Ох, ну і втомився ж я! Я зітхав, і позіхав, і починав куняти, і знову приходив до тями! Як я щипав себе, і штрикав, і тер очі, і вставав із місця, і знову сідав назад, і смикав Джозефа, домагаючись відповіді на питання, чи скінчиться це коли-небудь! Я був змушений дослухати все до кінця; нарешті проповідник дійшов до «Першого з Сімдесяти Перших». У цю вирішальну мить на мене зійшло раптове натхнення: я схопився з місця і звинуватив Джейбса Брендегема у такому гріху, який не мусить прощати жоден із рабів Божих.

— Сер, — вигукнув я, — сидячи в цих чотирьох стінах, я витримав і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят і сім разів я надягав капелюха і збирався піти геть — і сімдесят і сім разів ви якимось дивом змушували мене сісти назад. Та чотириста дев'яносто перший — це занадто. Друзі-мученики, поквитаємося з ним! Стягніть його з кафедри та рознесіть на шматки, щоб по ньому й сліду не залишилось!

— Ось де ти, творіння Боже! — скричав Джейбс, спершись на кафедру і витримавши зловісну паузу. — Сімдесят і сім разів насмілився ти осквернити позіхами вид свій, і сімдесят і сім разів нашіптував мені внутрішній голос: «Людина слабка, прости їй це!» І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, присуджену йому кару! Цю честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!

По цих словах всі учасники зібрання підхопилися з місць і, здійнявши свої патериці, з'юрмилися навколо мене. Я не мав чим оборонятися, тож вчепився у Джозефа, мого найближчого та найзатятішого супротивника, намагаючись відібрати його палицю. Кілька палиць зітнулося у самій гущині натовпу; удари, призначені мені, втрапляли у інших. Церква аж гула від грюкоту побоїща: кожен підняв руку на свого сусіду. Брендегем, не бажаючи лишатися осторонь, також виказував свої старання гучним гепанням кулака по кафедрі. Від цього гупання йшли такі виляски, що вони врешті збудили мене зі сну — на мою несказанну радість. Та що ж спричинилося до такого грандіозного побоїща? Хто зіграв у ньому роль Джейбса? Не що інше, як ялинова гілка, що стукала у віконну шибу, хитаючись під поривами вітру, і шамотіла своїми голками по віконній рамі. Якусь хвилину я насторожено дослухався, та, пересвідчившись, що правильно встановив порушника свого спокою, повернувся на другий бік і зновузадрімав. І знову мені наснився сон — ще гірший за попередні ній, якщо це тільки можливо.

Цього разу, пам'ятаю, я снив, нібито лежу в дубовому ліжку і виразно чую, як виє вітер і мете сніг. Я так само чув надокучливий шурхіт — і правильно з'ясував його причину, У приписавши все гілці ялини; але це роздратувало мене настільки, що я вирішив позбутися обридливої гілляки, якщо це лишень видавалося можливим. Пригадую, потім я встав і спробував зачинити вікно. Та гачок ніби приріс до своєї защіпки: цю обставину я виявив, коли ще не спав, але забув про неї.

«І все-таки я це припиню!» — промимрив я, потім видушив скло і висунув руку назовні, щоб приборкати настирливу гілку, та замість неї мої пальці зімкнулися на чиїйсь холодній, як лід, руці! Усі жахіття нічного кошмару накрили мене з головою. Я намагався звільнити руку, але крижані пальці вчепилися у неї намертво, а чийсь болісний голос схлипнув: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» — видихнув я, намагаючись звільнитися. «Катрина Лінтон, — долинув до моїх вух тремтячий голос (і чому мені примарилося саме «Лінтон»? Я ж прочитав ім'я «Катрина Ерншо» разів у двадцять більше!). — Я прийшла додому! Я блукала в болотах!» По цих словах я розгледів за вікном обриси дитячого личка. Жах зробив мене нещадним: побачивши, що всі спроби відштовхнути геть цю моторошну істоту марні, я втягнув її руку крізь діру в шибці й посовав нею туди й назад, аж поки не зацебеніла кров, якою в цьому місці тут-таки просякла постіль. Але вона й далі голосила «Впустіть!» й вдержувала мене, ніби в лещатах, доводячи мене цим ледве не до сказу. «Як? — врешті зойкнув я. — Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Чіпка хватка послабилася, я висмикнув руку і поспіхом почав зводити загату з книжок, щоб затулити діру у склі. Потім мені довелося затулити вуха, щоб не чути благального скімлення своєї гості. Здається, я намагався це зробити десь із чверть години, аж поки прислухався знову — і знову почув сумовитий стогін! «Згинь! — скрикнув я. — Я ніколи тебе не впущу, проси хоч двадцять років!» «Вже є двадцять років! — заквилив голос-Цілих двадцять років я блукаю по землі в чеканні!»

