Інкогніто трошки мовчить, стуливши губи, а тоді виймає сорок п'ять карбованців і дає Фатімі. Штори до другої кімнати, розсуваються й ховають за собою Фатіму й розтратника.


X

Джонатан Свіфт лежить і пише. Власне, він пише лежачи тому, що в його кімнатці ні на чому сісти. В нього ще нічого немає. Та він принципово нічого й не хоче мати. Він пишається тим, що ось простелив на долівці жакетинку, а на неї газету, й пише. В кутку книжок гора лежить. Зараз уже пізно. Коли Свіфтові схочеться спати, він візьме з цієї гори кілька книжок і покладе собі під голову. Він пишається цим. На чорта йому «дворці, палати!» Що з того, що там Пушкін або Жуковський писали в чудових умовах? Хай би спробували написати ось так, як він, Свіфт.

Він засвітив собі свічку й пише. І почуття йому від цієї обстановочки якісь особливі. Якось аж радісно й трохи лячно. Свічка мигає, і його голова величезною тінню гойдається на стіні. В кутках темно, й десь під книжками шарудять миші. Свіфт закреслив те, що написав. Нічого не лізе в голову. Що б його вигадати? Ага:

«В моїй душі криниця глибока. Я роздаю з неї всім воду. Всім, усім хвате моєї води».

Але й це йому не сподобалося. Він голосно викрикнув: «Єрунда!» І закреслив. Заховав своє поковиряне вугрясте лице в долоні й замислився. І зразу ж схоплюється на ноги й ходить швидко по кімнаті. В стінку стукає сусіда. Ага, чудово! Свіфт ляснув у долоні й вигукнув уголос: «Правильно!» На чорта ж йому вигадувати що писати, як ось під боком екземпляр.

Ось за стіною старушенція — тип. Чудовий тип до повісті, до оповідання, до чого хоч. Колишня бариня. Мала свої хороми, десятки лакеїв, а тепер душиться одна в конурці, як оце у Свіфта. Вона шукає собі спокою, тиші. Вона завше стукає до Свіфта, коли він шумно ходить або вголос розмовляє чи дверима грюкає. Їй не подобається. З нею треба побалакати. Взнати трагедію її життя й написати. Це буде прекрасний твір! Заголовок йому буде «Уламок минулого»… Що вона проти Свіфта? Він ось роздягається й усього себе обливає одеколоном. Свіфт для натхнення завжди обливається одеколоном і задихається від радості. Йому тоді здається, що він багатий.

Свіфт одягається, виходить і стукає до своєї сусідки. Йому треба з нею побалакати. За дверима чується шиплячий голос. Як не соромно Свіфтові вночі турбувати стару людину, як таки-так не рахуватися з людиною, вона все ж таки людина? Але Свіфт уперто просить її відчинити, в нього важлива справа. Йому з нею треба поговорити. Тоді стара одхиляє двері й висовує свою голову, як корч, і лице, як порепана, поколупана диня. Вона вистромила свою голову до Свіфта, гукнула, якого йому чорта треба, плюнула йому в лице і з грюком зачинилася. Навіть не почула, як Свіфт гукнув їй: кочерга стара, уламок минулого! Він повертається до своєї кімнати. В кімнаті темно. Димно. Свіфт запалює сірника.

Ось воно що! Свічка, що стояла на портфелі, догоріла до краю, опалила великий шматок шкіри і згасла. Свіфт іще раз вилаявся на стару, що це через неї. Світить другий шматочок свічки. Ще раз обливається одеколоном і пише про стару. Довго пише і так засинає. Прокидається як опарений. Свічка догоріла, зайнялась газета, а од газети одеколон на тілі. Він біжить голий до кухні, обливається водою і весь у пухирях швидко ходить по хаті.

— Чорт старий! — вилаявся Свіфт на сусідку. Чомусь йому здавалось, що й це через неї. Він одягається й сидить, як мокра курка, як прибита курка, що думає здихати. І чомусь згадалася Свіфтові Беля. Галан підла людина. Треба обов'язково написати статтю про Галана. Хай його трошки щипнуть. Хай знає, чортів бюрократ! Ліг і пише. Вранці йде по редакціях.

У нього в портфелі дві речі: про Галана й про стару бариню. У нього дві речі: «Бюрократ» і уривок із роману «Уламок минулого». Він іде мимо редакції, де працює Галан. А чому б спершу не зайти до Галана?

Галан якраз п'є чай. Нахилився своїми скляночками в золотих обручиках і мочить довгі вуса в чаю. Од рипу дверей Галанова голова підвелася.

— А, товариш Джонатан Свіфт.

«У нього чудовий настрій, — подумав Свіфт, — це треба використати».

— Чим можу служити? — питає Галан.

