— Пані, — відповіла Елінор, посміхнувшись різниці недуг, які цей засіб виліковував, — ви дуже, дуже ласкаві! Але коли я пішла від Маріанни, вона вже засинала, як мені здалося. Гадаю, сон для неї зараз — найкращий цілющий засіб, а тому, з вашого дозволу, я вип’ю це вино сама.

Місіс Дженнінгс, як вона не жалкувала, що спізнилася на п’ять хвилин, задовольнилася таким перебігом подій, а Елінор, випивши півкелиха, подумала, що не їй судити, чи корисне це вино при жовчній подагрі, але випробувати, наскільки воно цілюще для розбитого серця, можна і на ній не згірш, аніж на її сестрі.

Коли подали чай, приїхав полковник Брендон, і по тому, як він оглянув кімнату, Елінор негайно збагнула, що він і чекав і не хотів побачити Маріанну, що, коротше кажучи, він уже знає, чим пояснюється її відсутність. Місіс Дженнінгс цього не втямила, і, попрямувавши до чайного столика, за яким головувала Елінор, прошепотіла:

— Полковник усе такий же похмурий. Він іще нічого не знає. Так ви скажіть йому, серденько.

Незабаром полковник підсунув свій стілець ближче до неї і, кинувши на неї погляд, який сказав їй, що він знає все, спитав, як почувається її сестра.

— Маріанна занедужала, — відповіла Елінор. — Їй нездужалося увесь день, і ми умовили її лягти.

— Так, значить, — вимовив він нерішуче, — те, що мені довелося почути вранці, можливо, близьке… можливо, ближче до істини, ніж спочатку я міг у це повірити.

— А що ви чули?

— Що джентльмен, якого я мав підстави вважати… вірніше, що чоловік, який, наскільки я знав, був зв’язаний словом… Але навіщо мені це казати? Якщо вам уже все відомо, а це, звичайно, так, то я буду позбавлений…

— Ви говорите, — відповіла Елінор з силуваним спокоєм, — про одруження містера Віллоубі на міс Грей? Так, ми все знаємо. Як видно, нині про це вже всі знають, і нас про це оповістили ще вранці. Містер Віллоубі незбагненний. А де почули про це ви?

— У книжковій лавці на Пелл-Мелл, куди я зайшов у справі. Дві пані чекали свою карету, і одна розказувала другій про якесь весілля голосом таким гучним, що я мимохіть усе чув. Мою увагу привернуло ім’я, що часто повторювалося, — Віллоубі — Джон Віллоубі, а потім було беззастережне твердження, що весілля його з міс Грей — справа вирішена, і це можна більше не тримати в секреті; відбудеться воно через декілька тижнів. А потім була докладна розповідь про приготування до нього та про інше. Одна обставина особливо відбилася у мене в пам’яті, оскільки вона остаточно підтвердила, про кого йшлося: зразу ж після вінчання молодята вирушать до Комбе-Магни, сомерсетширського маєтку нареченого. Уявіть мій подив! Але марно описувати, що я відчув. Поцікавившись у прикажчика, коли вони поїхали, я дізнався, що балакуча пані була якась місіс Еллісон, а це, як я з’ясував пізніше, прізвище опікуна міс Грей.

— Цілком вірно. Але чи довелося вам почути, що у міс Грей є п’ятдесят тисяч фунтів? Вважаю, саме в цьому слід шукати пояснення.

— Цілком можливо. Проте Віллоубі здатен… так принаймні здається мені… — Він був замовк, але потім додав голосом, якому немов сам не довіряв: — А ваша сестра… як вона сприйняла цю звістку?…

— Її страждання були безмежні. Хочу лиш сподіватися, що вони будуть такими ж нетривалими. Їй було… їй завдано жорстокого удару. Мені здається, до вчорашнього дня вона жодного разу не засумнівалася в його почуттях до неї. І навіть зараз, мабуть… Але я майже переконана, що він ніколи не почував до неї щирої ніжності. Зрадливий дурисвіт! І багато чого свідчить, що він має жорстоке серце.

— О, так, — сказав полковник Брендон, — дуже багато чого! Але ваша сестра… Якщо не помиляюся, ви вважаєте, що вона не цілком поділяє вашу думку?

