Підо мною вже місто. Від краю до краю — все як на долоні. І ріка коло нього — наче широка довжелезна стрічка. А вулиці рівні-рівні, і по них ворушаться цятки — білі, чорні, блискає щось. Пильніш розглядаю — то, мабуть, автомобілі. А маленькі цятки — то, запевне, люди. Та цятки хутко зникають, натомість другі, і далі — ми вже далеко за містом. Вздовж ріки летимо. А обіч неї вузенька гадючка повзе. І дим у неї з головки: то поїзд іде товаровий. Який же він маленький!..

А навкруги яка ж то краса! Широкі безмежні лани, і нема їм краю-кінця. Величезний різнобарвний килим, а на ньому села з білими церквами. Ріка покрутилась поміж ними. Ще летимо, ще… Килим рясніє, більше на ньому малюнків, і раптом посірів — загубивсь ув очах. Перед нами море. Море, бо знав, що то море. А так — те ж саме небо, що вгорі над нами…

— А-г-гей, Владю!.. Заснув?..

Хутко схоплююсь. Коло мене нікого, а на старті № 6 — мій самоліт.

Про далі коротко — п'ять слів:

№ 6 мав удруге летіти. Приготували його хутко, налили бензину, води підлили в радіатор. Заводити мотора почали. Я рукою за пропелера, мене за другу механік Чуб, а ще за нього моторист Банька…

— Контакт?..

— Єсть контакт!

Це літун. Я руку хутко до себе, і всі троє — раз! — від машини. Пропелер, власне, мотор, гуркнув і став. Ще раз. Мотор не йшов. Утретє:

— Контакт?..

Але «єсть контакт» я вже не почув…

…А внаслідок цього лежав я в шпиталі. Не лежав, а був прип'ятий до ліжка й до якогось станка. До нього підвішено мою руку. Картина не дуже красива: не можна ні сісти, ні встати. Навіть ворухнутися ніяк. Був у стані малої дитини, яку санітари годували, прибирали з-під мене. Через декілька тижнів руку нарешті помилували — зняли з шибениці, зрослась. А натомість замурували її в гіпс — і моє становище не так уже й покращало.

З боком було трохи краще — він майже заростав, вигоювавсь. Та від нього не було легше, проклята нудь заїдала. Та хоч би ж хто в палаті!.. А то ні душі на той час. Особливо вночі — просто божеволів. Інколи читав… Санітар тримав перед моїми очима книжку і прочитані сторінки перегортав. Та від такого читання боліла голова, і нарешті я кинув таке читання.

Товариші навідувалися. І це було єдиною втіхою. Раз приходив командир. Посидів з півгодини, пожалкував за такий випадок. Ще казав: «Хвалити Бога, що живим лишився: з-під пропелера живим не підводяться…»


* * *

Ніна.

Я ніяк не міг її зрозуміти. Не хотіла, мабуть, щоб я зрозумів. Тільки-но відкрию я рота, щоб її запитати: «Ніно Сергіївно!.. Що це все?..» — як вона раптом питала про щось інше. І так тиждень, місяць — всі оті дні. Раз було: покликав товариша до себе на іменини. Були він із своєю коханкою та… вона. Погуляли трохи… Ну, як усі гуляють. Потім бачу — зникли вони. Товариш із своєю в другу кімнату. Я ж із нею зостався. З Ніною Сергіївною. Говорили спершу про віщось. Почала вона зітхати.

— Сумно, Владю!.. Давайте зіграймо в дурня.

Пограли з півгодини.

— Нецікаво, Владю… Давайте в що інше!

— Давайте й у що інше…

— В цього самого дурня, тільки…

— Слухаюсь, Ніно Сергіївно!..

— …хто лишиться в дурнях, мусить нести кару.

— Чудесно, давайте!..

Зіграли раз — лишилась вона.

— Ну, призначайте кару! Я у вашій владі…

— Заспівайте що-небудь!..

— І все?..

Проспівала «Бубенцы». Вдруге — знову вона. А втретє я був дурнем.

— Ну, тепер ваша черга, Ніно Сергіївно!..

— Чудесно… Я раз, два — і в дамках. Цілуйте…

І їла мене очима.

— Кого, Ніно Сергіївно?..

— Себе цілуйте!

— Як себе?..

— В дзеркалі.

Ну, поцілував…

— Не все… Ще поцілуйте… Валю!

— Та вона ж у другій кімнаті!..

— Тоді кидаймо грати!

— Та-а…

— Не хочете?

