— Ага… ти… заший мені…

Пішли до Кариного місця.

— Так, значить… — Свіфт не доказав. Він сів на рукави, що лежали жужмом із голкою. Раптом схоплюється й голосно скрикує. Ззаду звисав рукав і стриміло вушко голки.

— Ах… пробачте, Кароліно… — Свіфт вириває голку й продовжує. — Це єрунда. В мене ось цікаві новини. Я ось, наприклад, був у Сибірі. Вивчав історію кумису. Навіть пив. Розумієш, пив кумис.

— А що то таке кумис? — питає Кароліна.

Але Свіфт наче й не чув. Він уже забув, що біля нього Кароліна. Дивиться кудись убік. Потім вийняв блокнот і щось записував. Потім довго розпитував Надю про життя на виробництві і, навіть не попрощавшися з нею та з Кароліною, пішов із майстерні. Білоголова робітниця гукнула йому вслід:

— Нахаба! Шантрапа!..

Коло порога Свіфт висякався й так незграбно махнув рукою, що полетіло робітниці на рукав.


VIII

Діна змахнула з опуклого чола волосся, заграла ямочкою на гарячій щоці, блиснула мідними очима, труснула повними грудьми й тоненьким дитячим голосом відкрила комсомольські збори кравецької майстерні. За списком головує такий-то, а за секретаря такий-то. Діна просить збори дотримуватись тиші. Он там у кутку хтось курить і балакає. Вона взяла в руки дзвоника, й кожен похапцем, пошепки кінчав розмову. Нарешті всі уважно дивилися на стіл. Діна передає дзвоника чубатому голові. Він весело всміхається до авдиторії, підіймає високо дзвоника догори й дзвонить з усієї сили, аж нагнувся лицем до стола. Авдиторія зашуміла легеньким сміхом. Але сміх цей зразу втих. Чубатий голова оголосив програму зборів.

Виступає промовець. Він частенько позирає в блокнота й поволі, трохи незв’язно говорить про становище молоді на виробництві. Із такої ось кількості молоді більша частина комсомольців. Найдисциплінованіша молодь комсомольська. Бувають, звичайно, випадки, що й комсомольці не без гріха. Треба зробити ще те й те. Продуктивність праці більша в комсомольської молоді. Он стільки білизни, шинелей пошито для Червоної армії, а стільки сорочок та штанів для будинків безпритульних. Недбало працює санкомісія, слабо поставлена справа зі стінгазетою. Молодь під час роботи їсть не миючи рук, плюють на підлогу. Частенько під час роботи зачинені вікна, дехто курить за роботою й навіть кидає на підлогу недокурки, п’ють сиру воду, хоч для цього є варена. До газети мало пишуть. В статтях мало торкаються болючих питань виробництва. Мало гумору. Нам же треба й сміятися. Тут доповідач усміхнувся, й цей сміх передається на авдиторію. Авдиторія наче чекала цього. Наче це було для неї найважливіше. А тепер уже уважно слухала промову доповідача й вичікувала, чи не скаже чогось смішного. А доповідач «криє» — те не так і те не так. Он і парткерівник двічі на бюро не з’явився. А дехто з молоді під час роботи переморгується та «секретки» пише, а то й виходять за двері та шушукаються. Промовець кінчає тим, що треба всі хиби на виробництві викорінити, повиривати, як негідний бур’ян серед жита, й спалити та ще й попіл розвіяти.

Потім між головами виростають руки з проханням дати слово. Почали обговорювати. Порядок денний зборів був подібний до снопа, якого молотять на току, вибивають його, товчуть, витрушують і лишають що найпотрібніше. Наприкінці виступила Діна. Труснула своїм чубом, мигнула мідними очима, зробила висновок і ніби забила цвяха всьому тому що говорилось і обговорювалось.

Молодь, жива, бадьора, проспівавши «Молода гвардія», розходиться. Оточують стінну газету, тільки що вивішену. Скупчилися коло неї, як бджоли коло матки, кожен з усмішкою, кожен чогось радіє…

Кароліна зачарована. Дуже їй подобається стінна газета. Ач, як чудово змальовано Надю: йде-шкутильгає, підборіддя аж по землі волочиться, а вона тримає в руці величезну голку й коле нею робітницю, щоб підвищувала продуктивність праці.

— От чорти, — каже, усміхаючись, Надя, заглядаючи на газету через голови молоді. — Хто ж то так одпоров, га? — Надя наче не злиться, сміється, але їй ніхто не вірить. Всі дивляться на карикатуру й на Надине справді велике й довге підборіддя. А от Діну змальовано краще. Стоїть перед червоноармійцем і дає йому в ім'я виробництва більшу за себе будьонівку. Із очей у Діни жовте проміння сиплеться, а груди більші, ніж вона вся.