— Та ось. — Свіфт подав заяву на три карбованці.

— А ви ж дасте що-небудь?

— Нате. — Свіфт дає уривок із роману «Уламок минулого».

— Сідайте, — запрошував Галан.

— Його можна зараз прочитати. Воно коротеньке, — сказав Свіфт, сів, поклав свого рябого картуза на стіл і вперто стежить за кожним рухом Галана. Той читає Свіфтів твір. І зиркає з-під окуляр на портфеля.

— Хі-хі!

— Чого ви смієтесь? — питає Свіфт.

— Що то у вас із портфелем?

— Та це свічка…

— Хі!.. — засміявся Галан у довгі вуса. Потім прочитав і поклав на заяві резолюцію «три».

Свіфт миттю хапає заяву, зачепив рукою бронзову фігурку, яка впала на блюдце й склянку з чаєм. Склянка розбилася, чаєм залило Галанові дописи, а Свіфт, забувши на столі свого картуза, одержує гроші і вибігає з редакції. Лапнув за кишеню: допис про Галана! Покрутив його в руці, розірвав. На чорта його друкувати! Галан насправді чудова людина. Пхі! Комусь зробити задоволення! Якійсь там реєстраторші. Єрунда! Ага, картуз? Він вертається, заглядає в щілину дверей. Галана немає. Він хапає картуза і тікає, але в дверях зустрічається з високою фігурою Галана.

— Чорт би вас забрав із вашими новелами, та романами… з вашою пустою макітрою, з ва…

Але Свіфт не хотів далі слухати, він шмигнув під руку Галана й вибіг на вулицю. «Ідіот, — подумав Свіфт про Галана. — На чорта було рвати про нього дописа? Його таки слід було б пробрати».

Свіфт іде вулицею задуманий, схилив голову на груди й ні на кого не дивиться. Ось він штовхнув жінку, що переймала його, аж ударився носом. Це жебрачка. Вона вгорнула дитинча в обдертого, брудного сіряка, як Катерина, й простягає Свіфтові руку. Той похапцем сунув руку собі в кишеню, шукаючи грошей, і так, не виймаючи руки з кишені, запитав:

— Якої ви губернії?

— Курской.

Свіфт подумав, мугикнув, а тоді ще:

— А фамілія?

— Варонава.

— Ага, кінчається на «в», йди до біса. Багато вас буде тут лазити по Україні?

Свіфт повернувся од жебрачки й під обурення й лайку її швидко пішов. Аж ось його хтось сіпнув за рукав. «Жебрачка», — мигнуло в голові. Він підніс із грудей своє вугрувате лице з жабиними очима, й воно вп’ялося в Белю. О, який він радий, що побачився з нею. Він хотів її бачити. Оце тут і хотілося йому з нею зустрітися. Вона хоче з ним говорити? Будь ласка! Він з охотою. Вони можуть обоє сісти он там — у скверику.

Сіли. Ах, як чудово! І що тільки не повироблювано оцими квітами.

І п’ятикутні зірки. Серп, і молот, і літери. Правда, це не так природно. Свіфтові подобається більше занедбаність. Щоб тут росло все навмання, щоб і бур’ян був. Як усе-таки чудово. Як на це Беля дивиться? Беля журно хитнула головою. Це справді все чудово, але їй не до цього. В неї інша справа, що для Джонатана може бути нудною. Він втупив свої жовто-зелені очі в Белю. Заклав руки в кишені толстовки і колупає носком черевика землю.

— Матеріальні справи? Ах, про матеріальні справи справді нудно слухати. Зараз так чудово. На жовтенькій квіточці сидить синенький метелик. Як він легенько торкається крильцями, як це все ніжно, поетично. Яка це чудова ідилія! А люди чомусь борються, проливають кров. Чому б людям не створити щось таке спокійне, затишне. Як гарно! Жовте й синє… Який приємний, ніжний затишок…

Українці чомусь лізуть до інших країн, а могли б чудово обійтися без них. Все ж єсть. По чай ми чомусь премося до Китаю, як у нас є свій рідний — чепчик[42].

Свіфт сколупав носком черевика всю землю. Замовк і на сколупаній землі щось носком пише. Беля журно дивиться на синього метелика своїми голубими очима, потім встає, важко зітхає й простягає Свіфтові руку.

— Ви вже йдете? — Свіфт наче спав і його розбудили.

— Так, мені треба йти. Нема часу. — В Белі швидко закліпали вії, їй чомусь зробилося важко, хотілося плакати. Вона одвернулась і пішла. Свіфт помітив, що вона збирається плакати.

— Слухайте, слухайте… — Беля вернулася, хутко змахнула хусткою сльози.

— Що це ви плачете?