Нараз за вікном почулося якесь тихе шкряботіння, і стос А книжок посунувся так, ніби його совали знадвору. Я хотів зірватися й бігти, але так заціпенів, що не спромігся ворухнути й пальцем. Тоді, в якомусь шаленому нападі божевілля й страху, загорлав на весь голос. Як на сором, раптом я виявив, що кричав не лише уві сні: чиїсь швидкі кроки наближалися до дверей; їх рвучко відчинили, й у віконцях над ліжком замиготіло світло. Сівши, я досі відчував, що тремчу, і тільки витирав спітніле чоло. Той, хто вторгся до кімнати, вочевидь розмірковував, що робити, стиха бурмочучи щось собі під ніс. Нарешті він запитав упівголоса, наче не сподіваючись дістати відповідь:

– Є тут хто живий?

Я вирішив за краще засвідчити свою присутність — адже, знаючи Гіткліфові звичаї, побоювався, що у разі моєї мовчанки він почне вишукувати далі. З цим наміром я і розсунув дверні панелі. Але я не скоро забуду, який мої нехитрі дії справили ефект.

Гіткліф стояв біля виходу в самій сорочці й штанях, а віск опливлої свічки скрапував йому на пальці. Його обличчя кольором зрівнялося зі стінкою позаду. Перший же рип дубової панелі подіяв, як електричний струм; свічка вислизнула йому з рук і відкотилася на кілька кроків, а хвилювався чоловік настільки, що ледве спромігся її підняти.

— Це всього лиш я, ваш скромний гість, сер, — подав я голос, бажаючи надалі втримати його від подібного вияву боягузтва. — На свою біду, я кричав уві сні, бо мені приверзлося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.

— О, чорти б вас узяли, містере Локвуд! А щоб вас… — почав клясти мій орендар, примощуючи свічку на стільці, бо не міг вдержати її рівно. — І хто ж провів вас до цієї кімнати? — провадив він далі, стиснувши кулаки так, що нігті аж вп'ялися під шкіру, і клацаючи зубами у марних спробах приховати своє сум'яття. — Хто це зробив, хто? Я зараз же витурю його геть із мого дому!

— Це Зілла, ваша прислужниця, — відказав я, поспіхом натягаючи свій одяг і швидко приводячи його в належний вигляд. — Було б добре, якби ви справді так і зробили, містере Гіткліф: вона на це заслуговує. Певне, хотіла ще раз пересвідчитися, — не без моєї допомоги, звичайно, — що це місце повниться всілякими примарами. Але ж так і є — їх тут хоч косою коси!

Запевняю, ви мудро вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи хтось вам подякує за ніч, проведену в такому лігві.

— Це ви про що таке говорите? — завівся Гіткліф. — І куди це зібралися? Лягайте й досипляйте, якщо ви вже тут, тільки, на Бога, більше не здіймайте такого галасу — йому не може бути виправдання, — хіба якщо вам різатимуть горлянку!

— Але ж якби мала бісиця влізла у вікно, вона б із мене точно дух випустила! — відбив його нападки я. — Та я й не збираюся більше проходити випробування гостинністю ваших пращурів. Преподобний Джейбс Брендегем часом не доводиться вам родичем по материнській лінії? А ця Катрина Лінтон, чи Ерншо, чи як її там, — вона безперечно блукає по світу неупокоєною, грішна її душа! Вона сказала мені, що ходить по землі вже двадцять років: треба думати, що це справедлива кара за якісь смертні гріхи!

Щойно вимовивши ці слова, я згадав, що в книзі імена Гіткліфа й Катрини фігурували зовсім поруч — чогось раніше ця обставина цілковито вилетіла в мене з голови. Я почервонів, засоромившись своєї нетактовності, але не подав і знаку, лише поспішив додати:

— Річ у тім, сер, що півночі я провів…

Тут я прикусив язика, адже вже хотів сказати «роздивляючись ці старі книжки», а це б засвідчило те, що я обізнаний із їхнім рукописним вмістом так само добре, як і з друкованим. Тому, подумки виправившись, я продовжив:

— …перечитуючи видряпані на підвіконні імена. Монотонне заняття, яке, думаю, мене і приспало, як це робить лічба, наприклад, чи то…

— Що ви собі дозволяєте, говорячи зі мною так? — вибухнув Гіткліф у апогеї власної несамовитості. — Як… як ви смієте, під моїм дахом? Боже! Та він, мабуть, сказився, коли так говорить! — і він безтямно гепнув себе по лобі.

