Тож я відчинив двері у дім. Жінки вже повставали: Зілла неабиякими зусиллями роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Гіткліф, стоячи на колінах біля вогню, читала при його світлі книгу. Вона з головою поринула у своє заняття, тримаючи руку на рівні очей, щоб захистити їх від жару, і відривалася лише для того, щоб насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що весь час тицяла свій слинявий писок просто дівчині в лице. Я з подивом угледів тут і Гіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но перестав вергати громи й блискавки на голову бідолашної Зілли, що раз у раз припиняла роботу, зі скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.

— А ти, ти, нікчемна… — вибухнув він, повернувшись до своєї невістки, саме коли я ввійшов, і вжив слівце, так само безневинне і добропристойне, як і «качка» або «вівця», але зазвичай позначуване трьома крапками. — Ось ти де — за своїми забавками знову! Всі інші працюють, заробляючи собі на прожиття, лише ти сидиш у мене на шиї! Покинь оту свою бридню та берися до роботи! Не навертайся мені на очі, бо поплатишся за це кожного такого разу, чуєш, негіднице?

— Я покину свою «бридню», бо ви все одно мене змусите це зробити, якщо я відмовлюся, — відповіла молода леді, згорнула книгу і кинула її на стілець. — Та я не робитиму нічого — хоч собі лусніть! Крім того, що мені самій до душі припаде!

Гіткліф замахнувся на неї, та ораторка прудко відскочила на безпечну відстань, очевидячки, добре знайома з його крутими кулаками. Я ж, не бажаючи розважатися посередництвом сімейних чварів (а вони гризлися, як кішка з собакою), хутко ступив до кімнати, щоб погрітися біля вогню, і вдав, наче ні сном ні духом не відаю про попередню сутичку. В обох вистачило тактовності, щоб припинити сварку: Гіткліф від гріха подалі впхав руки до кишень, а місіс Гіткліф, закопиливши губу, відійшла у дальній куток кімнати і всілася там, граючи роль непорушної статуї впродовж усього мого перебування там. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і з першим же проблиском денного світла поквапився вийти на свіже повітря — таке чисте й спокійне, проте холодне, мов незримий лід.

Не встиг я відійти вглиб саду, як господар дому загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через вересове пустище. Він таки вчинив добре, бо весь схил пагорба перетворився у суцільний бурунистий білосніжний океан. Та ця картина була оманливою: під бурунами ховалися зовсім не пагорби, а заметені снігом рівчаки, а справжні пагорби — скупчення шлаку з вугільних кар'єрів — зовсім зникли з карти, яка закарбувалася у моїй пам'яті після вчорашньої прогулянки. Я ще тоді помітив обіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, рядок кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені вапном, вони мали позначати шлях у темряві чи у разі такого снігопаду, як зараз, що поховав під пеленою снігу всі довколишні болота й стежки.

Та зараз від цих стовпців не було й сліду, окрім брудних цяток, що там-сям визирали з-під снігу. Крім того, мій супутник весь час застерігав мене від необачних кроків, вказуючи, де треба звернути праворуч, а де — ліворуч, хоча мені здавалося, що я йду точно по вигинах стежки.

Дорогою ми перекинулися кількома словами, і врешті він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджу, завваживши, що тут я вже не зможу забейкатися у нетрі. Прощаючись, ми обмежились лише недбалим кивком голови, потому я рушив уперед, звірившись лише на власні сили, бо сторожа у його будці ще не було. Ворота були на відстані двох миль від маєтку, проте, гадаю, я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись у сніг по шию, — втіха, яку можуть цінувати тільки ті, хто її пережив. У будь-якому разі мої мандри не могли тривати вічно: рівно о дванадцятій я увійшов до будинку, згаявши на кожну милю відстані від Буремного Перевалу по годині.

Уся челядь у особі економки та її підлеглих із вигуками поспішила мені назустріч. Вони вже й не сподівалися побачити мене живим. Всі як один вирішили, що я запропав у вчорашній хуртовині, і радилися, як їм вести пошуки мого тіла. Я наказав їм заспокоїтись, — адже тепер вони бачать, що я повернувся живий-здоровий, — і, втомлений як собака, поплентався нагору. Там, перевдягнувшись у сухе і з півгодинипоходжаючи з кутка в куток, щоб зігрітися, я перебрався до кабінету, зморений нанівець. Мені навіть не стало сили насолодитися теплом вогню та філіжанкою паруючої кави, звареної служницею вмисно для відновлення моїх сил.

