Містер Ерншо запросив його! І він завітав до містера Ернці шо! Ці слова не давали мені спокою й потому, як він пішов. Чи не вдався він до хитрощів, аби, прибувши до нас знову, чинити зло під маскою дружби? Я міркувала: десь у глибині душі в мене жевріло передчуття, що краще б нам було більше 3 ніколи його не бачити.

Опівночі, ледве задрімавши, я прокинулася: місіс Катрина Лінтон прослизнула до моєї кімнати, сіла поруч на ліжку і розбудила мене, легенько смикнувши за волосся.

— Я не можу спати, Неллі,— сказала вона, ніби виправдовуючись. — І хочу, щоб хто-небудь розділив мою радість!

Едгар нудиться, бо я радію з того, що нецікаве для нього: він не хоче й слова вимовити, а як розтулить рота, то лише для нудних докорів; і ще він сказав, що я жорстока й себелюбна, якщо набридаю йому з балачками, коли він нездужає і хоче спати. Він завжди вдає, ніби нездужає, якщо йому не догодити! Я сказала кілька схвальних слів про Гіткліфа, а він — чи то від головного болю, чи від заздрощів — почав хлипати! Тоді я встала й пішла від нього.

— Який сенс нахваляти перед ним Гіткліфа? — відповіла я. — Вони ще хлопцями не терпіли один одного, і Гіткліфові було б так само прикро слухати, як хвалять вашого чоловіка; такою вже є людська натура. Не кажіть містерові Лінтону про Гіткліфа, якщо не бажаєте, щоб між ними вибухнула відверта сутичка!

— Але ж хіба це не свідчить про його слабкість? — наполягала вона. — Я, наприклад, не заздрісна: мені не прикро, що в Ізабелли таке яскраве руде волосся й біла шкіра, і що вона така елегантна, і що вся сім'я так залюблена в неї. Навіть ти, Неллі,— коли ми з нею часом сперечаємося, ти завжди на боці Ізабелли; а я поступаюся, мов нерозумна мати: кажу їй «моя люба» й підлещуюся, щоб вона змінила гнів на милість, її братові приємно бачити, що ми з нею такі любі подруги, а мені приємно його порадувати. Але вони дуже схожі: вони — розбещені зіпсовані дітлахи і вважають, ніби світ створений задля того, щоб вдовольняти їхні примхи. І хоч я догоджаю обом, гадаю, що добра прочуханка була б для них зовсім не зайвою!

— Ви помиляєтеся, місіс Лінтон, — мовила я. — Це вони А панькаються з вами: я собі уявляю, що б тут почалося, якби вони не робили цього. Ви потураєте їм у дрібницях, поки їхній головний клопіт — виконувати кожне ваше бажання. Та зрештою хтось переважить, щось виявиться однаково важливим для обох сторін; і тоді ті, кого ви звете слабкими, почнуть дуже вперто відстоювати свої права.

– І тоді ми зітнемося не на життя, а на смерть, так, Неллі? — підхопила вона, сміючись. — Ні! Кажу тобі, я так вірю у любов Лінтона, що мені здається, я могла б його вбити — а він би покірно прийняв смерть від моєї руки.

Я порадила їй тим паче цінувати його почуття.

— Я й ціную, — відповіла вона, — але якби він ще не впадав у відчай через усілякі дрібниці! Мов мала дитина! І замість того, щоб ремствувати, коли я сказала, що Гіткліф тепер гідний будь-чиєї поваги і найперший джентльмен у наших краях вважатиме за честь стати його другом, він мав би сам це визнати — і радіти за нього! Він мусить звикнути до Гіткліфа — так само як і полюбити його! Гіткліф має всі підстави його ненавидіти — і, однак, поводився прегарно!

— А як вам подобається його прихід до Буремного Перевалу? — спитала я. — Чи то він справді так невпізнанно й у всьому змінився! Оце по-християнському — простягати дружню руку до своїх ворогів!

