— Дивно! Я їх ніколи не чув від них сам.

— Я й раніш вам говорила, і зараз скажу, що ваші композиції прекрасні. Нехай скаже Таля.

— Мені дуже подобаються твори Володимира Андрійовича, — соромливо відповіла Таля.

— Одно слово, я бачу, що ви тутешній божок, — промовив Нік, і важко було визначити його тон: чи в йому улесливість, чи іронія.

Ганна глянула на Ніка з неприхованою неприязню.

Володимир нескромно ухилився од відповіді. Він звернувся до Ганни.

— Мусите шкодувати, що не були зараз зі мною на човні. Чудовий захід сонця!

— А, справді шкода.

— Одначе, який сентиментальний нарід — ці дачники, — зауважив Нік.

— Спостерігати захід сонця — на вашу думку, це сантименти? — запитав Володимир.

— Я, наприклад, не бачив його вже підряд кілька років і зовсім не шкодую. Захід сонця! Видовище старе, як світ. Найменшій кузці набридло на його дивитися. Мене дивує, що в той час, коли людський геній може пишатися здобутками своєї культури, є люди, архаїчніші за те сонце.

— Якими ж це саме здобутками може пишатися людський геній? — з образою в голосі промовив Володимир.

— Та якими завгодно, тільки не заходом сонця, до якого людський геній має найменше відношення. Хіба вам не спадало ніколи на думку, що захоплення дикою стихією — це щось ідентичне поганству? Це ж рабство. Скажіть, хіба ви не подібні в цьому випадку до дикуна, який визнає зверхність над собою диких сил і їм молиться? Будь ласка, милуйтесь. Ви маєте ілюмінаційний ефект вечірнього міста.

— Слухати симфонію його шумів, вдихати аромати базарів, димарів, — саркастично підказав Володимир.

— Іменно аромати димарів. Відчуйте в тих ароматах подих переродженого світу. Світу самовизначеного людства.

— Скільки я не вдихав, я міг відчути лише, як у мене отруювались легені. Я певний, що міг би знайти скоро самовизначення поруч із хробаками.

— Бо для того, щоб відчути пульс життя, мало бродити знічев'я й ловити замість ґав ніжні звуки, що розкладають нерви. Треба торкнутися власною рукою до молота, до підойми. Треба відчути власні м'язи в русі коліс, у двигунах… О, тоді навряд чи ваші нерви розкладалися б ніжними нюансами.

— Тобто хочете сказати, що вони задубіли б?

— Так, задубіли б до сентиментально-солоденьких звуків. Музика для чоловіка з кріпкими м'язами й здоровими нервами — ритми праці й перемоги.

— Шімі й фокстроти?

— Ха-ха-ха…

— Іменно, — зловісно підтримала Володимира Ганна.

— Я не можу погодитися з вами, що індустрія відтворює здорову людину, — наступав Володимир, — скажіть, де найбільше туберкульозних, як не в індустріальних центрах? Та й в ідеалі! Чого ви прагнете, як не атрофії тих самих м'язів? Ви ж машинізацією маєте усунути найменший фізичний рух.

— Будьте ви трошки далекозоріший і зрозумійте, що справа не в отруйній сажі, не в шімі й фокстроті, що їх породжує певна система, а справа в світосприйманні. Ви — прихильники муз і грацій — ще й досі дивитеся з захопленням на лет облізлого орла, що має незабаром здохнути з голоду. Ви складаєте йому гімни (Нік виразно подивився на Ганну) в той час, як ми, індустріалісти, самі літаємо на залізних орлах, дивимося згорда на вас плазунів… Та й кому ви, естети, маєте дякувати за ваше культурне існування й ваші удосконалені інструменти?

— Будьте певні, що я добре розумію як вагу індустрії в сучасному житті, так і перспективу її в майбутньому. Вона нам потрібна, як щоденний хліб. Але не робіть із неї фетиша. Вона тільки кам'яний божок. Душі в ній нема. От у чому річ!..

Монологи ставали довші, що далі, то все з більшим ухилом до абсурдності боронив кожний свої позиції, незалежно від попередніх своїх переконань. Супротивники в'їдались один в одного поглядами то суворо-ненависними, то саркастично-влесливими. Їх суперечці, що якось несподівано виникла, тепер уже, здавалось, не буде кінця. Ганна знала, що Нік заради неї вийшов на герць із Володимиром. Це лестило її самолюбству, але, побачивши, як він байдуже ставився до аргументів Володимира, вона вже обурювалась. На всі аргументи про душу музики Нік зневажливо посміхався і почав доводити, що мистецьку душу удосконалив флорентійський інженер Крістофорі[16], а тепер інженер Термен[17] своїм терменвоксом поширив так цю душу, що полетять шкереберть усі жерці цього високого культу музики.

