Зіна скинула своє шовкове пальто, Тоня зараз же сховала його в гардероб та й скинула баретку, а Василь сидів одягнений.

— А де Анатоль? — спитав Василь. Тоня важко зітхнула.

— Приїхав із Криму, кілька день побув і поїхав за справами у Білгород.

— Та він заходив до мене, але про від'їзд не казав нічого. Не знаєте, коли приїде?

— Не знаю. Вже тиждень, як нема. Чого ви не роздягаєтесь?

— Та я зараз іду. Пробачте, я такий неуважний… Знайомтеся, це моя найближча приятелька Зіна, ну, а про вас я вже Зіні говорив. Вона кілька разів бачила вас у театрі й просила, щоб я її з вами познайомив. Вона, бідна, все одна ходить, та сумненька така. — Зіна подивилась на Тоню, й вони всміхнулися одна до одної.

— Яка я рада… спасибі вам, що прийшли… Анатоля все немає, і я одна, як потурнак, їй-право…

А Зіна обвела очима кімнату й зупинила свій погляд на піаніно.

— У вас і піаніно. Уютненько так, мило.

— Ви граєте? Заграйте що-небудь, — сказала Тоня.

— На превеликий жаль, не граю. Ой, я так люблю музику. Я так люблю, як хто грає… Ви собі не можете уявити.

— Ну от, будете до нас ходити. Приїде Анатоль, і він нам гратиме.

— Він грає? — спитала Зіна.

— Він чудово грає. Я завжди, коли грає Анатоль, ще дужче люблю його, я тоді розірвала б його з любові…

А Зіна голосно засміялась.

— Нічого собі любов. Розірвати людину, — сказав Василь.

— Ну, ви ж мене розумієте?

— О, ясно, ясно. Розірвати Анатоля пополам.

— Та йдіть собі.

— Та йду вже. — І він збирався йти.

— Сидіть, сидіть, — сказала Тоня, і вони обидві зареготали.

— Ні, дівчата, мені треба йти. Можете собі цілуватись, обніматись навіть… та що з вами балакати, до побачення!

Він разом простяг дві руки, одній ліву, другій праву, і так придушив, що вони крикнули. Вийшов.

— Веселий хлопець оцей Василь, — сказала Тоня.

— Він мені теж подобається. З ним ніколи не сумуватимеш. Ну, як ви живете?

— Та якби Анатоль був дома, то й щасливо.

— Де він працює?

— Хто, Толя?

— Авжеж.

— Служить у ДПУ.

— О, аж страшно. За агента?

— Ні, чимсь завідує.

— Завідує. І утримання нічого? — спитала Зіна.

А Тоні таке питання й подобалось. Вона з охотою похвалиться своїм становищем.

— Двісті п’ятдесят. Та ще якісь додаткові. Недостачі в нас не буває. Ми думаємо купити будинок. Купимо собі гарні меблі.

Потім Тоня одхилила двері.

— Любо, постав нам чаю!

— То служниця? — спитала Зіна.

— Служниця. Як купимо будинок, то в нас аж дві буде. Одна буде їсти варити, друга прибирати. — Потім журно: — Коли б тільки Толя скоріше приїхав…

— А ви його любите? — трохи нахилившись до Тоні, спитала Зіна.

— Аж не знаю як.

— А він вас?

— І він мене. Ми обоє одне одного любимо. А ви замужня?

— Я ні. Я, бачте, питаю, бо ще не знаю, як то воно замужем. Я наче боюсь і заміж іти. Як вам Василь? Що ви мені порадите? Він наче нічого.

— Та й мені так здається, — сказала Антоніна.

— Але, бачте, він безробітний. Хто його зна, як воно дальше буде.

— Та це, знаєте, таке діло, що сьогодні робить, а завтра ні. Вийшла за комісара, а завтра його скинули. І навпаки — вийшла за безробітного, а він влаштувався на гарну посаду. Ми про це теж думали. А тому й готуємось, поки працює. Купимо будиночок, меблі, крім цього, одежу купуємо. Ось я собі пальто купила. — Вона показала каракулеве пальто. — Знаєте, скільки коштує?

— А скільки?

— Сімсот п’ятдесят карбованців. — Зіна тільки головою похитала, а в чорних очах замиготіла злість. Далі Тоня показала блузки, сукні шовкові, крепдешинові, батистові, маркизетові, крім цього, матерію, цілу до шиття, сукно, атлас…

— По-моєму, ви щасливі, — сказала Зіна й трохи подумала. — А де ж ви візьмете грошей на будинок? Це ж треба мати багацько грошей.

— Я не знаю… Казав Толя, що купимо. А раз він каже, то на щось надіється. Певне, через ДПУ позичить у банку.

— Добре вам, а я бідую.

