Якось уночі, коли всі в домі вже спали, я почула, як він спускається вниз і виходить у парадні двері. Я не чула, щоб він повернувся. Вранці виявилося, що його досі немає. Це сталось у квітні; день був ясний і теплий, трава — така зелена, якою лишень можуть викохати її дощі та сонце, і дві яблуньки на південному боці муру стояли всипані цвітом. По сніданку Катрина наполягла, щоб я винесла крісло і сиділа зі своєю роботою під ялинами біля будинку, і вмовила Гортона, що вже зовсім одужав після того нещасного випадку, скопати її малий квітник, перенесений за скаргою Джозефа в куток саду. І так любо мені було милуватись буянням весни довкола, і чути духмяні пахощі квітів, і дивитись у ніжну блакить над головою! Аж раптом моя юна леді, побігши до воріт накопати примул для свого квітника, повернулася лише з кількома квіточками і сповістила нас, що іде містер Гіткліф. «І він говорив до мене», — зніяковіло додала вона.
— Що він сказав? — уточнив Гортон.
— Хотів, щоб я чимшвидше забралася звідти, — відповіла вона. — Але він зовсім не такий, як завжди, і я трохи постояла, подивилася на нього.
— А який він? — спитав її кузен.
— Ну, такий… жвавий, майже веселий. Та ні, навіть не «майже», а дуже, дуже схвильований, і дикий, і радісний! — намагалася пояснити вона.
— Отже, нічні прогулянки його розважають, — зауважила я підкреслено недбалим тоном, хоча насправді була вражена не менше за неї. Бо ж не щодня нам випадала така нагода — бачити хазяїна радісним. Мені не терпілося побачити, чи вона каже правду, і я віднайшла якийсь привід піти у дім.
Гіткліф стояв на порозі; він був блідий і тремтів, але його очі й справді сяяли чудним радісним вогнем, що невпізнанно перемінив його лице.
— Ви щось поснідаєте? — спитала я. — Певно ж, зголодніли після прогулянки!
Я хотіла вивідати, де він був, але не наважилася спитати прямо.
— Ні, я не голодний, — відказав він, одвертаючись, майже зневажливо — наче збагнув, що я намагаюся вгадати причину його радості. Я знітилась — не могла вирішити, чи доречно зараз дозоляти йому з напучуваннями.
— Не слід, як на мене, блукати десь надворі,— зауважила я, — коли час лежати в ліжку; це нерозумно, у всякому разі, коли така вогка погода. Ще застуду схопите, а то, чого доброго, й пропасницю. Щось дуже негаразд із вами!
— Нічого такого, чого я не зміг би стерпіти, — відповів він, — і охоче терпітиму, якщо ти даси мені спокій. Заходь і не набридай мені.
Я підкорилась і, проходячи повз нього, помітила, що він часто дихає.
«Так, — мовила я до себе, — ясна річ, він занедужав; от диво — що ж то він міг робити?»
Того дня він сів обідати з нами і прийняв із моїх рук повну з верхом тарілку, наче збирався надолужити прогаяне за минулий піст.
— Я не застудивсь, і мене не б'є пропасниця, Неллі,— мовив він, натякаючи на мої слова, сказані вранці,— і я готовий віддати належне їжі, яку ти мені пропонуєш.
Він узяв ніж і виделку і вже наче хотів братися до їжі, та раптом якось знеохотився; поклав ложку на стіл і почав жадібно дивитись у вікно, а потім підвівся й вийшов. Ми бачили, як він походжає по саду, й Ерншо сказав, що піде та й спитає, чому він не хоче обідати; може, ми його чимось образили.
— Ну як, він іде до столу? — спитала Катрина, коли її кузен повернувся.
— Ні,— відповів той, — але він не сердиться. Він справді чимось напрочуд вдоволений! Тільки я вивів його з терпіння, бо двічі заговорив до нього, і він наказав мені забиратися до вас — його дивує, як я можу шукати іншого товариства, окрім вашого.
Я поставила його тарілку на черінь, щоб їжа не вистигла. Години дві потому, коли в кімнаті вже нікого не було, він повернувся, анітрохи не заспокоєний: та ж сама неприродна — таки неприродна! — радість мерехтіла в очах під чорними бровами, лице було безкровне і раз у раз кривилося чудною посмішкою, що оголяла зуби. Його тіпало, але не так, як то буває від холоду чи лихоманки. Він не трусився, а тремтів, мов напнута струна.
«Треба взнати, що з ним таке коїться, — подумала я, — а то хто ж його спитає?» І вигукнула:
— Ви почули якусь добру новину, містере Гіткліф? У вас такий збуджений вигляд!
— Звідки б я мав чути добрі новини? — мовив він. — А збуджений я від голоду. Та схоже на те, що я не мушу їсти.
— Обід вас чекає,— відповіла я. — Чому ви відмовляєтесь від нього?