У відповідь Володимир почав сипати незабутніми іменами творців музики, починаючи від Дюфе й кінчаючи своїм улюбленим Дебюссі та Скоттом[18]. Ці імена ніколи не зітруться з історії, бо музична душа, що її вони утворили, — безсмертна.

Слухаючи його, Нік лише вибачливо посміхався, а Володимир від того щораз більше гарячився, щораз логічніше вигинався — він кінець-кінцем переконає цього товстошкірого. Але Володимира перебила Ганна:

— Нащо ви йому це кажете? Він усе одно не зрозуміє. Звик до заводського гармидеру, от і вирішив за браком його утворити сурогат у вигляді суперечки.

Нік раптом зніяковів.

— Може, — муркнув він і вмовк.

— Чого ж! Це болючі питання нашого часу, — силкувався виправдати Ніка Володимир, але його ніхто вже не підтримував.

Суперечка припинилась. Володимир іще жартома звертався до Талі по підтримку, але жарти були невчасні. Розмова не клеїлась, і Володимир мусив скоро попрощатись. Коли він вийшов за двері, Ганна гостро промовила до Ніка:

— Ти надто нечемно поводився з Володимиром Андрійовичем.

— По-перше, я не виховувався в інституті «благородних дєвіц», а по друге, цей зарозумілий хлопчисько й не заслуговує на інше поводження…

— Говорити так про людину, що вперше її бачиш, ти не маєш права. А потім — мінус для самого тебе виявляти власне хамство.

НІк обурено підвівся з крісла, він мав щось сказати, але, глянувши на Ганну, що з іронічною посмішкою очікувала його відповіді, так само скривив вуста в іронічну посмішку.

— Прошу вибачити, — повернувся й зник у другу кімнату.

Звідти Ганна чула його нервові кроки й зловтішно думала: він давно на це заслуговує. Надто довго вона вважала його за хорошого.

Вранці за чаєм Нік жартував із Талею. Він переливав їй ложечкою чай зі своєї склянки, Таля поспішала не зостатись перед ним у боргу, хлюпала на стіл, реготалась.

Ганна зауважила Талі:

— Може б, ти поїхала з батьком додому та й розливала б там, щоб він після тебе прибирав.

— Е-е ні! Більше не поїду. Я боюсь увечері сама…

— Чого? Ти ж така смілива. Може, на цей раз батько зласкавився б посидіти з тобою, — промовила в'їдливим тоном Ганна, глянувши на Ніка.

— Що ти хочеш цим сказати? — насторожився Нік.

— Тільки те, що негаразд залишати дитину саму в помешканні на цілу ніч.

— По-перше, не на цілу ніч, а лише на вечір, коли мені потрібно було бути на засіданні.

— Та мені байдуже, хоч би тобі слід було їхати до самого Харкова. Але на той час ти міг би попрохати якусь жінку, щоб була з Талею.

— Жінку, то жінку, але при чому тут Харків?

— Я так, між іншим. Бували ж у тебе відрядження до Харкова. Чому ж не могло бути в тебе подібних засідань?

— Ти не фантазуй, будь ласка. На таких самих підставах я міг би зробити й тобі закид.

— Запевняю тебе, що якби це була не фантазія, а факт, мені однаково байдуже, але за це, що ти залишав Талю саму, я ладна тобі горло перегризти.

— Може, тільки через те, що сверблять зуби. Іншої причини я не бачу. А взагалі я бачу, що ти зробилась сварлива баба. Скажи просто, якщо моя присутність тебе нервує, я не буду докучати.

— Як хочеш, мені байдуже.

— З якого це часу в тебе така байдужність? Чи не відтоді, як почала просвіщатись у композиторів?

— З того часу як ти повернувся до свого принципу, що все добре, що добре приховане.

— Я нічого не збираюсь таїти від тебе. Я розмовляв із тобою про все, коли взагалі розмовлялось, коли можна було з тобою розмовляти.

— Ну й добре. Розмовляти ні про що й ні для чого. Тільки знай, що я дуже довго вже мовчу.

— Ні, мені здається, що ти надто багато вже говориш.

— Зате ж бо ти зовсім нічого не говориш. Дивись!

— Дивись краще за собою, а мені дай спокій.

— Як схочеш, — апатично промовила Ганна.

Не діждавшись навіть обіду, Нік виїхав до міста.

Ганна посміхнулась. Зовсім так, як у зразковій родині: сварки, апатія. Вона входить у норму.


IX

Заговоривши про Ніка, Володимир обурився:

— Я все ж був кращої думки про його. Стільки жовчі, що мені просто ніяково було за його самого.

Ганна відчула образу за Ніка.

— Я не знаю, що з ним сталось. Досі я його таким не бачила. Щось у нього нове ворухнулось. Але що — не добрати мені довіку. Ми посварились. Не ради принципу, ні, а просто так, як ото свариться горливе подружжя, знічев'я. Я сама себе не впізнаю. Просто, мабуть, стара вже стала.

— Не думаю.

— А уявіть собі, що я навіть перестала його ревнувати, — промовила Ганна по хвилі задуми, — хотілося б замкнутися в себе, в свої хатні обов'язки, бути зразковою матір'ю.

— Ой, ой, Ганно Павлівно! Що це з вами? Недавно ж вас лякала перспектива куховарки, а тепер ви з цим погоджуєтесь? Просто у вас реакція, а може, й розчарування. Іменно розчарування. Ви не любите свого чоловіка так само, як не любить і він вас. У вас є лише інерція спільного життя, але жодної спільності. Ви давно вже пересіли в різні човни, і кожний з вас пливе самостійно, але, маючи на оці один одного, ви ще думаєте про спільність.

— Може, ви до деякої міри й праві, але не забувайте, що у нас є спільна донька, яку ми обоє любимо і яка нас так само любить. Я його можу ненавидіти за те, що раніш не добачала, але мушу шанувати в ньому Талиного батька й свою молодість… Так само я не думаю, щоб він уже дійшов до того, щоб міг легко мене зректися.

— Будьте певні, що зречеться за першої-ліпшої нагоди. Він практик. Він не буде вклонятися минулим пережиткам. Егоїстичнішої людини я не зустрічав. Він тоді так поставився до мене, ніби він цар і бог усього живого.

— Я ж вам кажу, що не знаю, що з ним сталося тоді. Він зовсім не така черства людина, як вам здається. Він так само з охотою слухає музику, любить і цінує її. Це тепер йому запала idée fixe.

— Хай так. Він був такий, а став інший. Це ви самі зазначаєте. Минуле ж — це не життя. Хай мертві ховають мертвих.

— А що ж я маю робити? Я до того вже знесиліла, що не хочеться ворухнути й пальцем. Та, власне, за що можна змагатися! Скажіть, чи зустрічали ви десь родину, яка б не дійшла кінець-кінцем до буднів, сварок, зради… Це врешті — закон, і тому я так покірливо приймаю свою долю.

Володимир гірко посміхнувся.

— Як легко можуть люди офірувати себе на передчасну смерть. І кому потрібна ця офіра? Думаєте, доньці вашій? Вона виховується і виховується без вас. Будьте певні, що на Талю мають більший вплив школа й товариші, ніж ви. У неї тверезіший погляд. Вона захоплюється всім і всіма, а ви хочете заховатись у шкаралупу родинних буднів.

— Виходить, що мені треба зайнятись фліртом?

— Зовсім я цього не кажу, хоч і в флірті є своєрідне життя.

— Так що ж я маю робити в своєму стані?

— Що? Все, що завгодно, тільки найменше уваги куховарству. Ви ж могли б відновити свої лекції співу, могли б увійти в музичне товариство, в музичний світ. Це ж ваша стихія. Ваша заздрість. Ви побачили б, скільки є ще в світі краси й буяння. Ні, я таки мушу вирвати вас від кухні. Їй-богу, життя — багатюща й прекрасна річ!

— Серйозно? — жартома перепитала Ганна. Їй раптом стало весело. — Гаразд! Буду сподіватися, що ви мені допоможете.

— Можу заприсягти навіть.

— Я дуже вдячна вам. Так союз?

— Союз!

Ганна простягла Володимирові руку, а він вріс у неї вустами.

— Ну, хлопчику, не треба ж так довго, — лагідно почала вона визволяти руку.