— Служите де-небудь? — спитала Тоня.

— Ні, вчусь, і знаєте де? В панчошній. Мати торгує, так і перебиваємось.

— Ходімте сьогодні в театр?

— О, голубко, я навіть не обідала сьогодні, — сказала Зіна.

— У мене є. Та й я не обідала, ходімте, мабуть, обідати. — Любо! — гукнула Тоня в двері. — Самовара не треба ставити.

Одяглись і пішли в ресторан.


XXIII

Анатоль самітньо позіхав у ліжку, а Людмила щось шила коло машини руками. Хтось постукав, і Анатоль укрився з головою, бо не одягнений. Грубі чоловічі голоси попросили його одягтись. Він побачив перед собою двох військових. Вони попросили його йти за ними. Людмила встала, й шитво впало додолу.

Анатоля повезли до Харкова. В районі на Анатоля склали протокола, й коли йому сказали, що він обвинувачується в отруєнні своєї дружини, то він зблід, став як укопаний і довго дивився в одну точку. Йому пригадалася Тоня з благальними очима, заплакана Тоня, що приїздила до Криму й, одержавши не до неї листа, й слова не сказала, що вона його отримала. Вона благала його, щоб він не їхав, а він навіть не сказав їй до побачення, грюкнув дверима й поїхав. Це ж вона, бідна, ображена його ставленням, щось собі зробила. Анатоля посадили до бупру, поки виясниться справа. Анатоль засумував і знову почав думати про смерть. А думки в нього були бистрі й гарячі. Як би то там не було, він порівнював себе з усіма. Кожна людина має гріхи й риски честі. Кожна людина має радісні хвилини і трагедію. Кожна людина хоч коли-небудь у житті знаходила гроші або якусь цінну річ. І найжахливіше те, що доводиться заплющити очі.

Через місяць було встановлено, що дружину Анатоля отруєно саме тоді, як його не було в Харкові. Але експертиза запевнює, що, крім отруєння, на шиї в Тоні виявлено сині плями. Очевидно, її ще й задушено. Анатоля під розписку звільнили з-під варти. Опинившись на волі, він насамперед забіг до голяра. Тут він побачив у дзеркалі, що дуже схуд, і коли йому намазано вуса й бороду, то він був подібний до сивого дідуся.

— Десь я вас бачив, — сказав голяр, поголивши, і Анатолеві тьохнуло серце. Йому вже так і здавалося, що його скрізь шукають, стежать за ним.

— Не знаю, де ви мене бачили?.. Можливо, десь і бачили. — Сказавши це, Анатоль тикнув голяреві 20 копійок і вибіг. Був вечір. Вулиця залита електричним світлом. Наче сотні шматочків сонця бризкали своїм промінням, що злилися в одне велике сяйво. Йдучи, він зустрів Зіну.

— Ой, як ви схудли, що з вами? — сказала вона, не вітаючись. Через своє горе Анатоль уже не був такий соромливий до Зіни.

— Знаєте, в мене таке нещастя, таке горе…

І він їй розповів усе. Йому сіпнулись губи, і в очах мигнув якийсь вогник. Вони обоє трохи помовчали. Анатоль втупився в землю.

— А справді, яке нещастя, мені самій сумно робиться. Мені вас так шкода. — Анатолеві стало трохи легше. Дівчина, яку він так давно любить, шкодує його.

— Ходімте, трохи мене проведете, — сказав Анатоль.

— Так, я трохи пройду з вами, хоч і спішу. — Але вона пройшла не трохи, та навіть зайшла й до кімнати й скинула пальто. В кімнаті Анатолеві зробилось так важко, що коли б він був сам, то розридався б; але тут дівчина, і він стримав себе. Він з острахом оглядав кімнату, і коли забачив у гардеробі Тонин одяг, особливо чорне каракулеве пальто, що сумно, як живе, висіло, йому наче на мить зупинилось серце. Він швидко зачинив гардероб і в дзеркальних дверцях його побачив своє обличчя, біле, як борошно.

— Господи, який ви блідий… — тужно сказала Зіна. — Вам треба свіжого повітря…

— Так. Ви правду кажете. Але в мене до вас величезне прохання. Побудьте зі мною. Я вас дуже прошу. Ви така добра, хороша, мені легше з вами. — Кажучи це, він міняв тон голосу.

— Добре. Я вже сьогодні нікуди не піду й буду з вами. Але одягайтесь, походимо трохи по вулиці, чи що… — Пішли в ресторан. Випивши вина, Анатоль скоро сп’янів і розплакався. Зіна сіла коло нього й своєю хусточкою втерла йому сльози. Йому зразу стало легше. Наче все те, що робило йому боляче, одійшло далеко, і він ледве його пам’ятав. Він усміхнувся й сказав:

— Пробачте мені. Ото з мене чоловік.