Беля мовчки і тужно чогось чекає.

— Не раджу, не раджу вам плакати. Не раджу, чуєте? Не розливайте сльози, вони вам згодяться…

Беля мовчки кидає на Свіфта ображений погляд, одвертається, лишає його самого і йде розмальованим сквером.

Беля в тузі ламає руки, то припадає до порожнього ліжка, де була хвора мати, то в розпачі падає на стіл.

— Ой, туго, зелена гадюко мояааааа! — схоплюється на ноги й голосно викрикує, заскреготавши зубами.

— Помсти, жорстокої помсти!!! — В уяві стоїть злий бюрократ Галан. Беля легенько підводить руки до щоки, задивившись уперто в вікно. В її уяві стояла Фатіма. Стало моторошно. Вона яскраво уявила собі мертву матір, як та корчилася, витягалася, простягала до неї жилясті воскові руки… О, це жах… Беля береться обома руками за голову й вибігає із хати.

У її уяві стояла Фатіма.


XI

У кравецькій майстерні однаково гасає шум. Однаково пахне свіжою матерією, солдатськими шинелями. Голівки жіночі, зігнуті спини над машинами й моторні ноги, невсипучі ноги. Машини й машини, як чорні коні, перед кожною жінкою гордо й непорушно стоять. Власне, їдуть і стоять на місці. Стоять, шумлять, од шуму, од цього руху, од машинного й людського руху йде курява, легенько, непомітно. Йде курява густо, тонко й непорушно висить, виблискує, як веселка у пасмах сонця, що вливається через вікна в майстерню. В майстерні повітря пахне свіжою матерією, солдатськими шинелями… і кожен пройнявся цим повітрям. Кожен ужився в цьому шумі й русі, кожен — частина цього шуму й руху. Кожен?

— Товариші! — заявляє кучерявий кирпатий оратор на комсомольських зборах, що саме йдуть у майстерні. — Цього, товариші, явища не можна терпіти в нашому осередку. Це ганьба нашого осередку. Кароліні вже пора знати, що не з’являтися на збори, кидати роботу серед білого дня в найгарячіший час і кудись іти, або моргати хлопцям і писати секретки, не думати про роботу й ламати голки не годиться… В нас ніхто ще не ламав голки. Не раз їй слюсар лагодив машину. Товариші! Коли це один раз трапляється, двічі, ну, нехай уже тричі, я припускаю, це ще так-сяк, але помилуйте, коли ця неохайність у людини стала майже щоденною, то це справа нікудишня.

Оратор махав нервово рукою, однією тримався за столика, усім тулубом виперся до авдиторії, й кучері гойдалися на голові, наче їх колихало вітром. Авдиторія уважно слухає. Той сперся ліктем на товариша, той сидить на кравецькій машині, кілька дівчат умостилися на тюках та на кількох довгих розламаних лавах. Всі сидять непорушно й дивляться в одну точку, наче їх зараз фотографують. Оратор переконливо говорив:

— Дивно, товариші, що Кароліна завжди кається, завжди дає слово, й це якось у неї увійшло в звичку. Я гадаю, що це непоправна людина. З неї ніколи не буде пуття. Це слабодухий, попсований тип, що вносить у нашу сім'ю частину отого минулого, небажаного намулу, бруду. Це людина, від якої тхне безнадійністю, розгільдяйством… — Оратор махнув кучерями, трохи закашлявся, налив із карафки в склянку води, ковтнув і говорив уже тихо, розмірено, різко, чітко й кожну фразу для експресії стверджував жестом руки.

— Товариші! Здається, що Кароліну треба без ніяких сумнівів виключити з кандидатів комсомолу. — Тут авдиторія захвилювалася, наче кожного із них хтось ударив, шарпнув, ущипнув, кожен заворушився, заговорили в один раз, розлігся шепіт, комсомольці стали пошепки сперечатися, щось доказувати, а тоді загуло:

— Правильно!

— Нічого подібного!

— Правильно!

— Товариші, прошу слова!

— Дозвольте мені… — Підвелося багацько рук.

— Тихше! — На столі задзеленчав дзвоник, і авторитетний вигляд білоголової, червонощокої голови зборів примусив авдиторію втихнути.

— Я гадаю, товариші, — сказав голова зборів — що всім справа ясна. Всі на очі бачать поведінку Кароліни. До цього адміністрація виробництва подала на бюро рахунок, скільки збитків дала машина Кароліни. Товариші, коли ми всі так легковажно будемо ставитися до своїх обов’язків, хоч би й в оцій своїй роботі, то що матиме од нас та частина Червоної армії, для якої наше виробництво готує одяг? А що скаже позапартійна молодь нашого виробництва, коли поміж нас траплятимуться подібні випадки?