Він перевів подих, грюкнув кулаком по столу і стиха вилаявся:

— Чорт забирай! Я їх ненавиджу.

— Я вас не боюся! — скрикнула Катрина, не розчувши останніх слів. Вона підступила до нього впритул; чорні очі дівчини палали гнівною рішучістю. — Дайте мені ключа: я все одно його візьму! Я б не стала їсти і пити в цьому домі, навіть якби помирала з голоду.

Гіткліф затис ключа в руці, яка й далі лишилася на столі. Він поглянув на Катрину, дещо здивований її хоробрістю — чи, може, її голос і погляд нагадали йому ту, від кого вона їх успадкувала. Вона вчепилася в ключа і майже висмикнула його з ослаблих пальців. Одначе це повернуло Гіткліфа до дійсності, й він поквапився виправити свою помилку.

— А тепер, Катрино Лінтон, — сказав він, — одійдіть від мене, бо я одним ударом зіб'ю вас із ніг, а це розлютить місіс Дін.

Знехтувавши цією пересторогою, вона знову вхопила його за руку.

— Ми все одно підемо звідси! — заверещала вона, докладаючи відчайдушних зусиль, аби змусити його сталеві А м'язи послабити свою хватку. Переконавшись, що нігті — заслабка зброя, вона тої ж миті скористалася зубами. Гіткліф кинув такий погляд, що це на якусь мить утримало мене від втручання. Катрина надто завзято займалася його пальцями, щоб помітити вираз його обличчя. Він раптом розтиснув кулака і випустив предмет її домагань. Та перш ніж дівчина встигла схопити ключа, він вільною рукою шарпнув її до себе і, притискаючи до коліна, іншою рукою хутко вліпив їй кілька ляпасів. Навіть одного з них було б досить для реалізації його погроз, якби бідолашна дівчина трималася на ногах без опори.

Забачивши таку диявольську жорстокість, я люто накинулася на нього.

— Ти, наволоч! — закричала я. — Паскудо!..

Він втихомирив мене одним поштовхом у груди: я ж бо огрядна і, ледь що, задихаюся. Від цього, та ще від люті я ледь не зомліла: стою, в голові наморочиться, а серце стукає, наче зараз жила лопне. Все враз скінчилося: Катрина, звільнена, притисла руки до скронь і мала такий вигляд, наче не була певна, чи на місці у неї вуха. Біднятко — вона тремтіла, як билинка, й у знемозі сперлася на стіл.

— Бачите — я знаю, як виховувати дітей, — глузливо промовив мерзотник, нагинаючись за впущеним на підлогу ключем. — Тепер іди до Лінтона, як я тобі наказав, і реви досхочу! Я завтра стану твоїм батьком, за кілька днів — єдиним; і тобі доведеться скуштувати цього не раз. Та ти міцної породи, витримаєш! Тобі на кожен день вистачить такої втіхи, як я ще хоч раз побачу у твоїх очах оцю бісівську гордість!

Кеті підбігла не до Лінтона, а до мене, скулилася біля моїх ніг і, тулячись палаючою щокою до моїх колін, голосно захлипала. Її кузен забився в куток канапи й сидів тихо, мов мишеня, певно, радіючи з того, що покарання цього разу його оминуло. Містер Гіткліф, бачачи, що ми досі не можемо отямитися, встав і взявся власноруч заварювати чай. Чашки та блюдця вже стояли на столі. Він розлив чай і подав мені.

— Втамуй свій гнів оцим, — мовив він. — І подбай про нашу неслухняну дітлашню. Чай не отруєний, хоч і приготував його я. А я піду по ваших коней.

Першою нашою думкою по його відході було прокласти собі шлях до втечі. Ми спробували кухонні двері, але вони були закладені на засув іззовні, подивилися на вікна — завузькі навіть для тендітної фігурки Катрини.

— Містере Лінтон, — вигукнула я, збагнувши, що ми просто ув'язнені,— ви знаєте, чого домагається цей нелюд, ваш батько. Ви все нам розкриєте, бо в іншому разі я намну вам вуха, як він — вашій кузині.