— Добре, іду…

Пройшов до дверей кімнати, зупинився:

— А може б, ви замінили?.. Може…

— Добре… Тоді кого хочете цілуйте!..

— Отак би й давно… З радістю!..

Я хутко підбіг до неї і дзвінко цмокнув губами… в самовар (коло неї стояв). Визвірилась раптом вона і як крикне:

— Дурень!..

І побігла в другу кімнату…

…А то були раз у театрі. Квитки купила вона. І куди ж?.. На галерку, в самий куток. Під час дії, коли було темно, тулилась до мене. Руками нишпорила в мене по кишенях і легенько лоскотала. Намацавши в мене браунінга, тихо на вухо спитала:

— Чуєте, Владю?..

— Що, Ніно Сергіївно?..

— Скажіть, коли б я попрохала у вас револьвера, ви б дали мені?

— Навіщо, Ніно Сергіївно?..

— Говоріть, дали б?..

— Дивлячись навіщо…

— Ну, наприклад, щоб поквитатися з життям?..

— Що ви, Ніно Сергіївно?!.

— Та-та-та!.. Ша! Не думайте, що я така вже дурна.

А на третій дії знову:

— Слухайте!.. Уявіть собі таку картину: Федя полетів і не повернувся. Аварія сталася… З-під хмар і к чорту в землю. Що б мені лишилось тоді робити?.. Чуєте, Владю?…

— Цього не трапиться, Ніно Сергіївно… З таким літуном, як ваш чоловік, ніколи…

— Ну, уявіть собі, що сталося!..

— Добре, уявляю, і все-таки б не дав.

— Чому?..

— А тому, що я людина військова і…

— І-і-і… Заіікав…

…Виходили з театру окремо — розсердилась.

А в шпиталі одержав від неї листа. Писала:

«Владю, любий, дорогий!..

Я й досі не можу опам'ятатись. Як це сталось? Який жах!.. Я тиждень цілий ходила, як чмаленна. Не знаходила собі місця, не їла, спати не могла. А ночами снишся… І тоді тільки забуваюсь, тоді живу. І вчора приснився: приходиш ти до мене ніби… Не тепер, а колись. У нас великий будинок над ставом. Місячна ніч… А ми вдвох на веранді. Розкішна така, диким виноградом заросла… Ти сидиш у білому кріслі, а я в тебе на колінах. І ти не в гімнастерці, а в усьому білому-білому… Я так тиснусь, тиснусь до тебе. Застигли раптом у палких обіймах. Я вп'ялась губами тобі в устоньки… І прокинулась…

Мій чортьонок! Я чула, що тобі покращало… У неділю приїду до тебе. Тільки як би це, щоб ніхто не знав?.. Подумай, золотко, добре?.. Цілую мільйон разів…

Твоя Н…»

Побачення влаштував у маленькій кімнатці-читальні. Не сподобалось воно мені: дуже вже кисле вийшло. Бідкалась вона, жалілась на прокляте життя… Без того було журно — вона ще додала. На прощання також плакала і без кінця цілувала.

Потім щоразу їздила. Двічі на тиждень. Все моє ліжко вквітчала квітками, увесь столик заставляла різними ласощами. Звик потрошку. Не тільки звик, а… не міг без неї бути. Ждав її приїзду, як якогось свята. І не питав уже більше: «Ніно Сергіївно! Що це все значить?..» Розумів без цього…


* * *

Раз попрохав я Ніну привезти мені з дому записну книжку. Розповів їй, як потрапити до мене і де вона лежить. Привезла через три дні. А сама — як хмара: хмура-хмура… І ні слова мені.

— Що з тобою, Нінусік?..

— Нічого такого… Прощай! — Повернулась і хотіла йти.

— Нінусік?!. Як тобі не соромно?

— Соромно?!. Ще мені й соромно?..

Впала головою на стіл і враз залилась сльозами. Як не благав — не допомагало… З півгодини возився з нею, поки трохи заспокоїв. Але говорити тоді так і не говорила… Як води в рот набрала. Попрощалась і пішла… Навіть руки не подала…

Я довго не міг нічого зрозуміти. Навіть подумав, чи не черговий це знову коник?.. Ліг на ліжку, почав переглядати свої записки. Цікаво — два місяці не бачив. А хотілось нові враження й думки записати. Вже три роки так роблю… Сторінка за сторінкою — помітив, наче випало щось. Недбало підняв: записка якась…

«Льолю! Я йду — мені дуже ніколи. На кухні вмивальник і рушник на гвіздочку. Ключа лишіть господині… Владя».