Розділ четвертий

Як же все-таки легко люди підпадають під чужий вплив і пливуть за течією! Я, що тільки-но вирішив триматись подалі від будь-якого товариства і дякував долі, яка закинула мене у таке Богом забуте місце, я, слабкодухий невдаха, що боровся зі своїми песимістичними настроями и відчуттям самотності аж до вечора, був зрештою змушений капітулювати. Вдавши, що хочу розпитати про господарські справи, я забажав, щоб місіс Дін посиділа зі мною під час вечері — я щиро сподівався, що вона почне про щось провадити і пожвавить мене своєю розмовою — або принаймні приспить.

— Ви живете тут уже досить довгий час, — повів мову я, — здається, якось говорили, що вже шістнадцять років?

— Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щойно одружилася хазяйка, щоб прислуговувати їй. Після її смерті хазяїн залишив мене тут за економку.

— Он як!

Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й балакуча — хіба що тільки коли мова заходить про її особисті проблеми, які навряд чи здадуться мені цікавими. Вона сіла, склавши руки на колінах і поринувши у важкі роздуми, а за кілька хвилин у неї вихопилося:

— Ат, відтоді так усе змінилося!

— Так-так, — докинув я, — і ви багато чого хорошого звідали на віку, правда?

— Багато. І поганого теж.

«О, якраз зверну розмову на сім'ю мого орендодавця! — подумав я. — Чудовий привід зав'язати розмову. Та й ота гарненька дівчина-вдова — хочеться мені знати її історію: чи з цих країв вона родом, чи, що ймовірніше, з якихось екзотичних земель, тому й грубі тутешні аборигени не бажають ви знати її за свою». З цим наміром я поцікавився у місіс Дін, чому Гіткліф здає Трашкрос-Грейндж в оренду, а сам живе у домі значно гіршому:

— Хіба він не має достатньо грошей, щоб утримувати такий маєток?

— Має, сер! — відказала вона. — Ніхто не знає, скільки у нього тих грошей, і щороку їх стає дедалі більше. Так, так, він багатий і міг би жити ще й у кращому домі, ніж цей, але він дуже заощадливий, я б навіть сказала, скупий. Навіть якщо він вирішить перебратись до Трашкрос-Грейнджу, то, ледве зачувши про гарного орендаря, ніколи не втратить можливості отримати ті свої кілька сотень. Дивно, і чого б то людям бути такими пожадливими, коли на світі вони самі-самісінькі!

— У нього ж був син, здається?

— Так, був. Та він помер.

— А та молода леді, місіс Гіткліф, вдова, — вона була синовою дружиною?

— Саме так.

— А звідки вона родом?

— О сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я — Катрина Лінтон. Я її виростила, бідолаху! Дуже б мені хотілося, щоб містер Гіткліф перебрався сюди — тоді б ми знову були разом.

— Як — Катрина Лінтон? — здивовано вигукнув я. Але по хвилинних роздумах переконав себе, що це не моя примарна Катрина.

— Тоді, значить, переді мною тут мешкав чоловік на ймення Лінтон? — продовжив розмову я.

— Таки він.

— А хто цей Ерншо — Гортон Ерншо, який мешкає з містером Гіткліфом? Вони родичі?

— Ні; він племінник покійної місіс Лінтон.

— Тобто тоді він доводиться молодій леді кузеном?

— Так; і її чоловік теж доводився їй двоюрідним братом.

Один — із материного боку, другий — по батькові: Гіткліф був одружений із сестрою містера Едгара Лінтона.

— Я бачив, над вхідними дверима у Буремному Перевалі вирізьблене прізвище «Ерншо». Це давній рід?

— Дуже давній, сер. І Гортон — він останній із них лишився, так само як наша Кеті — з Лінтонів. То ви були у Буремному Перевалі? Вибачте, звичайно, що допитуюся, та я так хочу почути, як вона там!

— Місіс Гіткліф? Вона виглядає дуже добре. Гарна дівчина, хоча, думаю, не вельми щаслива.

— Авжеж — це й не дивно! А як же вам припав до душі господар?

— Наш друзяка доволі важку вдачу має, правда, місіс Дін?

— Важку і гостру, мов точильний камінь! Що менше маєте з ним справ, то краще.

— Мабуть, чимало довелось йому пережити, перш ніж він став таким грубим посідачем. Ви знаєте щось про його минуле?

— Я знаю про нього все — все, крім того, де він народився, і хто були його батьки, і як він заробив свої перші гроші. А Гортона він узяв і випхнув із родинного кола, як зозуленя виштовхує з гнізда свого побратима. І тепер безталанний хлопчина, мабуть, єдиний з усіх не здогадується, як жорстоко його одурили.