Діна штовхає Кароліну.

— Ну що, як? Подобається тобі газета?

— Та звичайно, що й казати.

Дужки брів у Кароліни на переніссі збіглися. Усмішка зникла. Вова. Ах, як їй боляче згадувати. Але дурниця… на чорта він їй. Вона тепер на нього й не гляне. Дурити… Ні! Цього вже не буде.

І біжать дні на виробництві в шумі, в гуркоті машин, надвечір стомлюються, тануть, а тоді знов біжать.

Діна сьогодні незадоволена. Рожеве, кругле лице нахмурилось, і тільки дитячі куточки губ зраджують Дінину серйозність.

— Карочко, треба взяти себе до рук. Дивись, тобі вже доручили шити сорочки, тебе вже ухвалили в кандидати до комсомолу, а ти завжди коники викидаєш. То два дні тебе нема на роботі, то під час роботи на цілу годину кудись зникаєш… Карочко, обіцяй мені поправитися.

— Пробач, Діночко… — Карочка колупає під нігтями й, соромлячися Діни, похнюплює голову, — пробач… Даю слово. — А за 10 хвилин після цього вибігає з майстерні. Вона побачила в вітрині Вову.

Вова одкликає Кару набік, щоб не побачила Діна, говорить їй багацько м'яких лагідних слів, тисне руку, зазирає глибоко в вічі й усміхається своїм довгим тонким обличчям. Яка Каруся стала інтересна, далеко краща, ніж була… Ах, як Вова за нею скучає, їм треба неодмінно побачитись. Неодмінно. Хоч і сьогодні. Сьогодні ввечері. Кароліна дуже любить Вову? Тоді хай вона Діні не каже. Вова Діну зовсім не любить. А коли Кароліна хоче, то Вова Діну забуде і назавше. Навіки, навіки полюбить Карочку… Кароліна молитовно дивиться в собаче Вовине обличчя і млосно до нього тулиться.


IX

У Фатіми чудовий настрій. До неї сьогодні прийде один розтратник. Так. Він мусить прийти сьогодні. Він уже два дні гуляє. До ревізії ще далеко. Він гуляє. Фатіма ляснула в долоні, роздяглась, облилась одеколоном, зробила зализану зачіску по-французькому, почистила червоні довгі нігті й причепурилась. Одягла шовкову зелену сукню, панчохи «Вікторія» й лакові туфлі з дуже гострими носками. Фатіма не пудрилася. До її носа з маленьким горбиком, до брів, що зігнулись над носом, як крила чорного ворона, йшов саме такий колір, як у неї, — матовий. Проте губи фарбовані. Губи, як кров. Тоненькі, рівні губи, як дві живі стьожечки, то стуляються міцно, то розходяться, то розтягаються, то збираються бантиком. Дзвоник.

— Ага. Він. — Фатіма тисне кнопку на столі. Увійшла з набожним виглядом служниця. Фатіма лежить на канапі, склавши ногу на ногу, грається димом цигарки й, не дивлячись на служницю, наказує їй.

— Спитай хто. Якщо Вова, не впускай. Скажи, що мене нема. — Служниця покірно вклоняється й виходить.

Входить Беля.

— А, Белочка! Яка я рада! — Фатіма обіймає Белочку, цілує, як і раніш. Як тоді після довгої розлуки. Беля прийшла, значить, щось надумала, значить, усе ж таки рішила послухати Фатіму. Фатіма цього певна. Вона усміхається, грає куточками губ і зазирає Белі в вічі своїми чорними лаковими кружальцями. Беля сідає на канапу, кидає легенько свого біленького капелюшка, важко зітхає, закусивши губу. Її кругленькі груди високо здіймаються і падають. Фатіма підсунула собі крісло, сіла біля Белі, високо закинувши ногу за ногу, і взяла зі столу другу цигарку.

— Що в Белі чувати? Які зміни, що рішила?

— Нічого, — махнула крученими брівками, — життя погане!

— Ну, і що далі? Що вживається для того, щоб життя було не погане?

— Нічого.

— Так-таки нічого. Навіть так. Невже тобі подобається погане? — Фатіма говорить суворо.

— Ах, не питай, Фатімо. Сама знаєш. — Беля зчепила пальцями руки. Потім, наче хоче їх розірвати, розчепила їх і кинула в обидва боки, як непотрібні, й заходила головою у всі боки, шукаючи якогось порятунку. Не найшовши його, схилила голову на коліна й заплакала.

— Оце вже мені не подобається, — сказала Фатіма, затягнувшись димом. — До мене зараз дорогий гість прийде, а ти нюні розпустила. Між іншим, Белю, твій перший чоловік. Приведи себе до порядку. — Беля підвела на Фатіму все в сльозах лице й тихо сказала:

— Ні, я піду. Я до тебе в іншій справі.

