Він слухав її з мовчазною увагою, а коли вона скінчила, тут же встав, сказав схвильованим голосом: «Вашій сестрі я бажаю всілякого щастя, а Віллоубі — щоб він спробував бути гідним її», попрощався і пішов.

Ця розмова справила на Елінор гнітюче враження і не тільки не розвіяла інші її тривоги, але додала до них нові; всім серцем співчуваючи полковнику Брендону, вона, проте, не могла побажати полегшення його душевним мукам, а навпаки, якнайбільше бажала, щоб відбулася подія, котра устократ їх посилила б.

РОЗДІЛ 28

Протягом наступних трьох-чотирьох днів не трапилося нічого, що примусило б Елінор пошкодувати про лист, який вона відіслала матері: Віллоубі не з’являвся і не писав. Потім підійшов час званого вечора, куди їм належало поїхати з леді Мідлтон, позаяк місіс Дженнінгс не могла залишити молодшу дочку, яка нездужала. Маріанна вдягалася на цей вечір без єдиного зітхання надії або радісного слова і з такою байдужістю до того, як вона виглядає, немов їй було все одно, їхати чи залишитися удома, — в такому глибокому смутку вона перебувала. Після чаю вона в очікуванні леді Мідлтон сіла біля каміна у вітальні і жодного разу не підвелася зі стільця, не змінила пози, заглибившись у свої думки і не помічаючи присутності сестри. Коли ж лакей доповів, що леді Мідлтон чекає їх біля дверей, вона здригнулася, неначе зовсім забувши, навіщо вона тут сидить.

Вони прибули на призначену годину, вийшли з карети у свою чергу, коли екіпажі, що їх випередили, від’їхали від ґанку, піднялися сходами, почули, як гучні голоси повторюють їхні імена від одного майданчика сходів до іншого, і увійшли до прекрасно освітленої зали, де юрмилася безліч гостей і було нестерпно жарко. Коли вони засвідчили свою пошану, зробивши реверанс господині будинку, їм було дозволено приєднатися до решти гостей, щоб і самим відчути жару і тісноту, які з їх появою, природно, ще збільшилися. Після того як вони якийсь час постояли, майже нічого не кажучи і зовсім не рухаючись, леді Мідлтон сіла грати в покер, а Елінор з Маріанною, яка не висловила найменшого бажання походжати залою, пощастило знайти вільні стільці неподалік картярського столу.

Не минуло кількох хвилин, як Елінор побачила, що всього за кілька кроків від них стоїть Віллоубі, жваво розмовляючи з надзвичайно модно вбраною молодою панною. Вона перехопила його погляд, і він негайно їй вклонився, але нічого не сказав і не підійшов до них, хоча не міг не побачити Маріанни, а продовжував базікати зі своєю співбесідницею.

Елінор мимохіть обернулася до Маріанни. Проте Маріанна помітила його лише в цю мить і, просяявши від захвату, тут же побігла б до нього, якби сестра не встигла її втримати.

— Боже! — вигукнула вона. — Він тут! Він тут! Чому ж він не дивиться на мене? Чому я не можу до нього підійти?

— Благаю тебе, заспокойся, — сказала Елінор. — І не виказуй присутнім своїх почуттів. Мабуть, він просто тебе ще не побачив.

Проте сама вона не йняла цьому віри, а у Маріанни в таку хвилину не тільки забракло сил заспокоїтися — вона й не хотіла заспокоюватися. Вона продовжувала сидіти, згоряючи від нетерпіння, яке відображалося в кожній рисі її обличчя.

Нарешті він обернувся і подивився на них. Вона встала, з ніжністю звернулася до нього на ім’я і простягнула йому руку. Він підійшов до них і, звертаючись більше до Елінор, ніж до Маріанни, немов уникаючи її погляду і не помічаючи простягнутої руки, квапливо довідався про здоров’я місіс Дешвуд і запитав, чи давно вони в місті. Елінор так розгубилася, що не знайшлася, що й сказати. Але її сестра не стала стримувати своїх почуттів. Обличчя її залилося яскраво-червоним рум’янцем, і вона вигукнула схвильованим голосом:

— Боже праведний! Віллоубі, що все це означає? Хіба ви не отримали моїх листів? Ви не хочете потиснути мені руку?

Йому залишалося тільки підкоритися, але її дотик немов завдав йому болю, і він ні на мить не затримав її руки у своїй. Здавалося, він прагнув оволодіти собою. Елінор, не відводячи очей з його обличчя, помітила, що воно набуває незворушності. Після миттєвої паузи він сказав спокійно:

— Я мав задоволення заїхати на Берклі-стріт минулого вівторка і вельми жалкую, що не застав у будинку ні вас, ні місіс Дженнінгс. Сподіваюся, моя картка не пропала?

— А хіба ви не отримали моїх записок? — вигукнула Маріанна в розпачі. — Напевно, сталася помилка, якась жахлива помилка! Що все це означає? Скажіть же мені, Віллоубі, що все це означає?

