По закінченні церковноприходської школи навчався в Житомирському комерційному училищі, де директором був Микола Лятошинський, батько знаменитого композитора. Лятошинські добре прийняли хлопця, він користувався їхньою бібліотекою, відвідував домашні літературно-музичні вечори. У цей час Брасюк підробляв репетиторством, співав у церковному хорі.

Закінчив 1919 року училище, здобув професію бухгалтера. Тоді ж таки брав участь у підготовці антигетьманського повстання, добровольцем вступив в армію УНР під командуванням Симона Петлюри, служив інспектором господарської частини військового лазарету. Після відступу армії УНР на територію Польщі якийсь час ховався у знайомих на Житомирщині.

Після визвольних змагань Гордій Брасюк за порадою старшого брата вступив до Київського інституту народної освіти. Приєднався до угруповання київських письменників «Ланка», яке з листопада 1926 року називалося МАРС — Майстерня Революційного Слова. Його соратники — Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Борис Тенета, Дмитро Фальківський, Тодось Осьмачка, Марія Галич.

Дебютував Брасюк 1924 року в журналі «Червоні квіти». У середині 1920-х вийшли його перші книжки — дитячі оповідання «Безпутні» (1926) й «Устинка» (1927), згодом збірки прози для дорослих «В потоках» (1927), «Сни і дійсність» (1930) та роман «Донна Анна» (1929). Це весь доробок письменника.

Тим часом органи ДПУ сформували на Брасюка справу, і 1930 року його заарештували. Йому інкримінували участь у діяльності «Просвіти», забороненої контрреволюційної націоналістичної організації, та службу в петлюрівській армії. 9 листопада 1931 року Брасюка засудили до п'яти років виправно-трудових таборів, ув'язнення відбував у Карлагу і на будівництві Біломорканалу.

Після звільнення Брасюк повернувся до дружини в Запоріжжя. Не маючи роботи й житла, тікаючи від репресій і нагляду НКВС, сім'я виїхала в Казахстан. Брасюк влаштувався в Алма-Аті плановиком-економістом, але незабаром, відчувши небезпеку, подружжя виїхало в місто Петровськ Саратовської області. Через рік повернулися в Запоріжжя. Цього разу Брасюк зумів знайти посаду плановика-економіста в Харчопромспілці і навіть завідував там відділом.

На скромній посаді у провінційному Запоріжжі Гордій Брасюк утримався аж до червня 1941 року, коли в умовах війни з нацистською Німеччиною радянські органи почали превентивні зачистки й арешти. Під підозру потрапили передусім особи, які вже відсиділи за свої націоналістичні і контрреволюційні погляди, або ж ті, кого в 1930-х випадково оминула хвиля репресій. Брасюка вдруге заарештували 27 червня. Під час трусу в нього вилучили рукопис роману «Чечель» на 773 сторінках і чотири товсті зошити інших творів. Присуд Особливої наради при НКВС СРСР оголосили наступного дня — десять років виправно-трудових таборів, рахуючи термін від 28 червня 1941 року.

У січні 1942-го Брасюка етапували з пересильної уфимської тюрми до Івдельлагу на півночі Свердловської області. У таборі письменник тяжко захворів, і його звільнили помирати. Хворий Брасюк поїхав у Казахстан, потрапив у районну лікарню за 10 км від станції Чу Джамбульської області. Звідти ще написав листа додому, але допомога рідні прийшла запізно. Помер Гордій Брасюк улітку 1944 року в селі Новотроїцькому Джамбульської області (нині село Толе Бі Жамбильської області Казахстану). У серпні 1989 року прокуратура Запорізької області переглянула його справу і реабілітувала письменника посмертно.

Існує тільки одна фотографія Гордія Брасюка — у книжці «З порога смерті». Її ми тут і наводимо. Проте поручитися, що то справді Брасюк, неможливо, адже ідентифікувати його ніхто не може.

Донна Анна

Роман

Частина перша


І

У конторі електротехнічного заводу «Динамо» вже давно спорожніло. Кур'єри стягали відра та ганчірки, щоб замести сліди робочого дня, як у дверях показався листоноша:

— Хто прийме телеграму для інженера Бачинського?

— Хм! — посміхнувся жовчно старий кур'єр. — Йому повилазило. Ви бачите, що нікому приймати. Несіть на помешкання.

— Я бачу, що ви тут є, — ви й приймайте.

— Буду я ще возитися з вашими телеграмами! Доволі з мене того, що я цілий вік вожу цією шваброю.

