— Я не винний, що не можу ні їсти, ні спати, — відповів він. — Запевняю тебе, це відбувається не з моєї волі. Я їстиму і спатиму, коли зможу. А зараз це все одно, що вмовляти людину, яка борсається у воді, трошки спочити — коли берег так близько! Я спершу маю досягти берега, а тоді й спочину. Гаразд, обійдемося без містера Гріна; а щодо моїх неправедних діянь, то я не вчинив нічого несправедливого, і нема мені в чому каятись. Я надто щасливий, і все-таки щасливий не досить. Блаженство моєї душі є вбивчим для тіла, але недостатнім для неї самої.

— Ви щасливі, хазяїне? — вигукнула я. — Дивне це щастя! Якщо ви можете вислухати мене без гніву, я дам вам одну пораду, що зробить вас щасливішим.

— Яку пораду? — спитав він. — Кажи.

— Ви самі знаєте, містере Гіткліф, — мовила я, — з тринадцяти років ви вели себелюбне, нехристиянське життя і, певно, впродовж цього часу не брали до рук Біблії. Мабуть, ви забули, що говориться в цій книзі, а тепер уже й не згадаєте як слід. То хіба так уже тяжко покликати когось — священика й будь-якої конфесії, байдуже, якої саме, — хто б міг пояснити вам євангельські істини і показати, як далеко ви відступили А від них і як далеко ви будете від царства небесного, якщо не змінитеся до смерті.

— Я не гніваюсь, я дуже тобі зобов'язаний, Неллі,— сказав він, — ти нагадала мені, як я хочу бути похованим. Хай мене віднесуть на цвинтар увечері, а проводжати мене можете ви з Гортоном, якщо захочете; і не забудьте простежити, щоб гробарі виконали мої розпорядження щодо труни! А священик може не приходити, надгробні слова мені не потрібні. Кажу тобі, я майже досяг мого неба, а небо інших для мене нічого не варте, і я не бажаю його.

— Але, припустімо, ви будете так само вперто поститись і помрете від цього, і вас не дозволять поховати на церковній землі,— мовила я, обурена такою безбожною байдужістю, — як вам це сподобається?

— Все вони дозволять, — відповів він. — А як не дозволять, то вам доведеться поховати мене таємно. І якщо ви не виконаєте моєї волі, то переконаєтеся, що померлі не припиняють свого існування!

Зачувши, що в домі вже повставали, він зник у своєму сховку. Я зітхнула з полегшенням. Але по обіді, коли Джозеф і Гортон пішли працювати, він знов зазирнув до кухні і, дико поглядаючи на мене, попросив мене посидіти у домі: він хотів, аби хтось був поруч. Я відмовилася, прямо сказавши йому, що його дивні розмови й поведінка мене лякають і в мене нема ні сил, ні бажання бути з ним наодинці.

— Ви, мабуть, бачите у мені самого диявола, — мовив він із гіркою посмішкою. — Щось, надто огидне для порядної оселі,— а потім, звернувшись до Катрини, що була там і шмигнула за мене при його появі, він дещо глузливо додав: — Може, ти підеш, курчатко моє? Я тобі нічого не зроблю. Та ні! Для тебе я навіть гірший за диявола. Є одна, хто мене не відцурається, та Бог свідок, вона безжальна! Чорт забирай, це незрівнянно більше, ніж можуть витримати плоть і кров — навіть мої. а Більше він не жадав нашого товариства. Коли звечоріло, пішов до своєї кімнати. Усю ніч і майже весь ранок ми чули, У як він стогнав і щось шепотів сам до себе. Гортон усе поривався зайти до нього. Та я сказала, щоби він привів містера Кеннета — і тоді вони зайдуть разом. Коли ж лікар прийшов, я попросила, щоб нас впустили, і спробувала відчинити двері — та вони були замкнені. Гіткліф звелів нам забиратися до дідька. Він сказав, що йому ліпше, і нехай йому дадуть спокій, тож лікар пішов.

Наступний вечір був вогкий, а потім дощило всю ніч до світанку; і коли вранці я стала обходити дім, мені впало в око, що вікно в хазяїна розчинене і дощ ллє просто в кімнату. Отже, він не може лежати в ліжку, подумала я; а то змок би до нитки. Він уже встав або вийшов. Та я не зчинятиму ґвалту — зайду сміливо і подивлюся.

Успішно відімкнувши двері іншим ключем, я підбігла до ліжка, бо в кімнаті не було нікого, хутко розсунула панелі і зазирнула досередини. Містер Гіткліф був там — лежав горілиць у ліжку. Його очі зустріли мене таким гострим і лютим поглядом, що я здригнулась; а він начебто посміхався. Я не могла повірити, що він мертвий — проте його лице та шию омивав дощ, ліжко було залите водою, а він лежав нерухомо. Віконниця, розгойдуючись туди й сюди, здерла шкіру на його руці, покладеній на підвіконня. Та кров не цебеніла з рани, і коли я її торкнулася, то вже більше не мала сумніву: він був мертвий і вже закляк.

Я причинила вікно, прибрала з лоба його довге чорне волосся і спробувала склепити йому очі, щоб погасити їхній страшний, наче живий, жагучий погляд, перш ніж іще хтось його побачить. Але очі не заплющувалися — вони ніби глузували з моїх зусиль, і розтулені вуста і гострі білі зуби насміхалися також! У новому нападі страху я покликала Джозефа. Джозеф причовгав нагору і здійняв галас, але рішуче відмовився торкатись небіжчика.

