І поза цим цікаво було. Кілька догадок промайнуло в голові. А одна:

«Лицарка ночі, мабуть? Вулична повія?..»

Не знав я їх. Знав — тільки не близько. Ще чув, читав: то пасинки долі, пасинки рабства. А товариші старші платню з ними пропивали. І дехто на цілі місяці лягав у шпиталь… Так, так. Всі докази цьому: вбрання якесь коротеньке. І коліна зверху — нога через ногу. Брилик біленький на ній, та й усе, здається…

Я мовчав. І вона мовчала. І всього між нами півтора саженя. А врешті заманулось поговорити. Про віщо — не важно. Так просто — поговорити, й тільки. Спати не хотілось. їй теж не хотілось. (Так мені здалося.) Але заговорити першим не міг, не насмілювався просто.

Може, вона й не повія?.. Може ж так бути? Коліна ще нічого не говорять.

Перестала співати раптом і закурила. Черкнула сірником, освітилась на мить. Тільки й побачив: голії повнії руки та цигарку в зубах. Та ще блідо-зеленеє вбрання й підв’язки на ногах. Лиця не побачив — брилик затуляв.

Схотілося і мені покурити. Рідко курю я, але цигарки завжди в кишені. Сірники теж були, та навіщо псувати — в сусідки припалю. (І зачіпка буде.) Трохи й повагався, та врешті насміливсь.

— Дозвольте, товаришко?.. — Став перед нею.

— Будь ласка!

Затяглась, заіскривсь вогник. Це одна хвилина, але й цього досить, бо вбачив я очі великі й ніжне рум'яне чоло. Скинула пальчиком попіл і:

— Прошу!..

Припалював якомога подовше. Не відривався — не знаю тільки, від чого: чи від цигарки, чи від чорних палючих очей. Чорних… Що таке чорних?.. Нема фарб таких, щоб їх змалювати.

Припалив нарешті. Припалив і… стою нерухомо: не знаю, чи йти, чи сісти біля неї. Вона вже допомогла:

— Сідай, браток!

Пильно зиркнула в очі мені:

— Хохлик?

— Так. А ви по чому взнали?..

— Хо!.. Я ж не глуха.

— А все-таки?

— Ну, чути по голосу. Акцент…

— Да, то правда…

Затяглась вона і раптом схопилась за груди, кашляла.

— Навіщо курите? На здоров'я ж впливає…

— Чудак!..

Знову глянула в очі. Довго дивилась, цілу хвилину.

Не витримав я, змигнув. Запитав тихенько:

— Зачарувать хочете?

— Мовчи!.. Не блимай очима!

— Не блимаю…

— Які ж у тебе очі?.. Ще одну хвилинку… Зараз присвічу…

Дивилась. Не дивилась — цілувала очима. Аж поки загас сірник…

— Гарненьке хлоп'ятко! Як твоє ім'я?

— А це хіба так інтересно?

— Говори! — І схопила за руку.

— Імя моє Владислав…

— Владик? А я буду Льоля…

— Льоля?.. — І раптом сп'янів. Наллявся огнем — вона налила. Сталось це хутко, о сталось це… Ну, я не збагну. Тільки повія це може зробити, бо це її хліб…

— Льолю, що ти робиш зі мною?..

— Гарно, мій Владю? Гарно, мій любий?..

— Ой, Льолю!..

На мить, на єдину пронеслось у голові:

— Ой, що це?.. Куди я попав?..

На мить, на єдину:

— Про-п-а-в!!!


Погиб я, мальчишка.

Погиб навсегда…

— А-а-а!.. Не хочу!.. Пусти!..

Відірвав від себе. З надмірним зусиллям, як частку себе.

— …Я тебе затримав. Час у тебе забрав… Я заплачу…

Витяг карбованця, подав… Вона глянула гнівно, і раптом:

— Підітрися ними… Бувай!

Повільно, граційно пішла.

Василь Минко. Беладонна


* * *

Знайшов її в другому кінці саду. Лежала клубочком на голій землі…

— Льолю!..

І ще ближче над ухо:

— Простудишся, Льолю!..

