— Мамо, а може б, ти пішла в раду… Там мусять знати, коли він повернеться.

Раптом постукало у вхідні двері. Діти насторожились.

Увійшов Радивон.

— Драстуйте!.. Драстуйте, мої любі!

Максим і Ларивон кинулись йому назустріч.

— Приїхав!.. Приїхав!

Він обняв їх за голови й міцно поцілував.

— Ну, як ви?..

Йому пересікло: що говорити далі?

Олена мовчала.

Чого він прийшов?

Він ніби помітив це німе запитання і, розгублений, поспішив сісти на стілець.

Ларивон зразу ж зліз йому на коліна й важно сказав:

— Бач, мамо, я ж говорив, що тато повернеться сьогодні.

Радивон заглянув йому в очі.

— Як це ти знав?

Той подумав і відповів із дитячою впертістю:

— Так… знав.

Олені ледве ворухнула усмішка. Вона й досі не сказала ні слова. Від цього Радивон ніяковів, бо не знав, як самому встряти в розмову.

Нарешті він звернувся до неї:

— Олено, — йому покотилася слина в горлі, — може, тобі потрібні — може, вже бракує грошей?

Це запитання проторохтіло в напруженій тиші так несподівано й неприємно, мовби в концерті вдарив хто в стару іржаву заслінку.

Справедливо — Олена нічого не відповіла.

Тоді він знову повернувся до дітей і вже більше не тривожив її ніякою розмовою. Те одне перше запитання так і облишилось недокінченим містком можливого примирення.

Пробув він дома допізна. Увесь той час він розмовляв із дітьми, побоюючись пауз, що могли б повести до якоїсь сутички з Оленою. Діти раділи нагоді вдосталь наговоритися з батьком і легковажно підтримували його інтригу. Сидячи в нього на колінах, вони розповідали йому про свої успіхи в школі, скаржились один на одного і прохали його бути безстороннім суддею в їхніх товариських справах.

Радивон бавився з ними і скоса поглядав на Олену. Але вона відгородилася мовчанкою і, здавалося, нікого не помічала.

І лише в кінці вечора, коли він уже прощався з синами, її губи ворухнули кілька слів.

Вона сказала йому тихо і як чужому:

— Ходи здоров.


XXX

Коли Радивон повернувся в готель, Катерини ще не було вдома.

Він швидко пройшов у свою кімнату, роздягся і ліг у ліжко.

Йому хотілося сховати від неї той візит до сім'ї і на самоті побути із своїми думками.

У кімнаті було холодно.

Він зігнув ноги під ковдрою і затишно вмостив голову. Поволі пестливе тепло стало обгортати його тіло.

У такі хвилини надходять казкові образи, невиразні прозорі міражі й навівають сон.

Але не спалося! Йому подвоїлось єство. Як ніколи, він не знав, де його серце. От і тепер, коли сплющені очі, він не пізнає, чи дома він (он там ліжко Олени, а там, за дверима, сини), чи…

Відлетів сон!

Він тричі повертався з боку на бік і всі рази думав, що все було б добре, і він заснув би, коли б не було «цього». Він не зважувався підмінити неясного займенника конкретною думкою, бо коли б її оформляти, то він не знав, чого саме «не треба». Катерина, сини, Олена, переїзд у готель… Цей займенник об'єднував вагання, плутання, тупий біль і заважав йому спати.

Минув довгий час — година, півтори. Нарешті йому запекло під віями. Думки й огризки думок з'єдналися в строкату масу й поволі стали заступати свідомість.

Але раптом йому вчулося, що за стіною в Катерининій кімнаті шепочуться. Тоді йому похололо в грудях:

— Хто там із нею?..

Він швидко схопився з ліжка і рвонув двері в її кімнату.

Різке світло електрики вдарило йому в лице. Він прикрив очі рукою і став на порозі. Катерина сказала:

— Підіть одягніться, ви ж у самій білизні… я не одна.

Правильно — на пожмаканій постелі сидів іще хтось. Хто?..

Коли не зраджували очі, то був смаглявий громадянин, що колись стрівся йому в Катерининій ложі. Він пишався тоді рівним проділом, бездоганно білим коміром сорочки та елегантними манерами, що чарували товариство актрис. Але тепер… що з ним трапилось? І зачоси, і комір ніби вихрилися в сагарському самумі, а він, власник цих, колись вишуканих речей, сидів у страхополошній позі й боязко позирав на несподіваного гостя.