Почувся дзвінок, і Беля не доказала.

Увійшов Джонатан Свіфт. Він навіть не привітався. Кинув величезного картуза в клітку на канапу й заговорив до Белі:

— Я вас десь бачив… Ви, слухайте, де я вас бачив?

— Ви познайомтеся раніш, — сказала Фатіма, — а тоді будете балакати… Що це ви? Де це ви? Оце, Белю, поет Джонатан Свіфт, а це, Джонатане, моя сестра, Беля. Цікава, га?

— Га-га-га-га, дуже приємно…

Беля почервоніла й сказала:

— Я вас знаю.

Свіфт аж прояснів. Жабині очі засвітилися.

— Знаєте? Читали мої твори?

— Ні, я вас бачила в кабінеті Галана. Ви там просили п'ять карбованців.

— Це тоді, як він вас виганяв? Пригадую.

— Так. Я хотіла з вами побалакати з приводу цього. Може б, ви в газету статейку про це написали?

— О, це чудово, кажіть. — Свіфт виймає блокнота й готується записувати.

— Слухайте, Свіфте, — ображено гукнула Фатіма. — Ви повернулись до мене спиною й забули, що я тут сиджу. Мені ж сестри не видно. Мені це не подобається.

— Зараз-зараз… — сказав Свіфт, не рухаючись із місця й записуючи щось у блокноті. Фатіма встала сама.

Увійшов розтратник. Він уклонився всім, поцілував Фатімі руку й боязко подивився на Свіфта, що розмовляв із Белею й занотовував у блокнот. Розтратник уже роззявив рота, хотів щось сказати, але Фатіма показала рукою на Свіфта.

— Знайомся: поет Свіфт, а це, пізнав?

Розтратник поцілував Белі руки.

— Дозвольте, — обізвався Свіфт, — а як же прізвище товариша?

— Це мій гарний знайомий. Інкогніто. — Фатіма подзвонила. Увійшла служниця. Їй веліли подати питва й їжі.

Беля нервувала. Щось тихо говорила розтратникові. Той виправдовувався. Беля не хотіла його слухати. Підійшла до Фатіми й шепнула їй на вухо:

— Фатімочко, я йду… Я… хотіла в тебе позичити грошей…

Фатіма так само тихо відповіла:

— Белочко, я з дорогою душею. В мене гроші є. Я ніколи не пошкодую. Але ці гроші зароблені так само, як могла б їх заробити й ти.

Беля злякано взялася пальцями за скроні. Очі стали великі, наче хотіли вилізти з орбіт. Вона закусила губу й мовчки побігла до дверей.

— Чекайте, я теж іду! — гукнув Свіфт, ухопив свого рябого картуза й вибіг.

Розтратник скинув гумового плаща сталевого кольору, поправив шовкову гарну краватку на білій сорочці, що виглядала з-під жовтого плетеного жилета, і подивився в кругле гранчасте люстро на столі. Виголене тільки що, аж біле обличчя з вусиками, як два чорні кущики під носом, щоки запали, під очима синці. Лице світиться, наче одна шкірка обтягнута на вилицях, на носі, на бороді.

— Ну, як ся маємо? — спитав інкогніто Фатіму, не одриваючись од люстра. Фатіма налила вина.

— Справи такі, що пий, голубе… а? — Фатіма схилила голову собі на плече, підняла вгору чарку й гукнула:

— Ну, кидай к чорту свої угрі, йди пий! — Розтратник узяв чарку вина, поглядаючи на штори на дверях до другої кімнати.

— Підемо, підемо, — вгадала Фатіма. — Ну?

Фатіма цокається.

— А скільки Фатіма бере?

— Сорок п'ять.

Інкогніто всміхається в чорні кущики вусів.

— Дуже дорого.

— І тобі не соромно? Ти ще торгуватися будеш? Значить, у тебе порожнеча? Як бідний, то чого йдеш до порядної жінки? Пішов би на Катеринославську або на Банний провулок, за карбованця, за полтинника можна взяти.

— Слухай, але ж не сорок пять. Хай трошки дешевше.

Фатіма закинула ногу за ногу, грає своїми круглими коліньми, що  туго обтягнуті панчохами. Часто курить цигарку й пихкає димом. Зробила гордий вигляд і млосно подивилась у вічі розтратникові:

— Мені це не подобається… Фе… Називається мужчина. Це якось нудно: сорок п'ять карбованців для нього великі гроші. Що ти за ції гроші купиш? Цих грошей ледве стачить на якихось дві коробки пудри Коті або два флакончики духів Губіган[41]. А чи я куплю за ці гроші гарну шляпку? Соромився б.