— Так, скажи, Лінтоне, — мовила Катрина. — Я прийшла заради тебе, і відмовлятися надзвичайно невдячно.

— Дай мені чаю, я хочу пити, а потім — усе розкажу, — відповів він. — Місіс Дін, одійдіть. Мені неприємно, що ви нависаєте наді мною. А тепер, Катрино, твої сльози капають мені у чашку! Я цього не питиму. Дай мені іншу.

Катрина посунула йому іншу чашку й витерла собі лице. Мене обурювало, що тепер, відчувши себе в безпеці, малий негідник виявляє таку незворушність. Страх, що оволодівав ним у полі, де й подівся, ледве він увійшов до Буремного Перевалу. Я зрозуміла, що він боявся накликати на себе шалений гнів батька у разі, якщо не затягне нас у пастку.

— Тато хоче нас одружити, — продовжував він, сьорбаючи чай. — Він знає, що твій тато не дозволить нам побратися зараз, і боїться, що я помру, якщо ми будемо тягнути. Тому ви переночуєте тут, а вранці нас обвінчають; і якщо ви все зробите, як хоче тато, ви завтра повернетеся додому і візьмете мене з собою.

— Це їй — та взяти з собою отаке нікудишнє? — вигукнула я. — Одружитися з вами?! Та чи він сказився, чи нас усіх за дурнів має? То ви гадаєте, що молодій леді… що гарній, здоровій, веселій дівчині потрібне таке кволе мавпеня, як ви?

Невже ви собі уявляєте, що бодай хтось — поминаючи вже Катрину Лінтон — схоче мати такого чоловіка? Та вас за одне те треба відлупцювати, що затягли нас сюди своїми підлими викрутасами! І нема чого кліпати очима! Мені таки доведеться наставити вас на розум за вашу підлу зраду і дурнувату самовпевненість!

Я справді дала йому легенького штурхана, та в нього відразу ж почався кашель, і він за своєю звичкою ударився в сльози, а Катрина кинулася мені дорікати.

— Ночувати тут? Нізащо, — роззирнулася довкола вона. — Неллі, я підпалю ці двері, але вийду звідси!

І вона тієї ж миті взялася б за втілення свого наміру в життя, але Лінтон знову охопив страх за свою дорогоцінну особу. Він обома руками немічно ухопився за Катрину, хлипаючи:

— Ти не хочеш взяти мене з собою, не хочеш врятувати? Не пустиш мене жити у Грейндж? О люба Катрино, ти не можеш отак просто мене покинути! Ти мусиш підкоритися моєму батьку, мусиш!

— Я мушу слухатися свого батька, — відповіла вона, — і не дозволю, щоб він накручував себе через дурниці. Що він подумає, якщо я лишатимуся тут усю ніч? Він, мабуть, уже місця собі не знаходить. Я зламаю або підпалю двері, але втечу! Заспокойся! Тобі ніщо не загрожує. Але якщо ти станеш мені на заваді… Лінтоне, свого тата я люблю більше за тебе!

Смертельний жах перед гнівом Гіткліфа повернув хлопцеві його малодушне красномовство. Катрина була на межі відчаю, та все ж рішуче заявила, що мусить іти додому, й у свою чергу взялася переконувати його, щоб він покинув своє нице самолюбство. Поки вони так сперечалися, повернувся ці наш мучитель.

— Ваших коней уже й слід прохолов, — мовив він, — і… Що таке, Лінтоне? Знову рюмсаєш? Що вона тобі зробила? Ну-бо, годі! Заспокойся і йди спати. Ще місяць-два — і ти, мій хлопче, сповна віддячиш їй за нинішню неласку! Ти прагнеш У чистого кохання, хіба ні? То Катрина Лінтон буде твоєю! Ну, іди спати! Зілла сьогодні не повернеться, роздягнешся сам. Цить, стули рота! Забирайся до своєї кімнати, я до тебе навіть не підійду, можеш не боятися. Твоє щастя, що ти зробив усе як слід. Далі — то вже мій клопіт.