…А, так-так!.. Прокинувсь я тоді — спала вона. Спокійно так, і усмішка грала на лиці. Постояв хвилинку над нею — жаль стало будити. Прикрив ще шинелею, пішов…

Та записка була не одна. З книжки виглядала й друга.

Хутко пробіг по ній очима:

«Добрий мій Владю!.. Сердечне спасибі. За все, за все… Колись, мо, віддячу. Ще взяла у вас книжку… Власно, не одну, а дві — Тургенєва й Купріна. За тиждень віддам.

З щирою повагою, Льоля».

Переглянув усю книжку — більш нічого. Ще раз перечитав обидві записки і так сидів нерухомо…

На другий день, звичайно, одержав від Ніни листа. Я ждав цього. Писала:

«Противний, нікчемний хлопчина!..

Як я Вас тепер ненавиджу! Ви хам, мужик, остання скотина!.. Як Ви могли, як Ви могли?.. Ви обезчестили моє чесне ім’я… Ви вдерлись у мою душу брудними чоботищами… Ви!.. Ви!..

Ах, бідна, нещасна я женщина!.. Як я впіймалася на Ваш гачок? Як я?.. Боже!.. Я не переживу такого безчестя!..

Та тільки ні!.. Двері до мого серця для Вас назавше зачинені… Таким скотам кришка!

Не Ваша Н…»

По двох тижнях мене зі шпиталю виписали. Була глупа осінь. Віяв пронизливий східний вітер. Я не йшов, а біг по вулицях. Холод кусався, та ще так хотілося швидше, швидше… До братви, до роботи. Занудився дуже…

Забіг по дорозі на кватиру. Господар зустрів, як рідного сина. Радий такий, радий… І ласкаво нагадав про гроші, що три місяці я не платив. Окинув очима кімнату, свою хорошу, любу кімнату. Така, як була, — наче вчора тільки в ній ночував. Одне трохи незвичайно — прибрано було. Ліжко застелене, книжки поскладені. Ніколи в ній так не бувало.

Тільки подивився й подався на аеродром. З аеродрому — в штаб. Скрізь хотілось побути. Всіх побачити. Так до самого вечора, а тоді з братвою до міста. Братва покроплювала моє прибуття.

Другого дня, прибираючи на столі, помітив я, що немає однієї моєї фотографії. Може, і не помітив би, коли це так упало в очі. Вона завжди стояла в мене на столі. То була дорога згадка про мою першу любов із написом на звороті: «А молодість не вернеться, не вернеться вона… Зіна». Я перекидав усі книжки, всю кімнату облазив — не було.

Де б же вона поділась? Хіба взяв хто?..

Раптом мені спало на думку, що це Льоля її взяла, тоді вкупі з книжками. Ну, взяла — і хай. На згадку буде дівчині… Коли ж за цією думкою виникла й нова:

«А чи не "взяла” вона ще чого часом?..»

Хутко відчиняю шухлядки в столі — все на місці. Навіть грошей тринадцять карбованців цілі. Кинувсь до одягу — як висів тоді на вішалці, так і висить. Заглянув у корзину… не було мавзера.

Значить, вона!.. Ну, якому чортові з моїх товаришів він потрібний? Нагукав на господаря:

— Хто був за цей час у моїй кімнаті?

— Та хто ж… Ото дівчина, що ви й самі знаєте. Потім заходила якась дамочка… З запискою вашою.

— І більше ніхто?

— Більш ніхто…

Кипів і лютував, як звір. Здавалось: попадись Льоля в ту хвилину — на шматки б розірвав. Наваживсь нарешті знайти її і поквитатись.

Як смеркло, я вже ходив по Садовій і шукав її. Заходив майже в усі ресторани, пивні. Зазирав майже кожній женщині в обличчя і не знаходив. Зустрічав там, кого й не думав зустрічати, навіть режисера з нашого українського гуртка. А Льолі не було. Надумав у якоїсь повії запитатися, але не насмів. Нарешті за північ вони вже самі звернули на мене увагу. Підходить одна й запитує:

— Кого, браток, шукаєш?..

— Та тут одну… Льолею звати.

— Льолею?.. А яка вона з себе?

Я розповів.

— Не знаю такої… — І потім по павзі: — А може б, я її замінила, га?.. — Випнула вперед груди й безсоромно моргнула очима. Я зніяковів і не знав, що відповідати.