Мовчала, дихала важко… (А було вже холодно: сивий вересень гуляв по ночах. І вітер так тужно шумів у берестках…)

Ні, вона не дихала, то мені здалося. Насправді змерзла і дуже дрижала…

— Ну, Льолю!..

Хоч би що, наче німа… Став на коліна. Потім сів коло неї. Легенько поторгав за плечі. Легенько — наче боявся…

— Невже заснула?..

Чекав — мо’ хоч ворухнеться. І так хвилин десять, а то й з півгодини… Потім присунувся ближче, напівліг коло неї. Шкіряною курткою накрив її плечі. Голі ж були, і руки голісінькі…

Жаль це був?.. Чи, може, запізніле людське чуття?.. Не знаю. Лежав мовчки, і більше нічого. Лежав, а очі — в темно-синє небо, разом з думками, далеко до зір…

Що ж далі трапилось — і досі не збагну. Якось воно раптом і так несподівано.

— …Будь ласка, в район!

— Що, як, чому?!?

— Без балачок… Ну, раз, два!..

Я підвівся й тихо до міліціонера:

— Товаришу!.. В чому ж справа нарешті?..

— Я не дитина. Ви теж, здається, ні… А тому — прошу!

І зараз же до Льолі:

— Ей, сафаро!.. Підводьсь!

— Як ви смієте?..

— Вас не питають.

Нагнувся, схопив Льолю за руку:

— Хутко!..

Дівчина дужче в клубочок. Руки під себе сховала.

— От іще, маніжиться буде… Ану, щоб без викрутасів! — Однією рукою поставив дівчатко на ноги. Як дитину, за шию…

Та рвонулась, визвірила очі на нього:

— Ти гад!

Соковитий матюк пролунав по саду.

— Тобі чого треба від мене?..

— А, ще панькаться буду, ходім!.. — Заніс руку над нею.

Я відвів його руку вбік:

— Ша, товаришок! Ану, без насильства!.. А то ще подивимось!..

— Що ти лякаєш, бачив таких!..

— Ну, і я бачив… Веди!

— І поведу… Ей, ти, кукло!.. Гайда!

— На ось!.. — Скрутила дулю. — Я когось гайдикну сьогодні!

— Льолю!.. Ходім!

А вона очі на мене і злісно:

— Куди, якого чорта?

— Прогуляймось трохи… Це ж недалеко.

— Мовчи, гад рубльовочний!..

— Льолю, ради всього!.. — Взяв її за руку. Не пручалась, пішла.

А в районі так:

— Товаришу черговий… В міському саду злапав. Підійшов тихо і на самім факті…

— Неправда!.. Товаришу черговий, одне тільки слово!..

Посміхнувсь черговий і так тихо, привітно до мене:

— Вірю, вірю… Ваші документи!

— Будь ласка, прошу!..

Подивився. Ще посміхнувсь, повернув назад.

— Да, неприємно трохи… Ну, нічого — платіть три карбованці!

— ?!?

— За віщо?.. Ви не маєте права!.. Я тут винувата!..

— Льолю!..

— Мовчи!..

…А за бар'єром аж п'ять їхнього брата сиділо.

— Го-го-го!.. Ха-ха-ха!.. Молодець, першосортна!

Тоді аж побачив, як ото почув… Ой, який контраст! Аж сам ізлякався: підведені очі, морди намальовані… Люди не люди — рухливі ляльки. І вона до них — сіла в куточку.

— Го-го-то!.. Ха-ха-ха!.. Посидь, першосортна!..

Зненависть чи радість — ніяк не добрав…


* * *

Виходили з району, як сонечко сходило… І таке ж воно було тоді кумедне: примружене та заспане. Наче три дні не вмивалося… Таке кумедне!

Ішли швидко й мовчали. В одній руці її рука, а в другій квитанція. Рівно на шість карбованців за двох осіб… Ішли, потім спинилися.

— Куди ж далі, Льолю?..

— Куди?.. А я знаю?..

— Серйозно!.. Тобі ж треба поспати.

— Поїду за місто…

— Як?!.

І тоді тільки вперше глянув на неї. Глянув, як на людину. Забув якось, що вона повія, забув і ніч, і міліцію — як наче вперше її зустрів.

— Так… Накрила вчора міліція… Господиня штраф заплатила, а я лишилась на вулиці.