Він промовляв це, тримаючи двері відчиненими, аби син міг пройти. Той, зіщулившись, прослизнув повз нього — мов цуцик, що боїться отримати стусана. Гіткліф знову замкнув двері та пройшов до коминка, де мовчки стояли ми з панянкою. Катрина поглянула на нього і мимохіть піднесла руку до щоки — поруч із цим чоловіком знову ожило відчуття болю. Ніхто інший не зміг би розсердитися на цей дитинний порух, а він вилаявся на неї й гримнув:

— Еге! То ви мене не боїтеся? Ви дуже вправно приховуєте свою хоробрість: у вас із біса перестрашений вигляд!

— Тепер я вас боюся, — відповіла вона, — бо якщо я лишатимуся тут, мій тато буде тривожитись; а як мені знати, що йому тривожно, коли він… Містере Гіткліфе, відпустіть мене додому! Я обіцяю одружитися з Лінтоном; я люблю його, і тато дасть на це згоду. Навіщо вам силувати мене до того, що я ладна зробити з власної волі?

— Хай тільки спробує вас присилувати! — зарепетувала я. — І на нашій землі, дякувати Богові, є закони — таки є, хоч ми й живемо край світу! Та за таке бузувірство я б і рідного сина притягла до суду! Тут і священикові не помогли б привілеї духовних пастирів!

— Ану помовч! — ревнув мерзотник. — На біса мені твої репетування? Я не хочу, щоб ти мала тут право голосу. Міс Лінтон! Мене вельми втішає думка, що ваш батько тривожитиметься; я, мабуть, і заснути не зможу від радощів. Вам навряд чи вдалося б краще змусити мене утримувати вас у цих стінах протягом наступної доби! Таж ви повідали мені, до чого це призведе! Що ж до вашої обіцянки вийти заміж за Лінтона — я подбаю про те, щоб ви дотримали слова; доти ви звідси не вийдете.

— Тоді випустіть Неллі, хай вона скаже татові, що зі мною все гаразд! — крикнула Катрина крізь сльози, — або повінчайте нас зараз же! Бідний тато! Неллі, він подумає, що ми заблукали. Що ж нам робити?

— Ну, це на нього не схоже. Він подумає, що вам набридло доглядати за ним і ви втекли, аби трохи розважитись, — мовив Гіткліф. — Ви не зможете заперечити, що увійшли до мого дому з власної згоди, всупереч його забороні. Цілком природним є й те, що вам у вашому віці хочеться побавитись, а не скніти біля ліжка хворого, який вам усього лише батько. Катрине, його щасливе життя скінчилося того дня, коли почалося ваше. Він, я гадаю, проклинав вас за те, що ви з'явилися на світ (принаймні я вас за це проклинав), і буде тільки справедливо, якщо він прокляне вас, ідучи з цього світу. Я охоче його підтримаю. Я не люблю вас. Чого б я мав вас любити? Годі, не плачте. Наскільки я розумію, це і так буде вашим постійним заняттям у майбутньому, якщо тільки Лінтон не винагородить вас за інші втрати; ваш проникливий батько начебто вважає, що він до цього здатний. Його листи, сповнені порад і напучувань, неабияк мене розважали. В останньому посланні він закликає мого любого синочка піклуватися про його кохану доцю і бути добрим до неї, коли вона йому дістанеться. Бути турботливим і добрим — це по-батьківськи. Але Лінтон спрямовує весь свій невичерпний запас доброти лише на самого себе. З нього вийшов чудовий малий тиран. Він візьметься замучити скільки завгодно котів, якщо їм вирвуть зуби і затуплять кігті. Ви зможете розповісти його дядькові кілька цікавих історій про його добросердість, коли повернетеся додому, будьте певні!