— Ну, місіс Дін, із вашого боку було б справжньою щедрістю розповісти щось цікавеньке про моїх сусідів. Відчуваю, що інакше не засну, тож будьте ласкаві, посидьте тут годинку й потеревеньте зі мною.

— О, з радістю, сер! Ось тільки-но знайду собі якесь шиття — і сидітиму стільки, скільки забажаєте. Та ви, здається, добряче промерзли — он, аж дрижаки хапаєте! Треба вам випити чогось тепленького, щоб вигнати цю застуду.

Добросерда жіночка вискочила з кімнати, а я присунувся ближче до вогню: моє обличчя пашіло, а тіло кидало в холод. До того ж мої нерви були напнуті як струна. Тому мені було А навіть не зле, а скоріше боязно, що події останніх днів ще дадуться взнаки.

Вона невдовзі повернулася з паруючим горнятком та своїм рукоділлям, і, поставивши питво на полицю біля коминка, влаштувалася поруч, очевидячки, втішаючись, що я так легко пішов на контакт.

— Перш ніж переїхати сюди, — почала вона без зайвих припрохувань, — я майже весь час жила у Буремному Перевалі. Моя мати виняньчила містера Гіндлі Ерншо, батька Гортона, а я звикла бавити хазяйських дітей. Також я виконувала різні доручення: у косовицю допомагала гребти сіно, а в домі робила все, що мені загадували. Одного чудового літнього ранку — пам'ятаю, саме пристигли жнива — старий містер Ерншо, хазяїн, зійшов униз у дорожньому вбранні і, загадавши Джозефові на день кілька справунків, повернувся до Гіндлі. ДО Кеті й до мене — бо я їла разом із ними вівсянку — та й каже синові: «Ну, мій гарнюньо, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля, що тобі привезти? Обирай, що хочеш, нехай тільки це буде щось не надто велике, бо я й туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль в один кінець — то неблизький світ!» Гіндлі обрав скрипку, тоді батько спитав те саме у міс Кеті; їй заледве виповнилося шість років, але вона вже вправно їздила верхи і тому попросила батіжок. Він і про мене не забув, бо мав справді добре серце, хоча інколи й поводився доволі суворо. Пообіцяв мені принести повні кишені яблук та груш, поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.

Довго тяглися для нас ті три дні, що його не було, і мала Кеті весь час допитувалася, коли вже татко повернеться додому. Місіс Ерншо сподівалася, що він прибуде на третій день до вечері, і відкладала трапезу годину за годиною, та він усе ці не приходив; дітлахи втомилися постійно бігати за ворота й виглядати батька. Врешті стемніло; місіс Ерншо воліла б повкладати дітей спати, та вони слізно просили не робити цього. І от, десь близько одинадцятої, двері тихенько рипнули і увійшов господар. Він так і впав у крісло, одночасно стогнучи У й сміючись, і попросив, щоб до нього й не підступали — вінілі бо ледь живий і не повторить такої подорожі хоч би й за коня і півцарства на додачу.

— Мене наче заганяли до смерті! — поскаржився він, розгортаючи кожуха, якого доти тримав завиненим у руках. — Дивися, жінко! Скільки живу, ще такого на долю не випадало. Але ти мусиш прийняти його як дар Божий, хоч він і чорний, мов із пекла.

Ми оточили хазяїна; поверх голови міс Кеті я змогла розгледіти брудне та обідране чорняве дитинча. Було видко, що малий давно вміє говорити і тим більше ходити, а з лиця він був навіть старший за Катрину; та коли його поставили на ніжки, він тільки роззирався довкола та плів якісь тарабарські штуки, які ніхто не міг зрозуміти. Я налякалась, та й місіс Ерншо була ладна виштурхати його за двері; вона накинулася на чоловіка, допитуючись, як він додумався взяти цього циганського підкидька в дім, коли в них є власні годованці. І що він тільки збирається з цим робити, і чи не збожеволів він часом узагалі? Хазяїн спробував був усе пояснити, та він справді просто знесилів від утоми, і все, що я змогла розібрати в перервах між хазяйчиними верещаннями, було те, що він побачив на вулицях Ліверпуля голодуюче бездомне дитя, підібрав його і почав дошукуватись, чиє воно. Та цього не знала жодна жива душа, і, обмежений часом і грошима, він вирішив за краще взяти мале з собою, аніж влазити у марні витрати там: якщо він уже вирішив взяти на себе таку відповідальність, не можна було лишати дитину там, де її знайшли. Результатом цієї оповіді стало те, що моя хазяйка заспокоїлася; містер Ерншо наказав мені відмити й вдягти малого у чисте і вкласти спати разом із дітьми.