— Ну?..

— От тобі й ну… Бувай!

Міцно стиснула мені руку. Я відповів їй тим самим. Тепло, з чуттям, потиснув їй обидві руки. І це серед міста, на розі двох людних проспектів. Та тоді порожніх, бо рано було. І ще подивився їй в соннії очі, які вони вдень. Та вони не гріли, вони не палили, як було вночі. А сама така бліда й млява, немічна. Здавалося, дмухни на неї вітер — і її не стане.

Так хвилю мовчали. Потім вона:

— Ой, спати, спати!..

Немічно схилилась мені на плече.

— Ой, що я?.. Ну, годі, прощай! А ввечері… — підняла важкії вії й тихо, — як хочеш — приходь!

— Не прийду я, Льолю. І зараз не пущу!.. Чуєш — не пущу!

Взяв її під руку, пішли. І думав… про віщо? А так: про те, про це й ні про що… Думав і про неї, про її життя. Думав, та й тільки. Хотів про дещо розпитати, знав — к бісу пошле. Сказала так, попередила.

Ще думав:

«Навіщо я веду її?.. Довідаються — проходу не буде».

І все-таки вів. Не вів — сама йшла. Сказала:

— Хочеш — як хочеш!..

Виходить — я хотів цього. Не захотів — сама б не пішла. Що ж примушувало вести?..

Жаль?..

Я не з жалісливих.

Любов?..

Ну, це божевілля. Не міг же я відразу в неї закохатись! На квартиру прийшли — ледве злізли на другий поверх. Обоє страшенно стомились.

— Ну, оце моя кімната!.. Будь як дома!

Мовчала. Впала на ліжко і зараз заснула. Послав і я собі постелю: шинелю в боки, куртку під голови і…

Мій трудовий день закінчився.


* * *

На аеродром прибіг я опівдні. Дуже поспішав, бо спізнився. Всі самольоти були вже в повітрі — весело шугали над містом. І тільки два стояли на старті. Один щойно повернувся, другий збирався летіти. Це № 3 і № 5. Мого ж не було. А тому я забрався до ангара, почав щось робити. Щось, бо знав: побачить старший механік — і мені нагорить. Та й там не сховався, зустрівся з ним. Але хоч би слово — нічого не сказав. Тільки глянув косо й далі подався.

Даремно боявся виходить… До біса роботу.

Пішов до братви. Дехто возився коло самольотів, а решта лежали в траві, розповідали анекдоти. Так завжди, як самольоти в повітрі. Ліг і я коло них. Хороше!.. Руки під голову, ноги врозтіч, а очима — далеко в осіннє небо… Про віщо тоді тільки не думається… Найбільше ж — про щось недосяжне, невідоме, далеке… Забуваєш, де ти, що з тобою. В очах анічогісінько — одне тільки небо — широкий безмежний простір. Блисне інколи в очах самоліт, блисне і знову сховається. Це тоді, як сонце, як:


Все выше, и выше, и выше

Стремим мы полет наших птиц…

Тоді завжди робиться весело, бадьоро… Хочеться раптом схопитися з місця й шугнути туди, навздогін за машиною…

Пригадую свій перший політ. Тоді, як нас, молодих мотористів, повітрям хрестили. Тоді я страшенно хвилювався. Готувався, немов до святого причастя. (Це колись — у мої зелені дні.) До машини підходив з якимсь неповторним чуттям, вдруге, втрете — його не було. Звик — стало професією. А тоді млів, горів якимсь огнем… Як зараз бачу картину ту. Я сідаю в кабіну, прив’язуюсь по плечах ремінцями. І не знаю, де подіть свої очі: чи на товаришів, чи на літуна, що пробує мотор.

— Прощайсь, Владю!.. Поклона старим передай…

Жартують, бісові душі, а я не знаю, що й відповісти… Мотор ураз шалено ревнув — і машина рушила з місця. Помахав рукою назад до братви, а очима хутко вниз: цікаво, як відірветься машина від землі. Та не встиг роздивитися. Якось воно хутко й так несподівано. От-от була земля — рукою дістати. От-от, і враз немов провалилась. Я сиджу на одному місці, а земля тікає, зникає від мене.