— Він це пояснив, — відповіла вона. — Я була здивована не менше за тебе. Він каже, що зайшов розпитати тебе про мене, вважаючи, що ти мешкаєш там і досі; а Джозеф сповістив Гіндлі, і той вийшов і почав допитуватись, що він робив усі ці роки та як жив, і врешті-решт запросив його у дім. Тамсиділи за картами якісь люди. Гіткліф приєднався до гри; мій брат програв йому деяку суму та, побачивши, що в Гіткліфа ці грошей вистачає, запросив його ввечері прийти знов, і Гіткліф погодився. Гіндлі надто нерозважливий, щоб виявляти розбірливість у знайомствах; він не завдає собі клопоту поміркувати, чи варто довіряти людині, яку він так глибоко скривдив. Але Гіткліф запевняє, нібито він погодився відновити зв'язки зі своїм давнім гнобителем лише тому, що з Перевалу можна пішки дійти до Грейнджу; і ще з любові до будинку, де ми жили разом. До того ж він сподівається, що там я зможу частіше з ним бачитися, ніж якби він оселився в Гімертоні. Він хоче запропонувати високу платню за дозвіл жити на Перевалі, і, безперечно, жадібність змусить мого брата прийняти такі умови: він завжди був пожадливим, хоч те, що загрібає однією рукою, відразу ж розкидає іншою.

— Оце-то гарне місце проживання для молодої людини! — мовила я. — І ви не боїтеся наслідків, місіс Лінтон?

— Тільки не для мого друга, — відповіла вона. — В нього гострий розум, і це вбереже його від напасті. За Гіндлі я трохи побоююсь; але його душі вже не заподієш більшої шкоди, а тілесно він не постраждає завдяки мені. Події цього вечора помирили мене з Богом і людьми! Я відчувала бунтівну ненависть до Провидіння; я була у такому відчаї, Неллі! Якби цей нікчема знав, як я страждала, він би постидався затьмарювати моє щастя своїми нудними наріканнями. Я була милосердною до нього, не бажаючи засмучувати своїм горем: якби він бачив мої муки, він би жадав так само, як я, щоб вони припинилися; проте все це нарешті минуло, і я не хочу мститись Едгарові за його недолугість. Після цього я можу витримати що завгодно! Якщо найжалюгідніший із людей, які колись тільки жили на землі, ударить мене по щоці, я не тільки підставлю другу, а й попрошу вибачення за те, що його розгнівила. І ось тобі доказ — я зараз же піду й помирюся з Едгаром. На добраніч! Чи я не справжній янгол?

У цьому самозакоханому засліпленні вона випурхнула з кімнати; вранці було видно, що вона виконала свій намір: містер Едгар Лінтон не лише забув про свою образу (хоч він досі падав духом через бурхливе пожвавлення, у якому перебувала Катрина), але й не заперечував, аби вона, узявши з собою Ізабеллу, по обіді вирушила до Буремного Перевалу. У відповідь Катрина обдарувала його цілим морем уваги й ніжних почуттів, так що наш дім на декілька днів став справжнім раєм. Над головами в нас постійно сяяло сонце, з чого втішалися і хазяїн, і слуги.

Гіткліф, — містер Гіткліф, так я називатиму його надалі,— спершу дуже обережно скористався з дозволу відвідувати Трашкрос-Грейндж: він ніби хотів пересвідчитися, що хазяїн терпітиме його вторгнення. Катрина також вважала доцільним стримувати свою радість, приймаючи його; поступово містер Гіткліф став жаданим гостем у домі. Він і досі зберігав ту стриманість, що була властива йому ще в дитинстві, і вона допомагала йому тамувати всі небажані вияви почуттів. Таким чином йому вдалося приспати підозри мого хазяїна — тим паче, що в того незабаром з'явились інші причини для хвилювань.

Джерелом нової небезпеки стала несподівана й непереборна прихильність, яку Ізабелла Лінтон, на своє лихо, почала виявляти до гостя. На той час вона була чарівною вісімнадцятирічною панянкою. В її манерах залишалося щось від малої дівчинки, хоч іноді вона виявляла гострий розум, палкі почуття й запальну вдачу — особливо якщо її роздратувати. Брат ніжно любив її і був вражений цією незрозумілою пристрастю. Тому, навіть не беручи до уваги ганебність шлюбу з чоловіком без доброго імені й ту ймовірну обставину, що власність Лінтонів, за відсутності спадкоємців чоловічої статі, перейде до цього заброди, Едгар розумів і бачив його наскрізь: він знав, що, хоч би як той змінився зовні, його душа була й лишатиметься незмінною. І він боявся цієї душі, вона викликала в нього відразу: він здригався на саму думку про те, щоб віддати Ізабеллу під владу такої людини. Його відраза стала б іще дужчою, якби він дізнався, що почуття його ці сестри не було викликане жодними виявами уваги з другого боку — і дедалі ширилося, не знаходячи відповіді. І з тої миті, як Едгар довідався про цю горезвісну пристрасть, він поклав усю вину на Гіткліфа, підозрюючи, що той свідомо грається 3 почуттями дівчини.