Я не знав, розсердитися за таку його мову чи продовжу вати оповідь. Але він здавався таким збентеженим, що я зглянувся на нього і далі оповідав про свої сни, стверджуючи, що ніколи не чув імення «Катрина Лінтон» раніше, та воно, прочитане багато разів, витворило в моїй уяві образ саме тоді, коли я вже не володів собою. Поки я говорив, Гіткліф крок за кроком відступав усе далі, в тінь кімнати-ліжка, аж зрештою сів там так, що його майже не було видно. Незважаючи на це, з його нерівномірного й уривчастого дихання я здогадався, що він намагається вгамувати свої розбурхані почуття. Не бажаючи жодним чином виявляти розуміння того, що з ним коїться, я продовжив метушливо вдягатися, поглядаючи на годинника і примовляючи сам до себе:

— Ну й довго тягнеться ніч! Ще немає й третьої! А я міг би заприсягтися, що вже по шостій. Час тут ніби зупинився: ми, напевно, розійшлися спочивати близько восьмої!

— Взимку ми лягаємо завжди о дев'ятій, а встаємо о четвертій, — сказав господар, тяжко зітхнувши, і, як мені здалося, змахнув з очей сльозу— Містере Локвуд, — додав він, — можете перейти до моєї спальні; ви лише станете на заваді, якщо зійдете вниз удосвіта. А ці ваші дитинячі сонні верески все одно відігнали від мене сон. Тепер я не зможу заснути.

— Я також, — відказав я. — Краще я до світанку прогуляюся надворі, а тоді — можете не боятися мого нового повторного вторгнення у ваші володіння. Тепер я цілком зцілився д від бажання шукати розраду в чийомусь приємному товаристві, хай то буде чи в селі, чи у місті. Розумна людина муситьвдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.

— Пречудова компанія! — буркнув Гіткліф. — Беріть свічку і йдіть куди завгодно. Я зараз до вас приєднаюся. Але тримайтесь подалі від подвір'я, бо я спустив із ланцюга собак; У в будинку чатує Юнона… тож виходить… ви можете блукати самими лише сходами і коридорами. Та йдіть же скоріше! Я надійду за хвилину.

Я скорився наказові лише наполовину — вийшов із кімнати, але, не знаючи, куди веде вузенький передпокій, спинився біля дверей і мимоволі став свідком дивної забобонності господаря, що не в'язалася з його розважливою вдачею. Він ступив до ліжка, відчинив заґратоване віконце і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: «Прийди!»

«Прийди! — вже схлипнув він. — Кеті, прийди до мене. Зринь — ще хоч раз! О моє серце, Катрино, почуй мене хоч цього разу, врешті-решт!» Привид виявив звичну для свого племені примхливість і не явив жодної ознаки свого існування; лише порив вітру зі снігом увірвався до кімнати, сягнувши аж того місця, де стояв я, і загасив свічку.

У його шаленому збудженні відчувалися такі муки й розпач, що зі співчуття я не став робити поспішних висновків із цих дивакуватих маніпуляцій і просто пішов геть. Я злостився через те, що взагалі почав слухати це, і картав себе за спричинені моїм сміхотворним кошмаром страждання, хоча й не розумів їх дійсної причини. Тихенько спустившись сходами, я потрапив до кухні, де дотліваючий у коминку вогонь дозволив мені знову запалити свічку. Все довкола ніби завмерло, і тільки смугастий сірий кіт, що спав на теплих вуглинах, вибрався зі свого сховку і зустрів мене протяжним нявчанням.

Біля самого коминка півколом стояли дві лави: на одній простягнувся я, а Воркіт зайняв другу. Таким чином ми обоє мирно дрімали, поки до нашого сонного царства не вторгся Джозеф. Він спустився по дерев'яній драбині, обриси якої губилися високо під стелею: вела вона, треба думати, прямісінько на його рідне горище. Він лиховісно зиркнув на розпалений мною маленький вогник, відсунув кота з його привілейованого місця, вмостився туди сам і заходився набивати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке нема чого й зважати: він мовчки взяв до рота люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запахкав. Я не заважав його розкошуванням. Випустивши останнє кільце диму, він шумно втягнув носом повітря, підвівся і вийшов так само урочисто, як і зайшов.

Незабаром почулися нові, більш пружинисті кроки; тільки-но я розтулив рота для ранкового привітання, як довелося стулити його знову: це був Гортон Ерншо, що вправлявся у звичному для себе занятті — проклинав sotto voce [1] кожну річ, яка траплялася на шляху, шукаючи при цьому лопату чи заступ, щоб прокласти у снігових заметах стежку. Зазирнувши за спинку лави, він важко засопів, думаючи при цьому про обмін люб'язностями зі мною так само, як думав би про чемності, звернені до мого компаньйона-кота. З його лаштувань я здогадався, що вже можу вийти з дому без перешкод, і, покинувши свій твердий лежак, ступив услід за ним. Хлопець помітив це і вказав кінцем лопати на інші двері, невиразними звуками даючи зрозуміти, що я мушу йти туди, коли вже намірився перебратися на інше місце.