І що більше задивлялася на Володимира, то більше в йому було привабливості. Сині очі його світилися життєрадісним сяйвом, у кожному русі почувалася грація й шляхетність.

Ганна тепер безболісно, свідома свого права, захоплювалася Володимиром, його голосом, його грою. У всьому були прекрасні мелодії. Ганна самовіддано оберігала його добробут. І в ті останні, ясні, осінні дні, коли в місті пломінно зацвіли каштани й клени, розцвіла їхня любов.

Володимир знову заглибився в музичну сферу «Лісової пісні», й щодня його почуття виливалися новими мелодіями.

Ще б тільки мати біля себе Талю — і щасливішої жінки від Ганни нема.

Ганна знову шукала зустрічі з Талею біля школи.

— Чому ти не заходиш, мамо? — з докором промовила Таля.

— Ти ж знаєш, що батько мені заборонив.

— Мамо, як не соромно тобі так казати!

— Однаково. Мені незручно. Ти мусиш заходити до мене.

— Я зайду тільки тоді, коли не буде там Володимира Андрійовича. Я не можу бачити його.

У Талиних очах з'явився лихий полиск; здавалось, якби була в силі, вона знищила б Володимира.

З болем Ганна відчула, що переманити до себе Талю їй буде надзвичайно складно. Проте за всяку ціну вона мусить це зробити.

Якось, вибравши час, коли Володимира не було вдома, Ганна зустріла Талю біля школи й упрохала її зайти.

На цей раз Таля почувалася в Ганниній кімнаті вільніше, ніж раніш. Вона з цікавістю оглядала кімнату, придивлялася до портретів композиторів, до речей.

— Яка ж гарненька ця статуетка! Зовсім як у нас на дачі хлопчики ловлять рибу.

— Вона подобається тобі?

— Дуже!

— Візьми її…

— А хіба ж це твоя? — Таля злякано відсахнулась від статуетки.

— Тут усе, що Володимирове, те й моє.

— Ні, я не візьму. Він буде сердитися.

— Та він сам би з охотою тобі віддав. Він дуже тебе любить. Пам’ятаєш, як колись жартувала з ним на човні?

Таля соромливо зашарілася від спогадів. Проте коли Ганна запропонувала їй жити разом із ними, Таля знову споважніла й сумно промовила:

— Я ніколи не піду від тата. Він не перенесе цього горя. Думаєш, йому легко тепер?

Ганна спостерегла, що Нік ділиться з Талею своїми переживаннями й тому Таля така поважна й ворожа до Володимира.

— Ну й, звичайно, в усьому винна я?

Таля, видимо, хотіла ствердити це, але завагалась і дипломатично відповіла:

— Я думаю, що винний у всьому Володимир Андрійович. Коли б не він — ти не розходилася б із татом.

— О, ні, Талочко, хоч би й не було Володимира Андрійовича, ми однаково жити вже разом із ним не могли б…

— Але ж він тієї другої не любив!

Ганні похололо в грудях від такого несподіваного аргументу.

— Він тобі про це казав?

— Я сама знаю.

Обом стало ніяково. Ганна відчула, як у ній прокидаються давні забуті докори. Вони зворушувались, як привиди вмерлих, що мали замучити Ганну своєю настирливістю. Вона покірливо схилила перед ними голову:

— Може, винне саме життя. Воно таке поплутане, таке жорстоке… Часом, коли хочеш вирватись, іще гірше заплутуєшся… Мені так само тяжко, але… я нічого не можу вже вдіяти…

Таля, не то шкодуючи матір, не то тамуючи власний біль, притулилась до неї й заніміла зі страдницьким виразом на зблідлому обличчі, а рука ніжно, ніби несамохіть, торкнулась материного лиця.

Ганна почувала, що Таля так само втішає батька, але жоден нерв не озвався в ній ревнощами. Ганна розуміла тепер біль Ніка й голубила Талю, як єдину зірку серед ночі, яку не закрила від них доля своїм чорним покривалом.

Проте коли Таля, прощаючись, запитала Ганну, що переказати батькові, Ганна жорстоко відповіла: «нічого». Та лише промовила це, як уже каялася за свою жорстокість. Таля, може, хотіла занести від неї батькові в подарунок тепле слово, а вона…

Таля, ображена за батька, так швидко вийшла, що навіть не взяла подаровану їй статуетку.