— Я зараз не хочу їсти, — поквапно пробурмотів він. — Почекаю до вечері. І ось що, Неллі: прошу тебе, раз і назавжди застережи Гортона та інших, аби трималися від мене подалі! Я не бажаю, щоб мене хтось турбував, і хочу бути в цій кімнаті сам.
— Чим вони вам не догодили, що треба їх виганяти? — спитала я. — Скажіть, чому ви такий дивний, містере Гіткліф? Де ви були цієї ночі? Я не знічев'я питаю, а…
— Ти не знічев'я питаєш, а з нічого робити, — розсміявся Гіткліф. — Але я відповім тобі. Цієї ночі я був на порозі пекла.
Сьогодні я бачу своє небо. Воно стоїть мені перед очима — лише за якісь три фути від мене! А тепер ти б краще йшла звідси! Ти не побачиш і не почуєш нічого страшного, якщо не ці шпигуватимеш за мною.
Я замела біля коминка, витерла стіл і пішла, знічена більше, ніж будь-коли.
У той день він лишався вдома, і ніхто не турбував його, поки о восьмій годині я не вирішила за потрібне, хоч мене й У не просили, принести йому каганця й вечерю. Він сидів біля розчиненого вікна, спершись на підвіконня, але не дивився надвір — його погляд був звернений у темряву кімнати. Вогонь ледь жеврів під купою попелу; кімнату сповнювало вогке, м'яке повітря сутінків і така тиша, що можна було вчути не лише шумовиння струмка в долині, але й дзюркіт його понад рінню, і плюскіт води об великі камені, що випиналися з неї. Я заохкала, побачивши згаслий вогонь, і почала зачиняти віконниці одну по одній, поки не підійшла до його вікна.
— Можна зачинити? — спитала я, щоб підняти його з місця, бо він не рухався.
Відблиск вогню впав на його лице, коли я говорила. О містере Локвуд, я й передати не можу, як вжахнуло мене те видовисько! Ті чорні запалі очі! Та посмішка і мертвотна блідість! Мені здалося, що то не містер Гіткліф, а якась мара, і, поточившись із переляку, я втрапила свічкою в стіну, і ми опинилися в темряві.
— Так, зачини, — сказав він своїм звичним тоном. — Що це ти така незграбна! Нащо було нахиляти свічку? Іди-но принеси іншу.
Я, по-дурному перестрашена, притьмом кинулася геть і сказала Джозефові:
— Хазяїн просить, щоб ти засвітив та розпалив у нього. (Бо сама я не наважилася піти туди знову).
Джозеф пішов, набравши у совок жару, та за хвилю приніс його назад, а у другій руці тримав тацю з їжею. Він пояснив, що містер Гіткліф збирається спати і не бажає нічого їсти до ранку. Ми чули, як він піднімався сходами — але пройшов не до своєї спальні, а туди, де ліжко з панеллю. Вікно там, як я вже згадувала, досить широке, аби будь-кому пролізти, і я вирішила, що він, певно, задумав нову нічну прогулянку. Але не хоче, щоб ми здогадалися про неї.
«Може, він перевертень чи вовкулака?» — думала я. Мені доводилося читати про цих страхітливих демонів у людській подобі. І я примусила себе згадати, що доглядала його змалку і бачила, як він ріс, що була з ним поруч майже все життя; то хіба не дурість — отак піддаватися страху! «Але звідки ж воно взялося, те мале чорне створіння, яке добрий чоловік прихистив собі на горе?» — нашіптувало мені моє марновірство, коли я забувалась у дрімоті. І я марнувалась у тривожному напівсні, гадаючи, яке йому приписати походження. Повертаючись до логічних роздумів, я знов пригадувала все його життя, тільки з домішкою моторошних подробиць, і насамкінець уявляла його смерть і похорон. Пам'ятаю, я була дуже заклопотана питанням, який напис вибити на його могильному камені та як домовитися про це з гробарями; й, оскільки в нього не було прізвища і ми не могли вказати його вік, довелося обмежитись лише одним словом — «Гіткліф». Так воно й сталося; якщо ви зайдете на цвинтар, то прочитаєте на його надгробку тільки це — та ще дату його смерті.
Світанок повернув мене до тями. Я встала і, щойно розвиднілось, вийшла в сад перевірити, чи нема слідів під його вікном. Слідів не було. «Отже, лишався вдома, — подумала я, — і сьогодні з ним усе буде гаразд». Я приготувала для всіх сніданок, як завжди, тільки сказала Гортону і Катрині, щоб вони поїли, не чекаючи хазяїна, бо він учора пізно ліг спати. їм забаглось їсти в садку, під деревами, і я винесла їм столика.
Повернувшись у дім, я побачила містера Гіткліфа унизу. Вони з Джозефом обговорювали якісь господарські справи; хазяїн давав ясні, докладні вказівки щодо роботи, але говорив швидко та все поглядав кудись убік із тим самим збудженим, навіть іще тривожнішим виразом. Коли Джозеф вийшов із кімнати, він сів на своє звичайне місце, і я поставила перед ним філіжанку кави. Він присунув її ближче, потім поклав руки на стіл і втупився у стіну навпроти, начебто озираючи якесь конкретне місце сяючими, неспокійними очима, У з такою напруженою цікавістю, що іноді тамував подих на півхвилини.