Радивон ворухнувся й повернув до себе в кімнату.

Він таки одягся, але до Катерини вже не пішов. Що йому там?.. І взагалі, що йому робити? Котра година?.. Дві.

Він вийшов на вулицю.

Місто вже спало. Холодні ліхтарі тихо гойдалися на високих стовпах і, здавалося, ритмічно кліпали прозорими віями. Від того брудний закаляний сніг на брукові змінював свій колір… то сірий, то ніби багряний.

Не хотілося ні спати, ні… жити.

Десь заспівав півень. Потім — другий, третій. Скоро відгукнулася вся дальня, східна околиця.

Радивон повернув голову, наслухав, потім підняв ногу, другу, і наче не сам він, а хто інший керував його волею, пішов на спів півнів.


XXXI

Усю ніч бродив він по засніжених бур'янистих околицях міста. Йому здавалося, що то він устав рано, удосвіта, і йде до своєї кузні. Інколи ж його уява повертала на недавні одвідини села; тоді йому ввижалося, що поруч нього дріботить дядько Трохим, сільський активіст, і з докором хитає головою. Пізніше дядька Трохима змінив п'яний розпорядник із робмисівської вечірки; він показував йому забруднену крейдою спину й сміявся осоловілими очима. До цього товариства приєднався й театральний гардеробник, вусатий Степан. Як і тоді на вечірці, він скаржився на непостійність удачі своєї дружини, а потім розрюмсався і попрохав на «пляшку».

І лише пізнім ранком, коли вокзальний гудок сповістив сніданок, він повернувся назад і голодний, змучений пішов у міськраду.

Того дня мало відбутися чергове засідання президії. Уже більшість товаришів були в кімнаті секретаріату і чекали на його прихід.

Він нашвидку привітався з ними і попрохав собі порядок денний.

Він довго читав його, вдивляючись у літери, і нічого не розумів. Нарешті взяв синього олівця і — на здивування секретаря — дописав у кінці: «ще й про театр».

Потім зім'яв руками лице і розпочав засідання. Але взяти активну участь у роботі президії не зміг. Йому свербіли вії, боліло все тіло. Сон, що оминув його цієї ночі, несподівано став підступати до його очей.

Тоді він, пославшися на хворобу, передав головування секретареві і сів далі від столу, у темний куток. Зразу ж ніжне тепло, таке, як і вчора в ліжку, скувало йому руки, ноги, лице.

Ах, хоч би ж не розпорошити!

Він стулив вії.

Про що вони там говорять?.. Хай уже обійдуться без мене… нема сили…

Секретар оголосив:

— Про звільнення від місцевих податків колективу музкомедії…

Радивон підскочив.

— Як — «про звільнення»?..

Він плигнув до столу й стрівся очима з головним адміністратором театру. Той подав йому записку.


«Дорогий Радивоне!

Зроби все, що він прохатиме. То дуже потрібно для нашого театру. Він говорив, що все залежить від одного твого слова. Прохаю тебе, скажи його…

Катерина».


Радивон пробіг очима записку і зчепив зуби. Ледве помітна усмішка торкнула куточки його губ:

— Скажу його!..

І раптом крикнув:

— Геть звідси!..

Усі присутні члени президії здивовано підвели голови і вперлися очима в Радивонове лице. Головний адміністратор пополотнів.

Радивон повторив:

— Геть… Тут нічого не продають!

Він крикнув і втретє і, несподівано для всіх, переніс останнє питання «ще й про театр» на початок.

Він сказав:

— Вношу пропозицію закрити в місті театр із тої причини, що то… не театр, а розпуста! Такого дива не треба пролетаріатові. Прохаю товаришів висловитись.

Головний адміністратор театру від здивування дістав плечима власних вух. В його круто зведених бровах прописом виступав жах: що вона йому написала? Те ж саме відбилося на лицях членів президії.

Але Радивон нічого не помітив і з запалом, не гідним тої справи, про яку він говорив, обґрунтовував свою пропозицію. Він ніби втілив у свою промову ввесь той біль, що зазнав від оперетової примадонни, і, гнівний, накликав кару на неї, на театр і на всіх тих, хто його підтримує.