Листоноша не рухався.

— Ви за це гроші одержуєте — ви й несіть! — додав уже сердито кур'єр. — Моя справа занести на адресу.

— Ваша справа занести куди слід.

— Я й заніс куди слід…

Листоноша зчепився з кур'єром. З-за принципу, здавалось, вони вже готові були повидирати один одному очі.

— Слухайте, — перебив листоношу нейтральний кур'єр, — онде-о, навпроти домок. Занесіть та й годі. Там живе Бачинський.

Мало не на кінці кур'єрового пальця листоноша побачив рудуваті двері. Це була така непередбачено близька перспектива, що листоноша поступився принципом.

Він два рази мстиво натиснув кнопку. Вибігла пишна, красива жінка. В очах їй світилася радість безжурного життя, свіже обличчя заливав рум'янець. Але, розірвавши телеграму, вона сполотніла, руки важко впали, немов ті слова, які вони держали, були камінні.

«Люблю. Цілую. Жду», — тільки ці слова там відбив «Бодо», — як запримітив листоноша, коли заклеював телеграму.

Листоноша грюкнув дверима перед затуманілими очима жінки.

Жінка ще кілька хвилин простояла скам'яніло, притулившись гарячою щокою до холодної стіни. Бувають хвилини, коли єдиними близькими друзями стають стіни. Цього разу Ганні Бачинській вони повернули сили — вона твердими кроками увійшла до їдальні.

— Хто там дзвонив? — запитав її чоловік, обсмоктуючи курячу лапку.

— Молочниця. Я не мала дрібних уранці розплатитися з нею… Тобі, може, ще підливи, Ніку?

Нік соковито обціловував курячу лапку, а очима пожадливо вдивлявся в їстівну рідину.

Рука Ганні дрижала, але вона щедро наповнила чоловікову тарілку.

— Дякую, Ганю!

І вперше Ганна відчула фальш у його інтонації. Він був плотоядно-хитрий пес, що вміло лащиться до того, хто повинен його нагодувати.

Обід проходив як звичайно. Як звичайно Таля тіпала за столом одночасно язиком і ногами, тільки сьогодні Ганна їй не зауважувала цього.

— Подумай тільки. Всі дівчата закохані в цього Шуру Плінтуса. Сьогодні вчителька так і запитала: «Ви будете дивитися на таблицю чи на Плінтуса?» Він почервонів, почервонів. І такий, просто золотко!

— Кепсько вас виховують, Талочко, — зауважив батько, — ваші вчителі більше розповідають вам про кохання, ніж про науку.

— Зовсім ні, зовсім ні!

— Я гадаю, краще називати речі їх іменами, ніж маскуватись різними патетичними фразами, — озвалася глухим голосом Ганна.

Нік здивовано глянув у її бік.

— З якого це часу в тебе такі погляди?

— Ах, облиш! Можна за хвилину загубити всі твої ілюзії — так краще не мати їх зовсім.

— Чи не розболілись часом тобі зуби, що раптом загубила всі ілюзії?

Ганна посміхнулась.

— А ти все ж далекозорий. У мене голова розболілась. Знову мігрень.

По обіді Нік сів у качалку перечитувати газети, а Таля його розважала грою на піаніно.

Тільки за стіною вдарили перші акорди мелодії, Ганна впала лицем у подушку і, як далека буря, глухо застогнала.

Нік зрадив!

Зараз Ганна боляче відчувала кожний штамп його поцілунку, кожну влесливу фразу. Силкувалась відшукати той початок, але тепер здавалося, що Нік завжди був однаково фальшивий. Він давно вже кохає ту, далеку, може, безліч їх кохав, а вона була так непростимо наївна й довірлива.

Хотілося стати перед ним і плюнути в лице: «Мерзотник!» Але ж там Таля, Таля, що безжурно бавиться, що любить свого тата, як любила його й вона.

Навіки втратила свого кумира, свого Ніка, з крицевою волею, металево-ясною душею. Розпука зчавила груди Ганні. Але бризнули з очей сльози, і серце поволі почало звільнятись від тиску.

Власне, чим Нік міг бути кращий від інших? Він — людина. Цього завжди слід було сподіватись. Вона сама винна. А втім… хто знає, як іще поставиться до цієї жінки Нік. Мало є повій на світі, яким захочеться телеграфувати. Можливо, це дрібниця, на яку Нік сам не зверне увагу. Краще було цього не знати, вона не повинна цього знати, повинна забути.