Кілька днів Ганна невтомно шукала зустрічі з нею, щоб виправдати свою провину. Нарешті їй пощастило. Вона знову привела до себе Талю.

Цього разу вдома вони застали Володимира.

Як і раніше, Таля офіційно привіталась і замовкла. Але Володимир видимо запобігав її ласки.

— Не гаразд, Талю. Тобі мама подарувала статуетку, а ти не береш.

— Я забула, — сором’язно відповіла Таля, і вже в її голосі менше було ворожнечі.

Володимир почав розпитувати про шкільні справи, про вчителів, про самі порядки…

Таля спочатку стримано, а далі охочіше відповідала. Коли ж зайшла мова про самоврядування, навіть увійшла в азарт — вона сама була членом шкільного виконкому й головою конфліктної комісії. У її голосі почувалися гордощі, коли оповідала про конфлікти, які сама розв’язувала за етикою шкільного колективу.

— Незважаючи на те, що Ніла моя подруга, я присудила їй тиждень вартувати в класі!

— О, з тебе суворий суддя! Мабуть, якби я потрапив до тебе на лаву підсудних, ти б присудила мені років десять бупру[21]?

Таля раптом замовкла, засоромлена від такої думки про її ставлення до Володимира.

Ганна підбадьорила Талю:

— Як буде за що, то й на двадцять засудить.

— А то й до розстрілу, — вже сміючись, погрожувала Таля.

І від погрози тієї всім стало весело.

— Чого ж так рідко до нас заходиш? Мабуть, ти не любиш свою маму, — на прощання докоряв Володимир Талі.

Але Талине сум'яття було яскравим доказом її приязні. І Ганна, вийшовши в передпокій, уже запитала:

— А як тато?

Таля вдячно глянула на Ганну.

— Він тепер багато працює. Всі вечори просиджує в лабораторії…

Обидві жінки розійшлися в піднесеному настрої.

Поволі Таля призвичаїлася заходити в гості до матері. З кожним разом вона ставала довірливішою — як до неї, так і до Володимира. Часом при ньому вона вже переглядала ноти, дещо пробувала грати. Переважно її симпатії схилялися тепер до мінорної музики, і Ганна, слухаючи гру, переймалася жалем до Талі, ладна була просити вибачення, втішати її. Але єдиний тільки засіб міг утішити Талю, і Ганна його використовувала за кожного візиту: вона розпитувала про Ніка, про його працю, настрій, давала поради Талі в господарстві. Таля кожного разу оживлялася в таких розмовах і інформувала Ганну якнайдетальніше.

Ганна знала, що Нік видужує від свого пригноблення, знала, що в їх домі є вже хатня робітниця. Стежити за порядком у домі й давати Талі поради увійшло в звичку Ганні: за її вказівками там купували продукти, за її рецептами готували страви… Життя в тому домі було для неї вже органічною частиною, що доповнювала її життя тут, у Володимира.

Аж одного разу Таля прибігла до Ганни в на диво піднесеному настрої.

— Мамусю, тато поїхав до Харкова. Ходім до нас.

Уже саме вагання матері засмутило Талю. Ганна припускала, як розчарувалася 6 Таля, коли б вона відмовилась.

Ганна порадилася з Володимиром. Він здвигнув плечима:

— Як хочеш…

Звичайно, Ганна хотіла, але вона добре бачила, що цього не хоче він. Проте, вдавши, що його слова вона зрозуміла як щирі, вийшла з дому в супроводі веселої й балакучої Талі.

Пішли скороченим шляхом через затильні ворота заводського двору. Уламки іржавого заліза, здавалося, ставали навдибки, щоб побачити ту, що втекла від їх сусідства; з цехів долітав металевий свист і грюк, ніби легковажна демонстрація з нагоди Ганниного приходу. Але, почувши громовий гул пневматичного молота, в якому відбивалися гігантські кроки індустрії, Ганна зрозуміла, що вона тут важить менше за будь-який іржавий уламок заліза. В Ганні прокинулась заздрість до попередніх взаємин із Ніком, коли через нього вона мала хоч якесь споріднення з цим світом.

Вона замилувано глянула на одноповерховий будинок, що притулився за цехами під пожовклим садком.