— Ось, прошу, — сказала я, посуваючи хліб йому просто під руку, — їжте й пийте, поки гаряче; воно вас уже годину чекає.
Він не помічав мене — і все ж посміхався. Мені б краще було побачити, що він шкіриться на мене, ніж дивитися на ту посмішку!
— Містере Гіткліф! Хазяїне! — скрикнула я. — Бога ради, не дивіться так, наче бачите неземне видіння.
— Не галасуй мені тут, — відповів він. — Роззирнись і скажи, ми тут самі?
— Звичайно, — сказала я, — звісно ж, самі!
Та все ж я мимоволі скорилася його наказу — так наче не була впевнена. Він, нетерпляче відсунувши посуд, звільнив перед собою місце на столі та схилився наперед, щоб краще бачити.
Тепер я розуміла, що він дивиться не на стіну, бо, хоч і бачила лише його самого, було видно, що він розглядає щось на відстані двох кроків од себе. І що б це не було, воно, вочевидь, завдавало йому безмежної насолоди і нестерпного страждання; у всякому разі, болісний і зачудований вираз його обличчя наводив на таку думку. Уявний предмет не був нерухомим: очі Гіткліфа стежили за ним і не відривалися, навіть коли він говорив до мене. Марно я нагадувала йому, що не годиться так довго не їсти. А коли він, дослухавшись до моїх намовлянь, простягав руку по скибку хліба, його пальці стискалися раніше, ніж досягали її, і лишалися на столі, забувши про свою мету.
Я сиділа і терпляче намагалася відвернути його увагу від заняття, якому він віддавався з таким самозреченням. Та зрештою він підвівся, роздратований, і спитав, чом би мені не дозволити йому їсти тоді, коли він захоче, і попередив, що А наступного разу я не мушу чекати — мені досить лише поставити все на стіл і піти. Промовивши ці слова, він вийшов із дому, повільно попростував садовою стежкою і зник за ворітьми.
Час тягся тривожно; настав вечір. Я довго не лягала спати, а коли лягла, сон не йшов до мене. Містер Гіткліф повернувся по півночі й, замість того щоб лягати, замкнувся в кімнаті внизу. Я, прислухаючись, крутилася в ліжку — і зрештою вдяглася та пішла вниз. Надто це тяжко — отак лежати, коли в голову лізуть усілякі страхи.
Я чула, як містер Гіткліф міряв кроками підлогу і час від часу порушував мовчанку глибокими зітханнями, схожими на стогін. Він також бурмотів окремі слова: єдине, що я змогла розібрати, було ім'я Катрини, поєднане з дикими виразами ніжності й страждання; і говорив він так, наче звертався до когось поруч: приглушено, щиро, видобуваючи слова з глибини душі. Мені забракло сміливості зайти до нього, але хотілося відвернути його від цієї омани, і тому я почала поратися біля кухонного вогнища — совати коцюбою та вигрібати попіл. Це подіяло швидше, ніж я очікувала. Він одразу ж відчинив двері і сказав:
— Неллі, йди сюди; вже ранок? Бери свічку і заходь до мене.
— Пробило на четверту, — відповіла я. — Свічка вам потрібна, щоб узяти її нагору? Ви могли б запалити її від цього вогню.
— Ні, я не хочу йти нагору, — мовив він. — Зайди до мене, розпали вогонь і роби в кімнаті все, що належить.
— Спершу треба тут розпалити, а тоді я звідси принесу жару, — відповіла я, беручи стільчика та міхи.
Він тим часом метався по кімнаті у стані, близькому до божевілля. Тяжкі зітхання зливалися в одне, не залишаючи йому змоги перевести подих.
— Тільки-но розвидниться, пошлю когось по Гріна, — мовив він. — Я хочу поставити йому кілька юридичних питань, У поки ще можу думати про такі речі й діяти спокійно. Я ще не склав заповіту; і кому залишити свою власність — щось не можу вирішити. Про мене, хай вона хоч за вітром розвіється.
— Я б так не казала, містере Гіткліф, — заперечила я. — Заповіт почекає; а ви б краще покаялись у своїх неправедних вчинках. Ніколи я не чекала, що у вас так розхитаються нерви, та зараз вони у вас нікуди не годяться — і майже цілком із вашої вини. Як ви з себе знущалися останні три дні! Це й титана з ніг звалить. Поїжте трохи та поспіть. Ви лишень погляньте на себе у дзеркало — і побачите, як вам це необхідно. У вас он і щоки запали, і очі налиті кров'ю, мов у людини, що конає з голоду і сліпне від безсоння.
"Буремний Перевал" отзывы
Отзывы читателей о книге "Буремний Перевал". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Буремний Перевал" друзьям в соцсетях.