— От щодо цього ви маєте рацію! — мовила я. — Поясніть їй, яка вдача у вашого сина! Покажіть, у чому він подібний до вас, і тоді, сподіваюся, міс Кеті двічі подумає, перш ніж виходити заміж за василіска!

— Я не надто повстаю проти того, щоб говорити зараз про його прегарний характер, — відповів він. — Вона все одно мусить або прийняти його таким, як він є, або лишитися в ув'язненні разом із тобою, поки твій хазяїн не помре. Я можу тримати вас під замком таємно від усіх. А якщо сумніваєшся, можеш намовити її взяти назад своє слово — і тоді матимеш змогу в цьому впевнитися!

— Я не візьму назад свого слова, — мовила Катрина. — Я вийду заміж за Лінтона зараз же, якщо після цього мені дозволять повернутися до Трашкрос-Грейнджу. Містере Гіткліф, ви жорстока людина, але не диявол, і ви не захочете, щоб я була нещасна довіку лише через вашу ницість. Якщо тато вирішить, що я покинула його зумисне, і помре раніше, ніж я повернуся, — як мені після цього жити? Я вже не плачу. Але я стаю перед вами на коліна — і стоятиму так, і не відведу очей од вашого обличчя, поки ви не подивитеся на мене! Ні, не відвертайтесь! Дивіться! Ви не побачите нічого, що могло б вас розгнівати. Я не хочу вас ненавидіти. Я не серджуся, що ви мене вдарили. Ви ніколи нікого в житті не любили, дядьку? Ніколи! О, згляньтеся хоч раз! Я так страждаю, що ви не можете мене не жаліти!

— Приберіть від мене ваші чіпкі пальці і вставайте, поки не отримали стусана! — гаркнув Гіткліф, грубо відштовхнувши її. — Краще б мене оповила гадюка. Чого ви в біса чіпляєтеся до мене? Ви мені огидні!

Він гидливо стенув плечима, здригнувся, наче від непереборної відрази, і відкинувся назад у кріслі, коли я скочила з місця, вже ладна кинутись на нього з прокльонами. Але він обірвав мене на першому ж слові, попередивши, що мого другого слова буде досить, аби мене замкнули в іншій кімнаті.

Все довкола вже почали огортати сутінки. Ми почули й якісь голоси біля садової брами. Хазяїн поспішив вийти; він тримав себе у руках, а от ми — ні. Розмова тривала дві-три А хвилини, потім він повернувся.

— Я подумала, що це ваш кузен Гортон, — мовила я до Катрини. — Якби він прийшов! Хтозна, може, він стане на наш бік?

— Це були троє слуг із Трашкрос-Грейнджу, яких послали вас розшукувати, — відказав Гіткліф, зачувши мої слова. — Вам слід було б відчинити вікно й кричати; та я ладен заприсягтися, наша крихітка тільки рада, що не зробила цього. Вона рада, що мусить лишитися — то вже я певен!

Ми скрушно заквилили, почувши, який утратили шанс. Своє горе нам дозволили виливати до дев'ятої вечора. Потім Гіткліф звелів нам піднятися через кухню нагору, до кімнати Зілли, і я прошепотіла Катрині, щоб вона скорилася: може, нам вдасться вилізти у вікно чи видертись на горище, а звідти — на дах. Проте вікно виявилося таким само вузьким, як унизу, а скористатися драбиною, що вела крізь душник на горище, ми не встигли, бо нас знову замкнули в кімнаті. Ми так і не лягли спати. Катрина нерухомо застигла біля вікна і тоскно чекала ранку; раз у раз вмовляючи її лягти спочити, я чула у відповідь лише глибокі зітхання. Сама я влаштувалася у кріслі-гойдалці, жорстоко картаючи себе за свої численні переступи, які — принаймні так мені тоді здавалося — спричинилися до усіх нещасть моїх хазяїв. Зараз я думаю, що причиною було не це; але так мені уявлялося тієї жахливої ночі. І самого Гіткліфа я вважала менш винним, ніж себе.