— Чорт прибрав його душу, — волав він, — то, про мене, А хай бере і те, звідки її витяг! Ет, щириться: аж страх дивитись! — і старий грішник і собі глузливо вишкірився. Мені здавалося, що він, того й жди, втне гопки навколо ліжка; але він, опанувавши себе, став навколішки, молебно звів руки і почав славословити Всевишнього за те, що законний хазяїн і давній рід поновлені у своїх правах.

Я була вражена страшною подією і в тоскній журбі поверталася спогадами до минулих часів. А бідний Гортон, більш від усіх скривджений, був єдиним, хто тужив щиро. Він сидів біля покійного і ридав усю ніч, стискав його руку і цілував дике глумливе обличчя, від якого будь-хто інший сахнувся б із огидою; і оплакував померлого з тою невтішною тугою, в якій природно виливає себе великодушне серце, навіть коли воно тверде, мов гартована криця.

Містер Кеннет не зміг пояснити, від чого помер хазяїн. Я змовчала про те, що він чотири дні не їв, бо побоювалася, що це ускладнить справу; до того ж я певна, що він відмовився від їжі не зумисне. То було тільки наслідком, а не причиною його дивної недуги.

Ми поховали його, на велике обурення сусідів, згідно з його волею. Ерншо, я, гробар та шестеро людей, що несли труну, — ото був і весь почет. Гортон, із лицем, залитим слізьми, накопав рясту і сам обклав ним бурий пагорб. І тепер його надгробок такий само охайний і зелений, як ті, що поруч, і сподіваюся, його хазяїн спокійно спить, як його сусіди. Але селяни, якщо ви їх спитаєте, на Біблії присягнуть, що він «ходить»: дехто каже, що стрічав його біля церкви, і в полі, і навіть у цьому домі. Пусті балачки, скажете ви, і я так кажу. — Та отой старий, що сидить на кухні біля вогню, стверджує, нібито бачить на власні очі, як вони обоє визирають із вікна кімнати містера Гіткліфа кожної дощової ночі з дня його смерті. І дивна річ сталася зі мною десь місяць тому. Одного вечора — темного, похмурого вечора — я йшла до Грейнджу і там, де шлях звертає до Буремного Перевалу, зустріла малого хлопця з вівцею та двома ягнятами. Він плакав, аж У заходився, і я подумала, що ягнята вперлися та не слухають погонича.

— А що таке, хлопче? — спитала я.

— Там Гіткліф і жінка, отам, під горою, — схлипував він, — і я боюся коло них іти.

Я не бачила нічого. Однак ні вівці, ні хлопчик не хотіли йти, і я порадила йому обійти іншою дорогою — низом. Він, коли пробирався один-одинцем по болотах, мабуть, пригадав ті нісенітниці, що верзуть і повторюють його батьки та приятелі. Та все ж і я тепер не люблю виходити надвір, як стемніє, і не люблю лишатися сама в цьому похмурому домі, і нічого з цим не поробиш; я тільки зрадію, коли вони нарешті поїдуть звідси і переселяться до Грейнджу.

— То вони збираються переїхати до Грейнджу? — спитав я.

— Так, — відповіла місіс Дін, — одразу ж по весіллі; а воно призначене саме під Новий рік.

— А хто ж тоді житиме тут?

— Ну, Джозеф зостанеться наглядати за маєтком, та, може, візьме до себе якогось парубка, аби було веселіше. Вони влаштуються в кухні, а решту кімнат замкнуть.

— Щоб привиди вільніше почувалися, якщо захочуть тут замешкати? — докинув я.

— Ні, містере Локвуд, — відказала Неллі, похитавши головою. — Я вірю, що померлі спочивають із миром. Та не слід говорити про них так легковажно.

Цієї миті розчахнулася садова брама — гультяї поверталися додому.

— Такі нічого не бояться, — пробурмотів я, дивлячись у вікно, як вони наближаються. — Удвох вони вистоять проти сатани з усіма його бісівськими легіонами! Коли вони спинилися на кам'яному ґанку, щоб востаннє помилуватися місяцем — чи то радше одне одним у його А сяйві,— я знов відчув палку неохоту зустрічатися з ними і, поклавши дещо на згадку про себе в руку місіс Дін та не зважаючи на її обурення моєю неввічливістю, вислизнув через кухню, саме коли вони відчинили двері будинку. Таким чином я б остаточно підтвердив підозри Джозефа щодо невигідних розваг його приятельки-служниці, якби він, на щастя, не визнав мене за поважного добродія, почувши солодкий дзенькіт соверена біля своїх ніг.

Моя прогулянка додому була довшою, бо я зробив гак, щоб зазирнути до церкви. Опинившись біля її стін, я побачив, що всього за сім місяців вона заледве не перетворилася на руїну: більшість вікон зяяли чорними проваллями, а покрівля на даху деінде позсувалася з місця, щоб помалу осипатися зовсім од вітрів прийдешньої осені.

Я почав шукати і невдовзі знайшов три могильні камені на схилі поблизу болота; той, що посередині, був сірим і майже весь ховався у заростях вересу; камінь Едгара Лінтона був зарослий мохом, що наповзав із підніжжя; а камінь Гіткліфа поки що був голісіньким.

Я блукав серед могил, під цим благодатним небом, спостерігав за метеликами, що пурхали у вересі й поміж дзвоників, слухав м'який подих вітру в траві — і дивувався, як це спало комусь на думку, що не спочиває з миром той, хто спить у цій мирній землі.