Усі ми зрештою почали помічати, що міс Ізабеллу Лінтон щось гнітить і тривожить. Вона зробилася дратівливою та млявою водночас; чіплялася до Катрини, щохвилини ризикуючи вивести її з себе. Ми вибачали таку поведінку, посилаючись на її слабке здоров'я: вона справді схудла й змарніла. Та одного разу, коли вона надто вже розвередувалася — відмовилась від сніданку, поскаржилася, що слуги не виконують її наказів, що з хазяйчиної ласки вона для всіх у домі — порожнє місце, а Едгарові до неї байдуже; що вона застудилася, бо двері залишають відчиненими, і ми навмисне загасили вогонь у вітальні, щоб хоч чимось їй дошкулити, — і ще безліч таких докорів, — місіс Катрина Лінтон із притиском звеліла їй негайно лягти в ліжко і, висваривши її, наказала покликати до неї лікаря. На згадку про Кеннета Ізабелла закричала, що вона цілком здорова і лише грубість Катрини робить її нещасною.

— Як ти смієш казати, що я груба, капосне дівчисько? — вигукнула хазяйка, вражена несправедливим обвинуваченням. — Та ти й справді не при своєму глузді! Скажи, коли це я була з тобою груба?

— Вчора, — схлипувала Ізабелла, — і зараз також!

— Вчора? — мовила Катрина. — І коли ж саме?

— На прогулянці! Ти сказала, що я можу гуляти, де захочу, а ви з містером Гіткліфом підете далі!

– І це тобі здається нечемним? — засміялася Катрина. — Я зовсім не мала на увазі, що ти нам заважаєш; нам було байдуже, ідеш ти з нами чи ні. Я просто вирішила, що балачки Гіткліфа тобі нецікаві.

— О ні,— ридала Ізабелла, — ти хотіла мене позбутися, бо знала, що мені хочеться бути поруч!

— Вона при своєму розумі? — звернулася до мене з питанням місіс Катрина Лінтон. — Я дослівно перекажу тобі нашу й бесіду, Ізабелло, а ти скажеш, що ж тебе в ній так зачарувало.

— Я не про бесіду, — відказала та. — Я хотіла бути з…

— З… — заохотила Катрина, бачачи, що вона не наважується договорити.

— Я хотіла бути з ним! І не хочу, щоб мене завжди відправляли геть! — продовжувала вона в запалі. — Ти — собака на сіні, Кеті, сама не послуговуєшся й іншим не даєш; ти не хочеш, щоб любили ще когось, окрім тебе!

— Ти справжнє нахабне мавпеня! — вигукнула місіс Катрина Лінтон, страшенно здивована. — Але я не вірю в ці дурниці! Не може бути, щоб ти захопилася Гіткліфом, щоб він здавався тобі симпатичною людиною! Сподіваюсь, я неправильно тебе зрозуміла, Ізабелло?

— Ти зовсім мене не зрозуміла, — мовила бідолашна дівчина. — Я кохаю його більше, ніж ти коли-небудь кохала Едгара; і він також міг би мене покохати, якби ти йому дозволила!