Тут усе було, як і за неї. Ті самі затишні кімнати, ті самі плюшеві меблі, той посуд… На нього тепер Ганна дивилась, як на якісь реліквії. Вона перебрала Талині обов'язки й почала порядкувати біля столу за чаєм. Уже здавалося, що в її житті не було ніяких змін, усе по-давньому, по-хорошому. Це ж так природно, що Нік поїхав до Харкова, — він повернеться веселий, говіркий. І, ніби чекаючи на нього, Ганна весело гуторила з Талею.

— Я кажу татові: буде досить однієї грудочки кислоти, а він: сип усю! Потім, за обідом, як покуштує борщ та як засміється!.. Чого він, — думаю… Куштую… та й собі в регіт! Борщ кислий, що й у рот не можна взяти. Так ми й просміялися за обідом, а борщ вилили.

— Ну й господиня з тебе, — сміялася Ганна, — хіба ж ти не знаєш, що як вариш — треба тоді куштувати? Та вже як ти поклала помідори, то кислоти зовсім не треба.

Увечері, коли Ганна збиралася йти, Таля попрохала її залишитися з нею ночувати. Вона сама боїться. Ганна без особливих вагань погодилась.

Спати лягли на одному ліжку. Бувало й раніше, що вони так спали, коли Нік виїздив у відрядження. Це були найінтимніші моменти їхнього життя. Ще коли Таля була зовсім мала, Ганна оповідала їй казки, потім різні спогади зі свого дитинства, а пізніше вже ділилися думками, філософували на життєві теми. Таля знала Ганнине дитинство, знала про її молоде кохання з Ніком… І зараз, притискаючи Талю, Ганна почувала з усією гостротою материнського почуття, що Таля — її кров і плоть, її душа…

— Мамусю, ти кохаєш Володимира Андрійовича?

Ганна стисла Талю в обіймах і соромливим шепотом відповіла:

— Кохаю, Талюсю…

— Знаєш, я не можу собі простити, що привела тоді його до нас. Щоб не я — ти б його не знала, ти б жила з татом, і було б усе добре.

— Однаково, я ж і тоді не любила його. А так жити, не любивши, тяжко.

— Але ж тобі тато, як і мені, рідний?

Ганна гірко посміхнулась.

— Був рідний, аж поки…

Ганна обережно нагадала Талі кілька моментів зради Ніка.

Таля замислилась, але раптом переконано промовила:

— Ні, мамусю, тобі так здавалося. Він любить тебе. Він кращий за Володимира Андрійовича.

— Я не кажу, що він поганий, але те, що він зробив, — дуже погано з його боку. Він же сам сказав Володимирові Андрійовичу, що я йому не потрібна… Щоб не цей випадок, я, напевне, не пішла б до Володимира Андрійовича, а так уже нічого не вдієш… Я звикла до Володимира Андрійовича. Він дуже хороша людина. От, може, скоро тато одружиться, то й ти перейдеш до нас. Володимир Андрійович любить тебе.

— Тато ніколи не одружиться. Я розмовляла з ним про це. І хоч ти його зрадила, він ніколи не зрадить тебе…

Такий обвинувальний тон вразив Ганну. Вона вмовкла. Таля теж замовкла і щільніше пригорнулася до матері; здавалося, що кожний дотик її тіла благав: не йди, не йди від нас.

Але вранці Ганна мусила йти.

Володимира вона вже не застала вдома. Він пішов на лекцію в музичний технікум, де викладав гармонію. Ганна почувала, що скучила за ним, що їй хочеться якнайскоріше заглянути в його сині добрі очі… Проте, готуючи обід на примусі, вона шкодувала водночас за добре устаткованою кухнею в Ніка, за просторим помешканням на три кімнати. Ганна знала, що прийде Володимир і почне компонувати за роялем, але сьогодні чомусь їй хотілося почути стук металу з Нікової лабораторії. І вже що ближче був час зустрічі з Володимиром, то прикрішими, здавалося, будуть його пестощі…

Але, на диво, Володимир повернувся роздратований, яким іще ні разу не бачила його Ганна.

— Що з тобою? Ти так зблід?

— Не вдавай, будь ласка, наївної. Це понад моє терпіння. Як ти могла дозволити собі ночувати в його помешканні?

— Але ж я тобі вже казала, що він поїхав до Харкова…

— Я цього не певний.

— Не певний? Не певний?

— Та однаково, хоч би й поїхав.

— Так не забувай за Талю. Я не могла їй відмовити.

— Таля Талею, а Нік Ніком…