— Ви ж знаєте її вдачу і розумієте, з яким захопленням вона виправдала б його, коли б могла.

Він нічого не відповів, а потім чайний піднос винесли, гості почали сідати за карти, і вони не змогли продовжувати свою розмову. Місіс Дженнінгс, із задоволенням спостерігаючи за їх бесідою, чекала, що після пояснення міс Дешвуд обличчя полковника засвітиться раптовою радістю, як годилося б людині в розквіті сил, надій і щастя, але, на превеликий її подив, до кінця вечора воно залишалося навіть ще більш серйозним і задумливим, ніж звичайно.

РОЗДІЛ 31

Вночі Маріанна спала довше, ніж сама того очікувала, але вранці, щойно розплющивши очі, вона відчула таке саме невтішне горе, що і тоді, коли вона їх заплющувала.

Елінор всіляко спонукала її виливати свої почуття, і до сніданку вони багато разів поверталися до тієї самої теми — Елінор, не вагаючись у своєму переконанні, ласкаво, але настійливо умовляла сестру, а Маріанна так само поривчасто твердила то одне, то інше. То вона не сумнівалася, що Віллоубі такий же нещасний і ні в чому не винен, як і вона сама, то в безмежному відчаї не знаходила йому ніяких виправдань. То їй було абсолютно байдуже до думки світського товариства, то вона мала намір полишити його назавжди. Але в одному її твердість була незмінна: всіма силами вона уникала товариства місіс Дженнінгс, а коли це виявлялося неможливим, зберігала вперте мовчання. Їй була осоружна думка, що місіс Дженнінгс може щиро їй співчувати.

— Ні, ні! — вигукувала вона. — Вона нездатна щиро співчувати. Її добродушність — це не доброта, а серце не здатне на справжню симпатію. Їй потрібна тільки пожива для пліток, і я їй цікава лише як їх джерело.

Елінор не були потрібні ці докази упередженості і несправедливості в думках сестри про інших людей — думках, породжуваних неймовірною вишуканістю її власної натури і надмірною увагою, яку вона приділяла витонченій чутливості і бездоганній витонченості манер. Як і половина людей у всьому світі, — добре, якщо серед них набереться хоч трохи більше половини осіб розумних і порядних, — Маріанна, при всіх своїх чудових талантах і прекрасних якостях душі, не завжди була справедливою і доступною доказам здорового глузду. Вона вимагала від інших думок і почуттів, подібних її власним, і судила про їхні мотиви з того, яке враження на неї справляли їхні вчинки в цю хвилину. Саме цією рисою можна пояснити ту обставину, що, коли вони з Елінор сиділи в себе в кімнаті після сніданку, її думка про місіс Дженнінгс значно погіршилася, погіршилася тому лише, що через власну свою слабкість вона перетворила на джерело нових страждань найщиріший намір місіс Дженнінгс трохи її утішити з якнайкращих міркувань.

Місіс Дженнінгс увійшла до них з листом у витягнутій руці і, сяючи веселою усмішкою, в повній упевненості, що зробить Маріанні приємність, сказала:

— Ну, серденько, я принесла щось таке, що неодмінно вас потішить!

Маріанні більше нічого й не треба було. Враз її уява намалювала лист від Віллоубі, сповнений каяття й ніжності, в якому переконливо йшлося про все, що відбулося. І вона вже бачила, як услід вбігає Віллоубі, кидається до її ніг і красномовним поглядом підтверджує кожне слово листа. Але наступна мить розвіяла ілюзії, породжені першою миттю. Почерк був материн. Спершу, побачивши його, вона не відчула ніякої радості і через гірке розчарування, що змінило мить чарівної надії, а вірніше, екстазу, зрозуміла, що лише тепер пізнала справжні муки.