Але Зіну це не цікавило, вона сказала:

— Слухайте, Толю, то правда, що ви мене любили?

Анатолеві це подобалося. Він журно сказав:

— Я вас і тепер люблю… але ви так жорстоко гордували.

— Ви не глузували з мене?

— Я з вас? Ні крихти. Я вас так любив!

— Ви не забивали ні з ким парі, що поглузуєте з мене, хоч скільки це коштувало б?

— Я одмовляюсь вас розуміти, — сказав Анатоль.

— Якщо ви і справді не розумієте, то мені вже все ясно.

— Будь ласка, кажіть швидше, в чім річ.

— Пам’ятаєте, як уперше до мене підійшов Василь?

— Пам’ятаю.

— Він підійшов і сказав: пробачте! Хочу вас попередити й застерегти від однієї пакості. Отой молодий хлопець, — показав на вас, — забив зі мною парі, що оволодіє вами на сто відсотків, хоч скільки б це йому й коштувало, а з вас тоді глузуватиме. Я підійшов до вас узяти вашу адресу й сказати, що ви йому дуже подобаєтесь. Але насправді воно он як. Крім цього, я зацікавлений виграти парі. Виграю я їх тоді, як ви дасте йому рішучу одсіч. Сам він несміливий і ніколи не підійде. — Зіна трохи подумала. — Василь здавався мені таким щирим та правдивим, а на вас я злилася, хоч ви мені й подобались. Коли ви прислали мені годинника, то я подумала, що це лише ваші заходи до своєї мети.

Годинника, правда, я взяла, бо живу бідно. Я продала його, доклала ще та купила шовкове пальто. А коли бачила вас, то в мене серце мліло. Такий гарний, думаю, і такий мерзотник. Ну, а тепер бачу, що Василь вам товариш нещирий.

Анатоль мовчки кладе свою голову Зіні в пелену, вона цілує її й пригортає до себе.

Як виходили з ресторану, Анатоль сказав:

— Зіночко, ви знаєте що? Я боюся сам ночувати в своїй кімнаті. Моторошно якось. Знаєте, згадується смерть… Слово честі, боюся. Коли ви мене хоч трохи любите, ходім до мене. Я собі на землі постелю, а ви будете на ліжку, щоб не подумали, що я хочу виграти парі.

Після деяких вагань вона згодилась.

Після цього вона щовечора ходила до Анатоля, і минуло небагато часу, як вони звикли одне до одного і вирішили, що їм треба бути тільки вкупі. Вони одружились.


XXIV

Дитина Галина, подібна до Василя, вмерла. Та Галя частенько забігає до Василя. Тому Явтух послав Галю зимувати до батьків, може, одвикне вона од нього, та й розв’яжуться. Сам Явтух їздив до Галі щодня. Прийде з роботи стомлений, але їде. Скучно йому без Галі й без маленької дочки. Але Галя і в селі знайшла собі розвагу. Вона зустріла в селі свого колишнього коханця, першого порушника її дівочої незайманості, і приходить або пізно вночі, або вранці. Дізнавшись про це, Явтух став ночувати в батьків.

Проснувшись одного разу, Явтух подивився на те місце, де спала Галя, і дійшов висновку, що воно порожнє. Явтух узяв револьвер і пішов на город. Він рішив укоротити собі життя. Став біля замерзлого очерету в одній білизні, високий, тонкий, як примара, й труситься, зуб на зуб не попаде.

У голій руці револьвера тримає. Потім приклав цей револьвер до скроні й вирішив, що краще вистрілити в повітря. Він вистрілив у очерет, той наче злякався, затрусився й скинув із себе трохи снігу та інею. Галя, що виходила у своїх справах за повітку, почула вибух і втекла в хату. Але побачивши, що Явтуха немає, побігла з хати й на городі падає на шию Явтухові. Анатоль якраз ночував у батьків, і як Явтух виходив надвір, то він назирці вийшов за ним, щоб, бува, той не пішов брати гроші, заховані на городі за клунею. Йому здалося, що Явтух шукав грошей. І як Явтух із Галею пішов до хати, Анатоль вирішив гроші переховати. Виривши гроші, він хотів їх заховати в собачу будку. Коли це зарипів сніг, і якась постать у чорному кинулась до нього. Гривко заступив незнайомому дорогу, і він, заплутавшись у ланцюгу, впав, дзенькнувши ножем об ланцюги. Анатоль сховав гроші до кишені, викинув коробку через тин до сусідів і побіг до хати. Йому здалося, що надворі був Явтух. Він підійшов до місця, де спав Явтух, і лапнув його рукою за обличчя. Явтух схопився й голосно вигукнув: