— Я зовсім не хочу захищати матір, коли вона вам не подобається. Та що саме трапилось? — роздратовано підвищила голос вона. — Досі ж ви жили, ніколи про це не говорили. І раптом…

— Саме раптом. Раптом мати викинула такого фортеля, якого я ніколи не сподівався від неї.

Володимир, зважаючи на Талин вік, не міг їй одверто сказати, чим саме завинила перед ним мати, але дав зрозуміти, що Ганна дуже негарно поводилася й від цього йому, Володимирові, дуже прикро.

А проте він не може припустити, що Ганна й Таля стануть йому чужі. Він так до них звик. Він навіть простив би Ганні, коли б знав, що це буде востаннє. Він не уявляє, як можна відірватися від родини… Він любить Талочку, як свою рідну. А мати наполягає… Ех!..

— Скажи, Талочко, ти хоч трохи любиш мене?

Таля довірливо поклала свою ніжну руку на його жилаву й співчутливо глянула такими ж прозорими очима, кольору морської хвилі, як і у її матері.

— Я вас дуже люблю, Володимире Андрійовичу. Я так звикла до вас.

На мить в очах Володимирові блиснув промінь і згас.

— А все ж мати буде наполягати, — з безнадією в голосі промовив він і заходив нервово по кімнаті, але коли Ганна вийшла накривати на стіл, одягся в своє пальто й зник з дому.

— Чому це Володимир Андрійович не хоче обідати з нами? — з робленою наївністю запитала Таля.

— Він уже хоче звикати без нас обідати… Ми розходимось, — рішуче промовила Ганна і пильно глянула Талі в очі.

Таля зовсім не була зацікавлена. Вона строго промовила:

— Цього можна було давно сподіватися!

— А ти звідки це знала? — перепитала Ганна, певна того, що Таля не менше за неї засуджує Володимирову поведінку.

Але, на диво, Таля гостро відрубала:

— Хіба я не чула, коли ти поверталася додому.

Ганна вся отерпла. Яку хвилину вона не могла промовити й слова. Дочка ж дивилась на матір очима повними осуду й зневаги.

— Ти нічого не знаєш, Талю, — змогла врешті вимовити Ганна.

— Я все знаю. Ти не повинна розходитись із Володимиром Андрійовичем.

— Я мушу розійтися.

— Тоді ти йди, а я залишаюся, — безапеляційно заявила Таля.

Останні Талині слова остаточно прибили Ганну. Вона ще грізно підвелася; щоб відповісти Талі, але відчула, що земля тікає з-під її ніг, а разом розбіглися врозтіч і всі аргументи. Ганна замовкла надовго. Вона мусила переждати, поки випарується в ній образа, щоб інтимно підійти до Талі й переконати її в тому, що вона зовсім не знає суті справи. Але Таля й не хотіла її знати. Для неї досить було того, що вона знала, і кожному новому материному намірові вона давала одсіч. Ганна стала добачати тут новий Володимирів підступ і вирішила розшифрувати Талі всю суть при ньому.

Другого дня, коли Володимир сидів у себе в кабінеті, Ганна гукнула до нього:

— Прошу до столу.

— Дякую. Я вже пообідав, — похмуро відповів Володимир.

Таля, що була вже сіла за стіл, швидко підвелася й зачинилась у себе в кімнаті. Рука Ганні безсило опустилася з розливною ложкою й заклякла. На столі парувала нікому не потрібна страва.

Через кілька хвилин Ганна несміливо увійшла в кабінет до Володимира.

— Тоді вибач, що я досі залишалася в твоєму помешканні. Цими днями я постараюся знайти собі.

— Для чого шукати? Ти можеш залишитися тут. Мені одному зручніше буде знайти, — відповів він тоном покривдженого.

Ганна знічено вийшла з кабінету. Ця доброзичливість її пройняла отруйними докорами. Невже в усьому винна тільки вона? Невже!.. Невже… Безмірний жаль до себе пройняв Ганну. Вона впала на ліжко й буйно заридала, тамуючи стогін у подушці.

З кімнати стурбовано зирнула Таля, але зараз же опанувала себе. Зі спокійним виразом досвідченого лікаря вона налила в склянку води, капнула кілька валерянових крапель і піднесла матері. Мати покірливо взяла склянку з таким виразом, ніби вона мала випити отруту, і заспокоїлась.

Таля залишилася біля стола з книжкою в руках і крадькома кидала на матір допитливий погляд. Мати дивилася нерухомим поглядом кудись в одну точку з виразом покинутої й немічної. Таля добре знала цей погляд ще з часу жалоби за батьком. Вона відчула, як тінню на неї насуває та давня туга, а з нею й болючі докори. Вона вже забула свого батька, вона вже й матері ладна була зректися, в той час, як мати ніколи не забувала батька…

І Таля, не відриваючи очей, дивилася на матір. Вона заздрила, вона знала, що в таку хвилину мати душею з батьком. І так боляче й сиротливо стало на душі Талі. Їй хотілося бути в колі батьків, відчути давню ласку.

Таля підійшла й несміливо обійняла матір.

— Мамусю, прости мені, що я була з тобою така нечемна. Я ж не знала, що між вами сталося.

— Він же тобі казав… У всьому винна я?

— Казав…

Ганна шорстко посміхнулася.

— Я все життя своє винна. Хай буде так, — напівзгодливим тоном промовила вона й знову замислилась. Можливо, й справді винна. Хіба вона, мати, мала право так легковажно поводитись, як Володимир?

Але Таля вибачливо заспокоювала матір дотиком своєї руки. І Ганна вже вдячно пригорнула Талю.

— Я все для тебе зроблю. Тільки для тебе.

Таля сміливіше глянула матері у вічі.

— Вам не треба розходитись.

— Ми для нього чужі, Талочко.

— Він звик до нас. Він не хоче розводитись. Він казав. Я теж звикла до нього, — тихо додала Таля.

Талина звістка зажевріла в Ганні теплою іскрою надії. А хіба вона не звикла до нього? Може, ще більш за них обох. Вона ж любить його до болю! Любить у ньому ще недавнього хорошого хлопчика, але від того її ще більше вражає його байдужість, цинізм.

Але взаємини від цього Ганни з Володимиром не змінилися. Вони так само мовчки обминали одне одного. Володимир так само харчувався десь поза домом, зачинявся від Ганни в своєму кабінеті. Він помітно став марніти на виду, в очах йому був нерозважний смуток. Ганна часто крадькома кидала на нього співчутливий погляд, але жодного разу не зробила кроку, щоб зблизитись.

Провесна вже переходила у весну, але в Ганниній кімнаті ще за подвійними рамами була замкнута зимова прохолодь і похмурість.

Одного разу надвечір Ганну особливо прикро гнітила похмурість кімнати. Вона зважилася відчинити вікно. Зразу в кімнату ввірвалося пустотливою хвилею свіже повітря. Ганна сперлась на лутку, і її опанувала лірика весни. В ній запліднювалися беззвучні мелодії. Раптом у бічній кімнаті вдарив тужний акорд, за ним другий… і полилися жалі, стогін…

Грав Володимир.

Усі думки Ганнині повернулися до нього.

Людина, що грає з таким чуттям, не може бути лихою й вульгарною. Ганна пригадала перші зустрічі з Володимиром, і знову його образ постав, осяяний талановитістю й усіма властивостями шляхетності. Він набагато молодший за Ганну й менш досвідчений, міг схибити. Вона, як старша, мусила не відходити від нього, оберігати. Вона сама винна, вона відійшла й тепер покутує. Якби його захоплення були серйозні, він і тепер так само зникав би цілими вечорами. Ганна мусить виправити свою провину. Вона переступить через свій гонор, а там, якщо вона в ньому помилилася, — вона не винна.

Ганна увійшла до кабінету? де за роялем сидів Володимир.

— Ти дозволиш відчинити вікно? Надворі така теплінь.

— Будь ласка, будь ласка, — квапливо відповів Володимир тоном гостя, якого запитують лише з чемності.

У кімнату дихнула весна. Володимир узяв кілька весняних акордів із «Лісової пісні». Враз його руки торкнулася тепла Ганнина долоня.

— Вово!..

Володимир припинив музику, але не підвів голови.

Ганна почувала, що губить рівновагу. Вже здавалося, що вона дійсно помилилася в своєму розрахунку, але, зробивши одну дурницю, вона мусила слідом зробити й другу.

— Вибач мені, я справді винна перед тобою.

Володимир злегка торкнувся Ганниної руки, але сам мовчав. Підбадьорена цим жестом, Ганна вирішила висловити все зараз. Вона почала з’ясовувати йому свою поведінку з Джіонеллі.

— Ти йому не віддалась? — тривожно перепитав Володимир.

Ганна щиро засміялась.

— Який ти наївний. Я так ревнувала тебе до Баталової, що мені мукою був його кожен дотик.

Володимир вдячно гладив Ганні руку, і для неї тепер це була щедра винагорода за всі кривди минулого. Ганна розкривала Володимирові найпотайніші закутки своєї душі.

Заставши їх у приязній розмові, Таля лукаво посміхнулася до Володимира, а він по-змовницькому підморгнув їй: усе як слід.

Володимир і Ганна поволі налагодили давні приятельські стосунки. Стали уважні одне до одного, як бувало в перший місяць їх спільного життя. Володимир, здавалося, ревнував тепер Ганну не тільки до людей, але й до речей. То він забороняв їй їсти, бо їй шкодить, то забороняв робити, бо вона стомлена. Він тепер не хотів навіть, щоб вона працювала в опері. Вони живуть, як у таборі, — жодного родинного затишку. Приходиш додому, й ти не певний того, що застанеш живу душу в цілому помешканні.

Ганна протестувала. Без громадської праці життя в домі для неї буде якимсь монастирським засланням, та й не хоче вона жити з його заробітку.

— Як тобі не соромно мене ображати! — скрикнув Володимир.

Кінець кінцем обоє пішли на компроміс. Ганна погодилася на тому, що вона перебуде в опері цей сезон, а з нового року вона вся до його послуг. Він матиме родинний затишок, він буде інтенсивно працювати.

Володимир тепер кожного разу йшов до опери разом із Ганною і разом повертався. З Баталовою і Джіонеллі ніхто з них не вітався. Часом лише під час репетиції Володимир озивався до них, але силкувався бути об'єктивним.

Баталова й Джіонеллі тепер не ховалися зі своєю приязню. Серед службовців про них говорили, що вони мають спільну вбиральню. Але це нікого не обходило, окрім, хіба, Гдаля. На репетиціях він бував знервований до того, що кожна дрібниця його обурювала. Всі оркестранти й хористи ненавиділи його за це, але Ганна почувала до нього жаль.

Якось вони зустрілися в коридорі.

Гдаль поштиво вклонився.

— Поважання… Як ся маєте?

Ганна запевнила Гдаля, що живе якнайкраще. Надворі ж весна, то й він мусив би виглядати по-весняному.

Гдаль безнадійно махнув рукою. Він одвеснів. Почуває, що пора сходити з оперової сцени, а там і з життєвої.

Ганна силкувалася підбадьорити старого, але він під впливом її співчуття ставав щораз сумніший. Отак усе життя гонишся за синьою пташкою, а потім на старість прокидаєшся і дізнаєшся, що то була омана.

— Непоправна помилка.

— Скажіть, будь ласка, на чорта було мені одягати рожеві окуляри, коли об'єктивно Баталова вульгарна й меркантильна, як крамар? Чесній людині образливо доторкнутися до неї. А я ж бачив її тільки в бутафорських оздобах і запевняв себе, що то її природній вигляд. Ганно Павлівно, велика справа дивитися об'єктивними очима! Дивіться ж, не загубіть свого об'єктивного погляду, щоб, бува, на старість не довелось покутувати отак, як мені.

У ньому промовляв тяжкий життєвий досвід, але його засторога лякала Ганну. В його словах був натяк на Володимира. Вона розуміла, що страждання зробили Гдаля прозорливим. Він акцентував те, що в ній таїлося підсвідомо. Але признатись собі в тому було б для Ганни дуже боляче, й тому вона мріяла розвіяти цю думку. Вона передала Володимирові розмову з Гдалем.

— Шкода старого, — погодився він. — Мені дуже неприємно, що між нами трапився такий безпідставний розлад.

І Ганна заспокоїлась.

Весна вже пульсувала живими соками землі, а в мурах опери атмосфера щораз ставала задушливіша. Цілими днями люди ворушилися в оперових норах, як кроти, без сонячного світла, без свіжого повітря. Кожен музичний ефект досягався брутальною лайкою відповідальних осіб та явними й затаєними прокльонами їм підлеглих. За рік люди знервувались. Інтриги до того розвинулися, що, здається, навіть стіни оперові перейнялися ненавистю одна до одної. На Гдаля було подано до місцевкому колективну заяву від оркестрантів, де його називали жандармом. Артисти пересварились поміж собою через артисток, а артистки через ролі. Старший художник посварився зі стажерами, на директора кілька артистів подали заяви до трудсесії.