Нік сидів у качалці, імпозантний, з твердим лицем мусянжового[11] сплаву. Він стежив за Талиними руками очима вдоволеного батька.

Таля грала «Полювання на лева»[12]. О, вона любила цю річ, як і взагалі любила сильні моменти. «Я впіймаю колись лева», — нахвалялась вона з властивою їй одвертістю. В ній грала батьківська здорова кров.

Ганна наблизилась і поривчасто поцілувала Талю.

— Тобі голова вже не болить, Ганю?

— Так, Ніку, трохи перестала. — І знову слово «Нік» вона сприймала ясним, як нікель.

Вранці Ганна увійшла до контори.

Там було чисто й порожньо. На столі реєстратора лежало кілька пакетів. Ганна поклала під пакети заклеєну телеграму й тихо вийшла.

Дорогою стріла кур'єра.

— Ви не бачили тут Коваля? Я його шукаю. — Це був другий кур'єр.

— А він же сьогодні відпускний.

— Ах он воно що!

Нік іще тільки вмивався. Ганна старанно заходилася коло сніданку. Яєчня з шинкою — улюблений Ніків сніданок, і Ганна по дорозі купила шинки.

Нік був вдячний і на прощання поцілував Ганну в губи, дихнувши запахом нікотину.

Коли Нік вийшов, Ганна була певна, що їй не слід думати про телеграму. Всю увагу звернула на обід. Вона обставить обід так, як було в день народження Талочки: білі нарциси в квітниках, бузок і рожеві півонії в китайській вазі. «Білий нарцис — це символ нашої Талочки», — казав тоді Нік із блиском у очах, — воно хороше, як білий цвіт». Він тоді побожно цілував Ганну: ти — мати. Хіба ж можна не любити Ніка, такого чулого й шляхетного? В йому здорова кров, здорова праця, залізні м'язи. Нік метал. Крицева воля, срібний полиск душі.

Ганна докоряла зараз собі навіть за ті давні хвилини, коли нехтувала ним.

Вперше побачила його в інженерному клубі на вечірці. Він самовпевнено виступав, із виразом зневаги до навколишнього світу.

— Хто він, цей Наполеон?

— Ха-ха! — розсміявся її компаньйон. — Наполеон? Хам! Так, так, запевняю вас. Вискочка з мужиків.

Нахаба! Він ще сміє кирпу гнути? Вона його провчить.

Студент Загорський підійшов до Бачинського.

— Вас дама запрошує на вальс.

— Дякую! Я не танцюю.

— Ах, перепрошую! Я не знав, що ви з Чухонії.

— Забирайтесь к бісу! — проричав Бачинський.

Загорський став у позу, але Бачинський пройшов повз нього з таким виразом, немовби на місці супротивника була лише тінь.

Таке поводження Бачинського обурило Ганну. — Мерзота! Він смів так зневажливо поставитись до її запрошення? До неї, перед якою запобігає добрий десяток вертких джентльменів? Бачинський — віхоть.

І вдруге, коли зустрілись на іменинах, Ганна сама підійшла.

— Сподіваюсь, що ви вже навчились танцювати?

— На жаль, не мав коли, — відповів просто Бачинський і глянув на Ганну прозорим поглядом чорних очей.

Ганна раптом втратила свій саркастичний тон. Того вечора вона не танцювала. Вона вибачила Бачинському образу, вибачила йому мужиче походження. Він прекрасний оповідач. Він уміє тепло зазирати в душу.

Пізніше Ганна дізналася, чому Бачинський так погордливо ставився до товариства. Він здобув перевагу над ним невтомною працею і сильною волею. Він чабан із херсонських степів. Змалку стояв на могилі й стримів зором до моря, до заморських країв. І він їх побачив. Спочатку прислужник буфетника на торговельному судні, потім посудомийник у американському ресторані, студент і врешті — інженер.

Він бачив світи, бачив розкіш і злидні, бачив пиху й блюзнірство і майже не зустрічав людяності. Його знову потягло до степів, де прості звичаї й щирі слова. Але в степах Бачинський уже був екзотичною рослиною, а заводський «бомонд» поставився до нього упереджено. Бачинський був самітний серед цього ставу земноводних скрекотух. Кожна з них намагалась обдати його холодною слизиною, кожна з них із цікавістю мавпи намагалась заглянути за завісу його самітності. Але тільки Ганні відкрив він її.