— Тоді я б нізащо у світі не погодилася бути на твоєму місці! — схвильовано мовила Катрина. — Неллі, допоможи мені її переконати, що це безглуздя. Скажи їй, що являє собою Гіткліф: нице створіння, полишене будь-якої витонченості й культури; дике пустирище, поросле бур'янами. Я скоріше випущу оцю малу канарку в сад посеред зими, ніж пораджу тобі віддати йому своє серце! Тільки незнання його справжньої вдачі, дитинко, — і ніщо інше — дало змогу тобі марити таким безглуздям! Будь ласка, не думай, ніби під його суворою зовнішністю приховано душевні щедроти. Він не такий собі невідшліфований діамант чи мушля, що ховає в собі перлину! Ні, він жорстока, безжальна, вовкувата людина! Я ніколи не кажу йому: «Не чіпай того чи іншого з твоїх ворогів, тому що буде підло й жорстоко завдати їм шкоди», я кажу так: «Не чіпай їх, бо я не хочу, щоб їх кривдили». Він розчавить тебе, мов горобине яйце, Ізабелло, щойно побачить, що ти стоїш ці йому на заваді. Я знаю, він не міг би полюбити нікого з Лінтонів; але він здатний одружитися з тобою заради твоїх грошей та майбутнього. Жадібність стала головною з його вад. Я змалювала його тобі таким, як він є; а я його друг — настільки, що якби він мав серйозний намір тебе зловити, я б, мабуть, У прикусила язичка і дозволила тобі втрапити до його сильця. Міс Ізабелла Лінтон метнула на невістку обурений погляд.

— Як тобі не соромно! — розлючено мовила вона. — Правові? ду кажуть про таких, як ти, що лукавий друг гірший від двадцяти ворогів!

— Отакої! То ти не віриш мені? — спитала Катрина. — Ти гадаєш, я так кажу тільки з якихось власних міркувань?

— Я певна, що ти так і робиш, — відповіла Ізабелла. — І я здригаюсь, так гидко мені тебе слухати!

— Гаразд! — вигукнула Катрина. — Роби як знаєш, якщо ти така вперта: я бажала тобі добра, але ти надто нахабна, щоб із тобою можна було розмовляти по-людськи.

– І я мушу страждати через її себелюбство! — схлипувала Ізабелла, коли місіс Катрина Лінтон вийшла з кімнати. — Всі, всі ви наче змовилися проти мене; вона зазіхає на мою єдину розраду… вона бреше, хіба ж ні? Містер Гіткліф не може бути таким лихим: у нього благородна й щира душа — в іншому разі як би він міг пам'ятати її всі ці роки?

— Викиньте його з голови, міс, — мовила я. — Він — пташка низького польоту і вам не пара. Місіс Катрина говорила, може, й занадто різко; та все ж я не можу їй заперечити. Вона знає його краще, ніж я чи будь-хто інший; і вона ніколи б не стала зображувати його гіршим, ніж він є насправді. Чесні люди не приховують своїх вчинків. А він? Як він жив? Як збагатився? Чому живе у Буремному Перевалі, у домі людини, яку ненавидить? Кажуть, містер Гіндлі Ерншо котиться все вниз та й униз, відтоді як він оселився з ним. Вони щоночі сидять разом, і Гіндлі вже заставив йому всі свої землі, а сам нічого не робить, тільки пиячить та грає в карти! Лише тиждень тому я чула — це Джозеф сказав мені, коли я зустріла його в Гімертоні: «Неллі,— сказав він, — у нас тепер день і ніч й судовий пристав гостює, із нашим панством! Одному ледь пальці не повтинали, як він хотів утримати іншого — а той А себе різав ножакою, мов порося. Хазяїн, далебі, аж рветься постати перед судом: ні тутешніх суддів він не боїться, ні Петра й Павла, ні Йоана, ні Матвія — відчайдух, та й годі! Хоче, либонь, з'явитись їм в отакій скотській подобі. А ваш любий Гіткліф, думаєш, ліпший? Не гірший від усіх — раденький посміятись, як диявол із когось збиткується! Чи він, як до вас у Грейндж, не розказує, як-то в нас ведеться? То ось як воно в нас ведеться: встають, як сонце зайде; карти, бренді, вікна позачиняні, свічки горять аж до півдня; а опівдні цей дурило йде до себе у спальню — та так лається, так лихословить, що порядні люди й вуха позатикали б від сорому! А той пройда порахує свої грошенята, попоїсть, проспиться та гайда до сусіди — чутки розпускати з його жінкою. Та ж, певно, розказує пані Катрині, як золото її батька тече йому до кишені, а синок її батька приспішує до пекла, аж спотикається; а той забігає вперед, аби йому ворота відчинити!» Так от, міс Ізабелло, Джозеф — старий негідник, та не брехун; і якщо він розповідає правду про Гіткліфа, хіба ви можете бажати собі такого чоловіка?