйозних подій у його особистому житті, і що їх слід кваліфікувати як кохання до тої русявої дівчини.

Власне, він і не знав би, що ту його нервозність треба називати коханням; йому розтлумачив це товариш із комунгоспу, коли їм довелося знову мати спільну розмову й коли Радивон, оминаючи свою особу, розповів ніби про свого товариша, що звернувся до нього по інтимну пораду.

Товариш із комунгоспу, що, як говорилося, мав аналітичний розум, сміливо поставив діагноз і засоромив Радивона. Він сказав:

— Твій товариш — баба невмита і, як усі закохані, — дурень!

Радивон зніяковів. Хоч і не було вже сумнівів, що його тривога має за причину Катеринине існування, та все ж він не вважав за можливе об'єднати своє чуття й підпорядкувати себе самого цьому слову — кохання.

Ох, який же сором! Він, Радивон, статечний комуніст, цілком доросла, навіть літня людина, громадський діяч, який не минає промови, щоб не закликати до майбутнього — епохи соціалізму, він, отакий серйозний, відважний у боротьбі, носій ідей нової породи людей — і він попав у лабети життєвої дрібнички, з його здорового погляду — примхи, що гідна розпутників, у яких прикінцева ціль — використати життя якнайвигідніше, не турбуючись ні про майбутнє, ні про своїх нащадків.

А й справді дивно все це! Ходить людина, інструктує нове життя, судить в ім'я совісті, справедливості, безкласового людства, користується довір'ям своїх сучасників, і раптом дізнаєшся: ця людина — злочинець. І, може, навіть не злочинець, а тільки боягуз, хворобливий маніяк, власник ненормальних інстинктів, але ж, у всякому разі, не той, кого звик бачити щодня, хто своєю повсякчасною роботою, чесністю довів, переконав і звів до звички, що він, безперечно, тип, індивідуум, — ідеал свого часу.

І він подумав, чи не скривдив уже довір'я своїх товаришів.

«Але ж я не знаю, як це трапилося, — перебігла думка. — Я не хотів цього, не шукав… Одначе хто ж мені повірить?»

Та поволі він набув спокою. Може, навіть не спокою — лише рівноваги у своїй внутрішній тривозі. Дуже часто людина, переступивши раз назавжди поріг свого лиха, починає вплітати його в свою істоту і в неминучості якимсь інстинктом рівноважить його поруч з іншими своїми переживаннями.

Тепер Радивон зрозумів дещо з того, що трапилося з ним останнього часу. Стало ясно, чого він блукав під дощем, чого ходив до театру, в акторську вбиральню, чого червонів під хитрим, прикритим віями поглядом досвідченого театрального швейцара і взагалі зробив дещо таке, що аж ніяк не імпонувало його громадському становищу.

Це нове відкриття й удруге пережиті подробиці смішних сцен пригнобили його. Правда, все те робилося щиро, навіть із муками, але в спогадах воно набрало іншого характеру; ті безглузді зітхання, раптові зриви в настрої, дикі нетактовні вихватки проти самого себе, — все це пасувало шістнадцятирічному хлопцеві, вперше закоханому, і аж ніяк не Радивонові, що мав моральне завдання оминати свою особу й прилучатися з усією твердістю й відповідальністю, яку поклала на нього нова історія, лише до того, що мало цілі загально-неминучі — громадські.

Але не тільки минуле, вже безповоротно зроблене, а й майбутнє цієї прикрої події з особистого життя Радивона було невиразне, не застережене від якихось експансивних форм, що потім дадуть йому досвід і сором, такий самий, як згадка про вбиральню примадонни, де він пробув кілька хвилин під допитливим поглядом акторської богеми.

Найскладніше для нього питання — його невроз, його останні вчинки, що далеко відходили від меж нормальних вчинків людини його віку, — були розв’язані: він закоханий; та що робити далі — він не знав. Справді, становище його було безпорадне; Катерина належала до іншої верстви, він не знав її психології, не знав її намірів і, головне, не міг передбачити кінця своїм поневірянням, так само, як і не знав, для чого й кому було потрібне його кохання до оперетової примадонни.