Він не відповів, вираз його обличчя змінився, і до нього повернулася недавня зніяковілість. Проте, неначе перехопивши погляд дівчини, яка з ним щойно розмовляла, і відчувши, що повинен негайно впоратися із собою, він знов узяв себе в руки і відповів:

— Так, я мав щастя отримати повідомлення про ваш приїзд у столицю, яке ви так люб’язно надіслали мені.

Потім він з легким уклоном поспішно відійшов до своєї знайомої.

Маріанна, смертельно збліднувши, опустилася на стілець, ноги її не тримали, і Елінор, боячись, що вона ось-ось зомліє, постаралася затулити її від цікавих очей і змочила їй скроні лавандовою водою.

— Підійди до нього, Елінор! — вигукнула її сестра, ледве до неї повернувся дар мови. — І змусь його підійти до мене. Скажи, що я мушу його ще раз побачити, негайно поговорити з ним… Мені несила… Я ні на мить не заспокоюся, доки все не з’ясується… Якесь страшне непорозуміння… Нумо, йди ж до нього!

— Як ти собі це уявляєш? Ні, люба Маріанно, ти повинна потерпіти. Тут не місце для з’ясування стосунків. Почекай усього лише до завтра.

Проте вона ледве втримала сестру, яка поривалася підійти сама до нього. Але переконати її стримати хвилювання, почекати, зберігаючи хоча б зовнішній спокій, доки їй не трапиться нагода поговорити з ним у більш приватному колі й більш розважливо, виявилося неможливим: Маріанна продовжувала виливати свій жаль тихими вигуками і важкими зітханнями. Незабаром Елінор побачила, що Віллоубі вийшов у двері, що вели на сходи, і, сказавши Маріанні, що він поїхав, знову благала її заспокоїтися: адже все одно сьогодні вона вже не зможе з ним поговорити! Маріанна негайно послала її просити леді Мідлтон відвезти їх у цю ж хвилину додому — у своєму відчаї вона була не в змозі залишатися тут ані на мить.

Леді Мідлтон, хоча робер щойно почався, була надто ґречною, щоб, почувши, що Маріанні нездужається, піти проти її бажання, тож негайно віддала свої карти приятельці, і вони від’їхали, щойно їм подали карету. На Берклі-стріт вони поверталися в повному мовчанні. Муки Маріанни були такі нестерпні, що очі в неї залишалися досі сухі, але, на щастя, місіс Дженнінгс ще не повернулася і вони змогли відразу ж піднятися до своєї кімнати, де Елінор за допомогою нюхальної солі трохи привела Маріанну до тями. Вона незабаром роздяглася і лягла, але, мабуть, їй хотілося залишитися на самоті, а тому Елінор спустилася у вітальню, де в очікуванні місіс Дженнінгс мала достатньо часу обдумати події вечора.

Сумніватися в тому, що Маріанна і Віллоубі дали одне одному слово, вона не могла. Таким же очевидним було й те, що його це обтяжує: хоч би як Маріанна тлумачила все в лад своїм бажанням, сама вона не бачила, яким чином можна пояснити такі вчинки наслідком якоїсь помилки чи непорозуміння. Тільки в повній зміні почуттів знайшлося б їм пояснення. Її гнів був би ще більшим, якби вона завважила, що Віллоубі збентежився, і це могло говорити про те, що він розуміє ницість своєї поведінки, а тому все ж таки є не таким легковажним, щоб від самого початку без жодних чесних намірів тільки гратися з серцем Маріанни. Розлука могла загасити його почуття, або обставини склалися так, що він його поборов, але їй ніяк не вірилося, що цього почуття взагалі не існувало.

Вона з глибокою тривогою думала про страждання, які заподіяла Маріанні ця нещаслива зустріч, — і про ті, ще болючіші страждання, які обіцяла вона в майбутньому. Її власне становище сприймалося нею як незрівнянно легше. Адже поки вона зберігає пошану до Едварда, у неї завжди залишається опора, хай навіть вони і будуть розлучені навіки. Горе ж Маріанни поглиблювалося всім тим, що могло зробити ще тяжчим такий нестерпний удар — втрату Віллоубі, неминучий і швидкий розрив з ним.

РОЗДІЛ 29

Назавтра покоївка не встигла ще розтопити камін у них в кімнаті, а сонце — подолати холодну похмурість січневого ранку, як Маріанна, навіть не одягнувшись, уже стояла навколішки біля вікна, де було світліше, і писала зі всією тією швидкістю, яку тільки дозволяли сльози, що лилися безперервно. Розбуджена її зітханнями і риданнями, Елінор кілька хвилин з тривогою стежила за нею, а потім сказала як могла лагідніше:

— Маріанно, дозволь запитати…

— Ні, Елінор, — відповіла та, — не питай ні про що. Скоро ти довідаєшся про все.