У запалі він говорив багато нерозумного, шкідливого. Але йому бракувало спокою. Ніч минула поклала йому рубці на нервах і добиралася до мозку.

Згодом він заспокоївся і знову сів у куток. Утома, як і раніше, лоскотала йому м’язи, але сон уже не надокучав.

Він думав:

«Безперечно, у мене хворі нерви… І я, з усім тим, що сталося навколо мене за останні місяці, — хворобливий випадок. Робітничий клас — молодий, як бузиновий пуп’янок. У нього велике майбутнє. Ми його сини. Річ про вимирання, передчасне упадництво чи дегенерацію — помилкова. Ми просто не розв’язали ще деяких питань, потрібних нам для буденного життя».

Минуло кілька днів.

Одного разу Радивон повернувся в готель і знайшов на своєму столі блакитного конверта.

Він прочитав:


«Мій дурнику!

Ти був букою й ведмедем, та все ж мені жаль тебе покидати. Я буду думати про тебе до самого вокзалу. Не сумуй по мені. Іди на прикорень до курносої Олени і забудь про нашу зустріч. Ми сьогодні виїздимо до іншого міста, на новий сезон.

Власне, коли будеш читати цю записку, я вже буду в поїзді. Вибач, що я не попередила тебе про свій від'їзд. Ці дні в мене не було часу забігти до тебе в кімнату. Я так заклопоталася з своїм гардеробом, що забула навіть ліквідувати деякі дрібні борги… Може б, ти зробив це?.. Кому що заплатити, ти дізнаєшся в орендаря готелю… він знає про це. Прощай. Якщо коли ще зустрінемось, поцілую тебе кріпко.

Катерина».


Він зім'яв ту ідіотську записку — наче він був гнівний, чого не було насправді, — і кинув її під стіл. Йому вихопилося лише одне слово з грудей:

— Поїхала!

Потім схилився на одвірок і похнюпив голову. Раптом йому задзвеніло у вухах.

Яке чудне слово — сез-з-зон! Коли його вимовляти вголос, то літера «з» дзвенить, як двогостра наточена пилка. Вона, «з», і справді ніби щось пиляє… От, знімається дрібний пил-тирса, вихриться й кладе покривало на дражливий мозок…

Згодом він вийшов у коридор. Двері з усіх кімнат, де жили актори, були відчинені. Він заглянув ув одні, в другі, в треті. Скрізь валялися шматки брудного паперу, уривки шнурків, ганчір'я. Що трапилось, куди поділись звичні окові речі, люди?

Йому стало сумно, порожньо-порожньо, як у посиротілих кімнатах.

Він пройшовся в кінець коридору і підняв із долівки шматок газети. Там, поверх дрібних літер, відтиснувся чийсь широкий підбір. Чий саме?.. Хто тут ходив сьогодні, де він тепер?

І дико, несподівано, спала на язик пісенька:

— Роспроклятая машина мого милого втащила!

Ту гумористичну пісеньку завжди співав Ларивон, коли грався в поїзда. Він правив за машиніста, співав і сміявся… Чи не хотів би й Радивон засміятися?

Він знову повернув назад і пройшов до Катерининої кімнати. А може, то помилка, може, він не так прочитав записку?

— Катерино?!

Нема! Тільки готельна робітниця миє підлогу…

Він ступив через поріг. Канапа, стільці догори ніжками, ліжко з подертим матрацом… а де ж шматки паперу? Невже нічого не лишилось, хоч би як згадка за померлого? Але раптом його ніздрі піймали запах її парфумів.

Отож-бо, щось лишилося від Катерини! Та чи надовго ж? До вечора, до другого ранку? Чи, може, й тепер природні запахи готельної робітниці переможуть тонкі пахощі й позбавлять його останньої втіхи?..

Де вона нині?..

«Роспроклятая машина!..» Ах, ось до чого тут відтиск підбора і газета… Поїхала!..

І йому зажеврілася думка бігти до вокзалу. Але слідом за цим повна індиферентність охопила всю його істоту, його зір знову впав на коридор, на уривки шнурків, ганчір'я, і знову чуття порожнечі паралізувало його волю.