В одному він собі признався: збудження тривоги в його єстві дало йому радість, що інколи притамовувала навіть сором, розпач і всі сумніви, які йшли від тієї ж тривоги. Романтика охопила і його спокійне загартоване серце. Він інколи пробуджувався від мук, від важкої роботи й думав: стривай, чого мені бринить серце, що в мене доброго, чого я сподіваюся сьогодні чогось такого ніжного, як весняний вечір, коли без причини, раптом, здіймаються груди і за плечима ніби виростають крила? І перед очима вставала Катерина, сама Катерина, без Олени, синів, без будь-яких думок, без розпачу, ніби він сьогодні тільки народився й уперше побачив блакитну далечінь, що манила з вікна його хати й обіцяла за довгий вік показати багато нового й хорошого. Тоді він переставав думати і, як кожна людина, віддавався уяві. Йому здавалося, що він десь ходить по луках із отією — як назвати, хто вона? — русявою дівчиною й п'яніє від млосних запахів літа. Будучина танцює йому інтимним загадковим метеликом, а життя таке прекрасне, що жити його, пережити і знову почати! Безперечно, всі такі щасливі, як він, принаймні мусять бути щасливими включно до худорлявого коника, що вирвався з-під ніг і плигнув на зелених крильцях уперед, у ту блакитну далечінь.

Такі хвилини уяви, сонячні, дитячі, позбавлені будь-якої теорії, класової свідомості, без якої Радивон не підходив ні до одної думки, давали йому радість, будили енергію, підмолоджували м'язи й інстинктом надолужали відчути, що будучина велика, безкінечна й неосяжна у своїй величності.

Але раптом поверталися сумніви:

«Це прекрасно! А тепер як бути? Що робити завтра, сьогодні?.. Адже й радість покладає якісь обов'язки!»

І Радивон почав шукати відповіді на ці строгі питання.

Спочатку він звернувся до літератури й перечитав увесь матеріал із нового побуту, але ніде нічого не знайшов такого, що б могло йому хоч підказати, як бути в такому випадку, коли Радивон Саран, голова міської ради, закохався в оперетову примадонну. Він згадав, що торік, коли він був у будинкові відпочинку, йому попалися під руки книжки Блакитного; з нудьги він прочитав новелету, як один хороший партієць звернувся до секретаря осередку з подібним запитанням і як той секретар розвів руками над притичиною. Цікаво, одначе, знати, що зараз сказав би той секретар, і чого так довго не відповідають йому з окружкому?

Потім він обережно пробував дізнатися дещо в своїх товаришів, але й товариші не допомогли; вони то не знали, то відмовчувались, то сміялись і з легковажними натяками відсилали до якоїсь Баськи, що була вельми досвідчена в подібних справах.

І кристалізувалось враження, близьке до істини, ніби на той час суспільство соромилось того слова «кохання» й викинуло його з життєвого вжитку, надавши право кожному розв’язувати самому такі дрібні, інтимні й навіть сороміцькі речі.

Радивон був частка того суспільства. Він так само соромився відкритись кому прямо й пораятись, хоч би так просто й щиро, наче то йшла річ про кір, на який недавно хворіли його Максим та Ларивон. А тим часом його наміри, його єство були повні суперечностей; він не уявляв, як треба інтимні сполохи, що одвідали йому груди, обернути в розмірене, точне життя. Розгублений, він тільки згадував, що тоді, в театрі, він помилився, коли сказав собі, що кохання — то річ пуста, гідна лише комсомольської легковажності.

Нарешті він ухвалив звернутися по раду до Олени. Це був товариш, який не висміє його, не засоромить якоюсь мораллю, а щиро поставиться до нього й пригріє його біль. Правда, вона мало розуміла його, майже зовсім не розуміла, та зате його лихо вона вважала за своє й охоче, віддано підставляла свої змучені груди, щоб прийняти на себе частку його мук.

Але саме тоді приспіла думка, що, власне, Олена і є якийсь найбільший чинник у цій плутанині і що він не може оминути його, не поранивши свого найближчого товариша. Він облишив свою ухвалу й щовечора, йдучи до Катерини, продовжував брехати, сподіваючись, що, може, завтра чи позавтра щось стороннє, несподіване розрубає грубий вузол його переживань, припинить його брехню і справить його на правильну думку.


XII

Катерина прокинулась пізно, о дванадцятій годині дня. Був понеділок, вихідний день робітників мистецтва; жодних робіт, проб чи підготовки до вистав не передбачалося аж до другого ранку. Можна було вволю поспати — на що й слабують робітники мистецтва і чого їм завжди бракує, — а решту дня віддати на свої потреби.

Вона простягла ноги під ковдрою, вирівнялась і застигла в затишку зігрітої постелі. Учорашній вечір, власне, час після вистави — кілька годин тому — пробіг в уяві приємними спогадами й зворушив їй губи невиразною, сонною усмішкою. Та раптом вона згадала за листи, що ранком занесли їй у номер, і губи зрушили на своє місце, прийняли звичайну форму, а на лиці відбилась цікавість і гримаса заклопотаності, що кривить лице всім гульвісам, коли вони стають перед неминучою потребою застебнути на собі штани чи одягти й зашнурувати свого чобітка.