Навіть у найкрасномовнішу хвилину вона не знайшла б слів, щоб висловити всю нечувану жорстокість місіс Дженнінгс, тож тепер вона могла дорікнути їй лише нестримним потоком сліз. Втім, докір цей був даремний, і місіс Дженнінгс, щедра на найтурботливіші вияви співчуття, пішла геть, продовжуючи радити їй швидше прочитати листа, щоб утішитися. Проте лист цей, коли Маріанна настільки заспокоїлася, що змогла його прочитати, зовсім не прислужився до її утіхи. Віллоубі заповнював кожну його сторінку. Прохання Елінор спонукало місіс Дешвуд, і досі переконану в їхніх заручинах і в серйозності поглядів Віллоубі, всього лише попросити Маріанну бути відвертішою з ними обома, причому з такою любов’ю до неї, з такою ніжністю до Віллоубі і з такою надією на їхнє майбутнє обопільне щастя, що Маріанна хлипала весь час, поки читала листа. Знову нетерпляче бажання скоріше повернутися додому оволоділо нею. Її матінка стала для неї ще дорожчою, ніж раніше, дорожчою якраз через надмірне, хоча й зовсім невиправдане її довір’я до Віллоубі, і вона, як божевільна, наполягала, щоб вони негайно, зараз же вирушили в дорогу. Елінор, не в змозі вирішити, що було б краще для Маріанни — залишитися в Лондоні чи повернутися до Бартона, нічого не стала їй радити, а попрохала потерпіти, доки вони не довідаються, що думає з цього приводу їхня мати, і врешті-решт домоглася від сестри такої поступки.

Місіс Дженнінгс покинула їх раніше, ніж звичайно, страждаючи від того, що Палмери і Мідлтони ще не встигли розділити з нею її смуток, і, рішуче відмовившись від пропозиції Елінор поїхати з нею, розсталася з ними до кінця ранку. Елінор з дуже важким серцем сіла писати матері, засмучена тим, як погано, судячи з цього листа до Маріанни, зуміла підготувати її до гірких новин, але сповістити місіс Дешвуд про те, що відбулося, і отримати розпорядження щодо майбутнього було необхідно і якомога швидше. Маріанна ж, спустившись до вітальні, тільки-но місіс Дженнінгс поїхала, сіла до столу, за яким писала Елінор, і, стежачи за рухом її пера, ремствувала, що їй випав такий тяжкий обов’язок, і ще більше ремствувала через те, що цей лист буде для їхньої матері великим ударом.

Так тривало близько чверті години, як раптом Маріанна, чиї нерви не витримували ніякого раптового звуку, здригнулася від стуку у двері.

— Хто це може бути? — вигукнула Елінор. — І так рано! А я вважала, що нам ніхто не заважатиме.

Маріанна підійшла до вікна.

— Полковник Брендон! — вимовила вона з досадою. — Він завжди нам заважає!

— Але місіс Дженнінгс дома немає, і він не стане заходити.

— Краще я на це не покладатимуся, — заперечила Маріанна, вже прямуючи до сходів. — Людина, якій нікуди дівати власний час, завжди без найменшого докору совісті зазіхає на чужий.

Її висновок виявився вірним, хоча ґрунтувався він на хибному і несправедливому припущенні. Полковник Брендон справді увійшов до будинку, і Елінор, не сумніваючись, що сюди його привела щира тривога за Маріанну, свідчення якої вона побачила в засмученому і стурбованому виразі його обличчя і в тому, як схвильовано, хоча і стисло спитав він про її здоров’я, не могла вибачити сестрі таку зневагу до нього.

— Я зустрів місіс Дженнінгс на Бонд-стріт, — сказав він, привітавшись, — і вона умовила мене заїхати. Втім, без особливих зусиль, оскільки я припускав, що, певно, застану вас одну, чого мені дуже хотілося. Моя мета… моє бажання… єдина причина, чому я цього бажав… Мені здається… я сподіваюся, це може принести утіху… Ні-ні, яка ж утіха?… Про утіху поки що, зрозуміло, немає мови… Але переконати вашу сестру… раз і назавжди… Мої почуття до неї, до вас, до вашої матінки — ви дозволите мені дати їм доказ, відкривши вам деякі обставини, які ніщо, окрім найщирішої пошани… окрім гарячого бажання бути корисним… Мені здається, моя сміливість є виправданою… хоча я витратив багато годин, переконуючи себе, що чиню правильно, але ж я можу і помилятися? — Він замовк.

— Я розумію вас, — відповіла Елінор. — Ви хотіли б повідомити мені щось про містера Віллоубі. Щось таке, що ще більше викриє його характер. Зрозуміло, це — найкраща дружня послуга, яку ви тільки можете надати Маріанні. Я буду вдячною за все, що почую, і вона також… але пізніше, не зараз. Благаю вас, розкажіть мені все.

— Неодмінно. Коротше кажучи, коли я виїхав з Бартона в жовтні… Ні, так вам буде важко зрозуміти… Я повинен повернутися в минуле. Боюся, міс Дешвуд, в мені ви знайдете дуже поганого оповідача. Не знаю навіть, з чого почати. Ні, без моєї власної історії обійтися, на жаль, не можна. Але вона буде короткою. Подібна тема, — додав він з важким зітханням, — не спокусить мене на зайві подробиці.

Він замовк, збираючись з думками, а потім з новим зітханням продовжив:

— Певно, ви забули розмову… адже на вас, вважаю, ніякого враження вона справити не могла… Нашу розмову якось увечері в Бартон-парку під час танців, коли я згадав, що ваша сестра Маріанна трохи нагадує мені одну мою давню знайому.

— Ні-ні, — сказала Елінор, — саме її я й не забула.

Схоже, йому було приємно, що вона не забула, і він додав:

— Якщо мене не вводить в оману непевний і ніжний спогад, вони були схожі не лише зовнішністю, але й вдачею. Ті самі палкі почуття, та сама палка уява і характер. Та, про яку я вам кажу, була близька моя родичка, що осиротіла в дитинстві і перебувала під опікою мого батька. Майже однолітки, ми з найніжнішого віку гралися разом і товаришували. Не пам’ятаю часу, коли б я не любив Елізи. Коли ж ми виросли, я мав до неї почуття, на яке, можливо, ви, судячи з теперішньої моєї похмурості, гадаєте, що я не здатен. Її ж прихильність до мене, я переконаний, була такою ж гарячою, як і вашої сестри до містера Віллоубі, і такою ж нещасливою, хоча і з іншої причини. В сімнадцять років я втратив її назавжди. Її видали заміж, видали проти її волі за мого брата. Вона була багата, а наш родовий маєток обтяжували борги. Боюся, лише цим пояснювалася поведінка того, хто був її дядьком і опікуном. Мій брат був недостойний її, він навіть не любив її. Я плекав надію, що її почуття до мене послужить їй опорою у всіх бідах, і якийсь час так воно й було. Але, нарешті, прикрість її становища — з нею поводилися вкрай зневажливо — ослабила її рішучість, і хоча вона обіцяла мені, що нічого… Але як нецікаво я розповідаю! Адже я навіть не згадав, як усе це відбулося. Ми вирішили втекти до Шотландії, і чекати залишалося лише кілька годин, коли покоївка моєї кузини видала нашу таємницю, чи то з легковажності, чи то з підступності. Мене відіслали до далекого родича, а її позбавили свободи, товариства, яких би то не було розваг, доки мій батько не домігся свого. Я дуже покладався на її твердість, і удар виявився суворим, але, коли б її шлюб був щасливий, напевно, я, тоді ще зовсім юний, через кілька місяців змирився б із ним, і, в усякому разі, не жалкував би через нього зараз. Але щасливим він не був. Мій брат не мав до неї ані найменшої симпатії, його вабили ниці задоволення, і з самого початку він ставився до неї погано. Наслідок усього цього для такої молодої, жвавої і недосвідченої жінки, як місіс Брендон, був цілком природним. Спочатку вона змирилася зі своєю нещасливою долею, і було б краще, коли б вона не переживала тих страждань, які викликали в ній спогади про мене. Але чи можна дивуватися, що вірність подібному чоловіку зберігати було важко і що, не маючи друга, який міг би дати їй добру пораду або стримати її (мій батько прожив після їхнього весілля лише кілька місяців, я ж перебував з моїм полком в Індії), вона опустилася і стала легковажною жінкою? Коли б я залишився в Англії, то, мабуть… Але я вирішив заради щастя їх обох не бачитися з нею кілька років і ради цього домігся переводу в інший полк. Потрясіння, якого завдало мені її весілля, — продовжував він з незвичайним хвилюванням, — було дрібницею порівняно з тим, що я відчув, коли приблизно через два роки до мене дійшла звістка про її розлучення. Ось звідки ця похмурість… Навіть зараз думка про ті страждання…