— А коли я хочу?!

— Мало того, що ви хочете.

— А вам хіба неприємно?

— Я не думала над цим.

— Яка ж ви практична. Треба почувати, а не думати.

— Отже я не знаю, що саме я почуваю до вас. Я люблю вашу гру, поважаю вас як композитора, але поза цим ви все ж видаєтеся мені хлопчиком, якого треба стримувати від різних вибриків.

— Я радий би прожити якнайдовше хлопчиком, а вам не личить бути поважною. Будьте веселою, щоб іскрились бірюзові очі. Отак, так смійтесь! Ви чудова, Аню! Дайте глянуть у ваші очі.

Володимир так наблизився, що Ганна відчула його теплий подих на своєму обличчі. Тепла хвиля пробігла їй по тілі, але силою волі вона знейтралізувала її й з холодною байдужістю одвернулась від його.

— Не робіть дурниць!

І, як колись Таля, Володимир враз посумнів. Вони були подібні один до одного своєю поведінкою. Ганна вже каялася за свою нечемність. Вона чуло взяла його за руку.

— А ви справді ще дуже маленький хлопчик.

Володимир нічого не відповів, але на знак замирення він прийняв Ганнину руку в свою, і так мовчки вони пройшли з лісу понад річку.

На заході згасла заграва, й півмісяць, що вже ніби довго очікував цього моменту, грайливо простелив на воді срібну стежку.

— Скажіть, вам не хочеться зараз відтворити в звуках цю срібну хвилю? — розірвала мовчанку Ганна.

Володимир відповів нескоро.

— Мені не хочеться чути жодного з інструментів, що існує тепер. У природі є ледве чутні ефірні мелодії, до яких людська техніка ніколи не дійде. Зараз я волів би мовчати й інтуїтивно сприймати ті звуки… Отак, узявшись за руку, пройти цією місячною стежкою й бути обсипаним тими світляними мелодіями.

— Змокнути в холодній воді й вийти на берег тверезим?! — зі сміхом додала Ганна.

Володимир замовк. Його, видимо, образила та вульгаризація його найінтимніших почувань. Ганна ж, дивлячись на нього, потай усміхнулась. Власне, вона розуміла й поділяла його фантазії, але все те їх надто зближувало, Ганна боялася цього. Вона почувала загрозу. Їй потрібен був час, щоб передумати.

До кінця вечора Ганна дотримувалася глузливого тону. Прощаючись із Володимиром, вона зловтішно запитала:

— Чому ж ви зараз не цілуєте руки?

— Не хочу, — грубо відповів він і швидко відійшов.

Ганні раптом стало сумно. Для чого було ображати хлопчика?! Вона ж мусить мати його дружбу, його моральну підтримку, бо інакше зав’язне в буднях і не відчути їй ніколи тих ефірних мелодій.

Вдома вона застала засвічену лампу.

Таля, не роздягшись, спала.

З почуттям провини Ганна почала її сонну роздягати. Тепер вона була подібна до Ніка. Вона залишила на цілий вечір Талю саму, й та боялась навіть гасити світло.

Вранці Ганна запобігливо годила Талі.

Подвійне почуття мучило її. З одного боку Таля, а з другого Володимир. Ганна боялася, що після вчорашньої її поведінки він не прийде. Така перспектива лякала її, особливо тепер, коли вона, посварившись із Ніком, зовсім самотня.

Ганна вирішила одним заходом спокутувати обидві вчорашні провини. Вона написала листа до Володимира й віднести його доручила Талі.

Таля залюбки погодилась виконати доручення, так само й Володимир був радий звістці.

Ганна пише йому з тієї причини, що вчора вона наговорила багато дурниць. А взагалі говорила не те, що думала, і поводилась не так, як би їй хотілося. Бувають же такі обставини. А втім, Ганна сподівається, що вони скоро побачаться й поговорять, як завжди, по хорошому.

На подяку Талі за послугу Володимир погодився виконати всі фрагменти Мавки з «Лісової пісні».

Він перегортав ноти сторінку за сторінкою, й тоді в мелодійних звуках для Талі поставали образи: «Мавка прокидається», «Мавка в танці лісових фей», «Мавка слухає Лукашеву сопілку», «Мавка й Лісовик».

Звичайно, Мавка — то була вона, Таля, Лісовик — її любий татусь. Десь у цій лісовій родині мала бути й мати, але Таля не домислювалась. Вона, не змиливши очей, дивилась зачарованим поглядом на Володимира. Він був прекрасний юнак і музика — Лукаш.

— Ну, як вам подобається? — запитав Володимир, наблизившись до Талі.

Таля вся зашарілась і не змогла нічого промовити.

— Ах ти ж, Мавочко! — поплескав Володимир по щоці її. — Ну, ходім до Ганни Павлівни, вона там сумує без нас.

І Таля вже йшла лісом поруч із Володимиром, вся осяяна якимось внутрішнім світом. Вони — Мавка й Лукаш.

Тепер Ганна була одверта з Володимиром. Лише він відійшов учора, як вона вже каялась за свою легковажність, вона відчула себе обеззброєною й безбарвною, їй прикро було залишатися з думкою, що у Володимира складеться враження про неї, як про людину черству й обмежену.

— Це правда, — погодився Володимир. — Після вчорашнього у мене справді склалося враження, що всі ваші стремління сягають не далі затишного родинного вогнища з самоваром та смачними стравами. Не любивши чоловіка, ви будете увесь вік йому ревно послуговувати, щоб бува, боронь боже, не порушити букви вашої зашкарублої моралі. Ні, це не життя, а якийсь архів. Я твердо вирішив був відійти й не заважати вашому добробутові.

— Я це відчула. Я навіть не певна була, що ви прийдете після мого листа. Коли б це та вчорашня «я», та була відокремлена від мене, я б її сьогодні здорово випалкувала б. Просто я вагалася припустити, що ви хороший. Нік же теж був колись хороший.

Скоро Володимир і Ганна взаємно виправдались і повеселішали.

Володимир розгорнув арію, яку недавно закінчив, і, проспівавши її, Ганна була в захваті від музики, а Володимир від її виконання.

Високі ноти Ганна брала так вільно й стільки почуття вкладала в благання й сум Мавки, що Володимир не перечив би, якби така артистка виконувала його оперу на сцені. Звичайно, це було лише настроєве почуття, що вона, Ганна, черства, а взагалі вона йому багато допомагала своїм виконанням і своїми зауваженнями в роботі.

— Ні! Мені прикро було б розійтися з вами, — закінчив він довгий монолог.

— Виходить, що ми таки потрібні одне для одного.

— Безперечно! Я сказав би, що в самій присутності одного біля одного є якийсь цілющий вплив. Знаєте, коли мені найвільніше писалося? Тоді, як ви сиділи в моїй кімнаті така сумна. Отоді я відчув біль польової русалки! Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, — промовила тихо Ганна й відчула, ніби давній біль знову повернувся до неї. Чомусь подумала, що тоді вона поховала кращу молоду половину себе. Умерла жартівлива русалка Ганнуся.

— Навіть коли ви пішли, у мене ще довго було враження, що біля мене лишився хтось близький.

Ганна подумала: їй приємно буде навідуватись до Володимирової кімнати, як на свіжу могилу близької їй істоти.


X

Ганна призвичаїлась відвідувати Володимира і навіть полюбила свій куток у плетеному кріслі за роялем. У цьому кутку вона слухала музику, звідси подавала репліки. За роялем їй не видно було Володимира, і в цьому була вигода від куточка, вона могла безконтрольно заглиблюватись у свої думки. Іноді вона читала, іноді переглядала ноти. Часто при ній Володимир компонував, і Ганна прислухалась до невиразних акордів, силкуючись збагнути його задум. Часто на тлі тих акордів Ганна плела узори власних мелодій. Бувало, що Володимир заходив за рояль, брав Ганнину руку й мовчки задивлявся на неї. Ганна так само любила дивитися в його глибокі сині очі. В них відсвічувала і буйна стихія моря, і ніжність волошок. Ганна гладила рукою його русяве мяке волосся, й це звичайно призводило до того, що Володимир дико поривався до неї, стискуючи її в своїх обіймах, але новий попередливий дотик Ганниної руки — і лапи звіра слабішають. Ганна любила гратися з тією стихією й разом боялася її. Вона ніколи не була певна, що переможе.

Так минав час, минуло кілька субот. Нік не приїздив. Ганну це не турбувало. Так було спокійніше. Вона певна була, що в одну з ближчих субот він таки прибуде. Не могло того статись, щоб Нік дійшов до думки надовго занехаяти родину.

І раптом поштою вона одержує гроші. На звороті переказу Нік пише, що має відпустку і їде в Крим лікуватися.

Більшої образи Ганна не могла сподіватися. Мавши родину й дачу, їхати в Крим лікуватися? І не попрощатись? Невже вона й Таля менше важать за ту потаскуху, з якою він, напевне, повіявся?!

Ганна ладна була рвати на собі коси. А навкруги все було спокійно; сонце, як на глум, весело світило, в кущах співали пташки. Ніде не зустріла Ганна істоти, яка б співчувала їй.

— Ну, ну! Нічого казати, хорошого маєш батька. Хоч би заїхав попрощатися, — промовила вона до Талі, сподіваючись хоч у ній знайти спільницю.

Але Таля, видимо, не поділяла материної думки про батька, вона промовчала й, зіслизнувши з очей, зникла на цілий день. Увечері ж, мабуть, щоб уникнути розмови з матір'ю, вона зарання лягла спати.

Ганна лишалася одним одна серед цілого світу. У неї були гроші, які належали, безперечно, Талі, і вона мала рацію не поділяти материних поглядів. Ганнине життя нікому й ні для чого не потрібне.

У владі цих думок застав її Володимир. Він просить вибачити за свій пізній візит, але ж, не побачивши сьогодні Ганни, він не міг повертатися додому. Він шукав її цілий день по всій околиці.

— Але що з вами? Ви бліда, як смерть…

— Смерть, — у думках повторила Ганна, не відриваючи погляду від темного вікна. Її очі набрякли вільгістю, і раптом, неначе злякавшись пітьми, вона закрила обличчя руками й конвульсивно заридала.

— Що з вами? Ну, заспокойтеся, ну, не треба…

Володимир збентежився. Він клопотався біля Ганни, приніс їй води, втішаючи, горнув її до грудей:

— Бідна Ганнусю!

«Ганнусю» — це як перший радісний промінь з-за хмар. У цьому слові Ганна відчула перші барви кохання, молодість. Притулившись щокою до Володимирових грудей, вона вже не плакала. Заплющила очі й ніби вся поринула у відчування молодості й ласки.

Безперечно, Володимир її любив. Він єдиний із людей щирий і близький.

І Ганна, розплющивши очі, крізь тугу вдячно глянула на нього. Тієї ж миті Володимир затулив їй вуста радісним поцілунком. Цього разу вона не пручалась. У його обіймах почувала захист близького друга, і навіть коли вже перса впиралися йому в груди, лише закрила повіки, п’яніючи від млості. Але раптом прокинулась і злякано глянула на Талю. Володимир підійшов до ліжка. Таля спала. Він дбайливо зігнав мух із її лиця й обережною ходою повернувся до Ганни.

Обличчя Ганні було перейняте скорботою і одночасно вдячністю до Володимира: він більше турбується про Талю, ніж її рідний батько.

Ганна взяла зі стола світло й перейшла до другої кімнати.

— Ви були праві, — промовила вона.

І в міру того, як голос Ганні підвищувався обуренням на адресу Ніка, вуста Володимирові заціплювалися рішучістю. Він здатний помститися за Ганну. І раптом, ніби підшукавши засіб, він підвівся.

— Розходитесь!

— Що ви? — злякано відсахнулася Ганна. — Таля цього не виправдає…

Володимир ображено одвернувся. Бачачи його похмурість, Ганна почала доводити, що для батьків на першому плані мусять стояти діти, а далі вже їх особисті рахунки. Вона перш за все — мати, а потім — жінка. І в розлученні Ганна не бачить для себе виходу.

— Я вас люблю, ви це знаєте, — майже сердито промовив Володимир.

— Знаю. Може, і я не менше люблю вас. Так що з того?

— Ми одружимось.

— Ні, цього не треба.

— Так ви волієте все життя бути запроданкою деспота?

— Зовсім не хочу. Що я зможу взяти від життя, я візьму, а в одруження не вірю.

— Ви не вірите, що я можу бути відданим?

— Ви… хороший… Але, може, й Нік був колись хороший. Якось так уже обставини складаються в подружньому житті… Ну, не сердьтеся на мене, Вовчику, — раптом грайливо звернулася вона до Володимира, що знову мав одвернутися. — Справді так краще буде.

І, побачивши ніжний Ганнин погляд, що багато обіцяв, Володимир прояснів.