Спокійний відчай, з яким це було мовлено, вичерпався з її останнім словом, і тут же до неї повернулося її бурхливе горе. Минуло декілька хвилин, перш ніж вона знов узяла перо, і часті ридання, що змушували знову його відкладати, підтверджували переконання Елінор, що її сестра востаннє пише Віллоубі.

Елінор виявляла сестрі всі ласкаві і ненав’язливі знаки уваги, які тільки могла, і ще більше постаралася б відвернути її та втішити, якби сама Маріанна не благала її вкрай роздратовано і нервово не заговорювати з нею. В таких обставинах для обох було краще не залишатися довше в товаристві одна одної, і терзання духу не тільки спонукали Маріанну, щойно вона одягнулася, негайно вийти з кімнати, але і примусили її у пошуках одночасно і самотності, і зміни місць бродити будинком до сніданку, старанно уникаючи всіх.

Під час сніданку вона нічого не їла і навіть не намагалася їсти, проте Елінор не тільки не умовляла її, не висловлювала їй співчуття і навіть не дивилася на неї, але докладала всіх зусиль для того, щоб чимось зайняти місіс Дженнінгс і зосередити її увагу на одній собі.

Місіс Дженнінгс віддавала перевагу сніданку всім іншим трапезам, а тому тривав він досить довго, і тільки по його закінченні вони хотіли сісти за спільний робочий столик, як Маріанні подали листа. Враз збліднувши, вона швидко вихопила його у слуги і вибігла з кімнати. Елінор, навіть не побачивши адреси, зрозуміла, що він від Віллоубі, і серце її стиснулося від болю. Вона насилу змусила себе сидіти прямо, не в змозі стримати тремтіння, котре, як вона підозрювала, місіс Дженнінгс неминуче повинна була помітити. Проте ласкава пані побачила лише, що Маріанна отримала лист від Віллоубі, визнала це вельми кумедним і зі сміхом побажала їй усіляких від нього радощів.

Не помітила вона і тремтіння Елінор, бо саме відмотувала шерсть для килимка і у своїй зосередженості на всі боки не дивилася. Ледве за Маріанною зачинилися двері, як місіс Дженнінгс весело продовжила:

— Їй-богу, в житті не бачила такої закоханої дівчини! Куди там до неї моїм дочкам, хоч і вони свого часу були закохані. Але міс Маріанну просто як підмінили. Щиро сподіваюся, що він її довго не мучитиме, адже серце надривається, на неї дивлячись, — така вона бліда і нещасна. Коли ж вони думають одружитися?

Елінор, яка в цю хвилину була зовсім несхильна розмовляти, не могла не відповісти на подібний наскок і, силкуючись посміхнутися, сказала:

— Невже, добродійко, ви, врешті-решт, і справді переконали себе, ніби моя сестра заручена з містером Віллоубі? Я завжди вважала, що ви лише жартуєте, але таке запитання надто серйозне, а тому прошу вас довше не вдаватися до таких ілюзій. Запевняю вас, я була б надзвичайно здивована, почувши, що вони мають намір одружитися.

— Та годі вам, міс Дешвуд! Як ви можете таке говорити! Хіба ми всі не бачили, що справа йде до весілля! Що вони по вуха закохалися одне в одного з першого погляду? Хіба я не бачила їх в Девонширі щодня разом — з ранку до ночі? І хіба я не здогадувалась, що ваша сестричка поїхала зі мною до Лондона, щоб замовити вінчальне плаття? І не намагайтеся мене одурити! Ви самі є великою хитрухою, от вам і здається, ніби ніхто навколо ні про що не здогадується. От і ні! Вже повірте мені, все місто про це знає. Я про це розказую всім, і Шарлотта теж.

— Справді, люба пані, — з великою твердістю сказала Елінор, — ви помиляєтеся. І чините дуже погано, підтримуючи такі чутки, і невдовзі самі в цьому переконаєтеся, хоча зараз мені не вірите.

Місіс Дженнінгс тільки знову розсміялася, але Елінор було несила продовжувати розмову, і до того ж, бажаючи скоріше довідатися, що написав Віллоубі, вона поквапилася до їхньої кімнати. Відчинивши двері, вона побачила, що Маріанна лежить, розпростершись, на ліжку, задихаючись від ридань і стискаючи в руці лист, а поряд розкидані ще два-три. Елінор мовчки підійшла, сіла на край ліжка, взяла руку сестри, кілька разів ласкаво її поцілувала і вибухнула сльозами, спочатку майже такими ж бурхливими, як сльози Маріанни. Та, хоч і не могла вимовити ані слова, мабуть, була вдячна їй за співчуття і після того, як вони якийсь час поплакали разом, вклала всі листи в руку Елінор, а сама затулила обличчя хусткою, ледь не волаючи від муки. Елінор, розуміючи, що її горе, хоч як тяжко на це дивитися, повинно вилитися само, не зводила очей із сестри, поки її несамовите страждання не вщухло, і тоді, квапливо розгорнувши лист Віллоубі, прочитала таке: