— Але, пані, про що ви кажете? — спитала Елінор. — Адже мета полковника Брендона в тому і полягала, щоб допомогти містеру Феррару.

— Ой, серденько! Невже, по-вашому, я повірю, ніби полковник Брендон одружується з вами лише заради того, щоб заплатити десять гіней містеру Феррару!

Непорозуміння довше тривати не могло, негайно воно було з’ясоване, і це вельми звеселило обох співбесідниць і не заподіяло їм особливого смутку, оскільки місіс Дженнінгс просто замінила одну причину радіти на іншу, причому не зареклася сподіватися, що незабаром зможе порадуватися і тому, в чому вона, як їй здавалося, лише трохи випередила події.

— Так, так! Будинок священика там невеликий, — сказала вона після того, як перший бурхливий подив і захоплення стихли, — і, можливо, потребує ремонту. Але почути, ніби людина вибачається, як мені здалося, за тісноту будинку з п’ятьма вітальнями на першому поверсі — що мені достеменно відомо — і де можна розмістити (мені так економка сказала) п’ятнадцять ліжок!.. Та ще перед вами, хоча ви і на свій котедж ніколи не скаржилися! Таке вибачення виглядало просто сміховинно! Але, люба моя, ми вже повинні натякнути полковнику, щоб той підправив будинок, приготував його для них, перш ніж Люсі туди поїде.

— На думку полковника Брендона, дохід настільки невеликий, що для одруженої людини його зовсім недостатньо…

— Полковник — просто телепень, любонько. Раз сам він отримує на рік дві тисячі, то йому здається, ніби одруженій людині на менше не прожити. Вже повірте мені, як жива буду, то ще до Михайлового дня поїду погостювати в делафордській парафії. А якщо там не буде Люсі, то я туди не поїду нізащо!

Елінор цілком погодилася з нею, що тепер з весіллям зволікати не стануть.

РОЗДІЛ 41

Едвард, подякувавши полковнику Брендону, поспішив повідомити про своє щастя Люсі, і на той час, коли він дістався Бартлетівських будинків, воно так било через край, що Люсі, як наступного дня вона запевнила місіс Дженнінгс, ніколи ще не бачила його в такому радісному настрої.

У її власному щасті і радісному настрої сумнівів, в усякому разі, бути ніяких не могло, і вона із захопленням розділила надії місіс Дженнінгс, що іще до Михайлового дня вони всі зустрінуться під затишним дахом церковного будинку в Делафорді. Водночас вона не тільки не ухилилася від того, щоб віддати належне Елінор (як це уперто робив Едвард), а навпаки — говорила про дружню прихильність Елінор до них обох з найтеплішою подякою, охоче визнала все, чим вони були їй зобов’язані, і відверто заявила, що старання міс Дешвуд надати їм послугу, зараз чи в майбутньому, її зовсім не здивують, бо міс Дешвуд, як вона твердо переконана, здатна зробити все на світі заради тих, про кого турбується. Ну, а полковнику Брендону вона не тільки ладна була вклонитися, як святому, але й від душі бажала позбавити його від усіх турбот житейської суєти, що не належать до святих, бажала, щоб десятина його парафії була збільшена, наскільки можливо, і потайки вирішила, що в Делафорді постарається прибрати до рук його слуг, його карету, корівник і пташник.

Відтоді, як Джон Дешвуд побував на Берклі-стріт, минуло більше тижня, і вони полишили нездоров’я його дружини без уваги, лише один раз усно про неї запитавши, і Елінор відчула, що довше відкладати візит до неї ніяк не можна. Проте виконання цього світського обов’язку зовсім її не вабило, а до того ж вона не знайшла підтримки ні у Маріанни, ні у місіс Дженнінгс. Перша не тільки навідріз відмовилася поїхати до невістки, але і всіляко намагалася відрадити сестру, друга ж, хоча її карета завжди була до послуг Елінор, відчувала до місіс Джон Дешвуд таку антипатію, що не побажала зробити їй візит, попри свою цікавість подивитися, як та виглядає після скандального відкриття, попри своє прагнення зачепити її якомога болючіше, відкрито ставши на бік Едварда. Таким чином, Елінор, хочеш не хочеш, змушена була вирушити на Харлі-стріт наодинці, прирікаючи себе на тет-а-тет з жінкою, причин не любити яку мала значно більше, ніж Маріанна та місіс Дженнінгс.

Лакей, проте, оголосив, що місіс Дешвуд нікого не приймає. Але карета ще не встигла рушити, як із дверей вигулькнув чоловік цієї особи. Побачивши Елінор, він виказав велике задоволення, повідомив, що якраз прямував на Берклі-стріт, і запросив її увійти — Фанні буде їй така рада!

Вони піднялися у вітальню.

— Напевно, Фанні у себе, — сказав він. — Я зараз покличу її, оскільки, вважаю, нічого проти того, щоб побачитися з тобою, вона мати не може. Ні в якому разі! Ні в якому разі! І особливо тепер… А втім, вона завжди особливо прихильно ставилася до тебе і до Маріанни… Але чому Маріанна не приїхала?

Елінор вигадала для неї якесь вибачення.

— Втім, я не шкодую, що бачу тебе одну, — сказав він, — оскільки мені необхідно багато про що з тобою поговорити. Полковник Брендон… Невже це так? Він дійсно запропонував Едвардові свою вакантну парафію? Я почув про це вчора зовсім випадково і зібрався до вас, щоби дізнатися достовірно.

— Так, це правда. Полковник Брендон віддає делафордську парафію Едварду.

— Оце так несподіванка! Хто б міг повірити? Вони ж не родичі! І вони навіть не знайомі! І це в наші дні, коли за парафію можна взяти цілком пристойну суму! Скільки вона приносить?

— Близько двохсот фунтів на рік.

— Дуже непогано! Якщо священик старий і хворий, і вакансія має незабаром відкритися, то власник може обіцяти парафію наперед і отримати, я вважаю, десь півтори тисячі. Як сталося, що він не улагодив це питання до смерті старого? Тепер, звісно, думати про продаж уже запізно. Але така розумна людина, як полковник Брендон! Їй-богу, не розумію, як він міг бути такий нерозважливий, коли йшлося про найпростішу, найприроднішу справу! Що ж, не буду сперечатися: в людських характерах криється безліч суперечностей. А втім, розміркувавши, я, здається, здогадався. Прихід надається Едвардові тимчасово, поки той, кому полковник його продав, не досягне належного віку. Безперечно, так воно і є, можеш мені повірити.

Проте Елінор рішуче спростувала це припущення і пояснила, що передати пропозицію полковника Едвардові було доручено їй, а тому не знати її умов вона ніяк не може, і брату залишилося тільки змиритися з достовірністю її відомостей.

— Їй-богу, важко повірити! — вигукнув він, дослухавши її. — І що могло спонукати полковника Брендона на подібний вчинок?

— Усе дуже просто: бажання надати послугу містеру Феррару.

— Гай-гай… Але, попри те, що можна сказати про полковника Брендона, Едвард має вважати себе великим щасливцем. Проте при Фанні ти краще про це не згадуй. Хоча я її підготував і вона перенесла цю звістку з великою мужністю, але навряд чи їй буде приємна така розмова.

Елінор ледве втрималася, щоб не сказати, що, на її думку, Фанні могла б зовсім не засмучуватися через подаровану її брату парафію, оскільки ніякого грошового збитку ця обставина ні їй, ні її синочку не заподіювала.

— Місіс Феррар, — додав Джон, стишуючи голос, — поки нічого не знає, і я переконаний, що краще за все було б приховувати від неї правду якомога довше… Звичайно, коли вони одружаться, боюся, вона довідається про все.

— Але навіщо такі перестороги? Зрозуміло, місіс Феррар навряд чи зрадіє, що її синові буде на що жити, тут ніяких сумнівів немає. Судячи з її поведінки, від неї не можна чекати нічого, окрім повної до нього байдужості. Вона відмовилася від сина, назавжди зреклася його і примусила всіх, кого могла, порвати з ним усякі стосунки. Як же можна навіть уявити, що після подібного вчинку вона здатна відчувати через нього печаль або радість? Його доля має бути їй байдужа. Навряд чи вона така слаба духом, що, відмовившись від утіхи, якою для матері є діти, все-таки зберегла материнську дбайливість!

— Ох, Елінор! Міркування твої цілком логічні, але спираються вони на незнання людської природи. Не сумнівайся: коли Едвард здійснить свій нещасливий шлюб, для почуттів його матері не буде ані найменшої різниці, зреклася вона його чи ні. А тому від неї необхідно приховувати все, що може прискорити настання цієї жахливої хвилини. Місіс Феррар не здатна забути, що Едвард її син!

— Їй-богу, ви мене дивуєте. Здавалося б, ця обставина повинна вже була цілковито згладитися з її пам’яті!

— Ти до неї непростимо несправедлива. Місіс Феррар — найніжніша у світі мати!

Елінор промовчала.

— Тепер, — вів далі містер Дешвуд після короткої паузи, — ми подумуємо про те, щоб з міс Мортон одружився Роберт.

Елінор, посміхнувшись серйозній важливості в голосі свого брата, відповіла незворушно:

— А сама вона що — не має права вибору?

— Вибору? Про що ти говориш?

— Тільки про те, що, судячи з ваших слів, міс Мортон абсолютно байдуже — вийде вона за Едварда чи за Роберта.

— Безперечно! Адже ніщо не змінилося. Роберт тепер з усіх поглядів буде вважатися старшим сином. Ну, а щодо усього іншого, так обидва вони є вельми приємними молодиками, і я не бачу, в чому один хоч трохи поступався б іншому.

Елінор нічого не відповіла, і Джон також якийсь час мовчав. Роздуми його вилилися в таку тираду:

— В одному, дорога моя сестро, я можу тебе запевнити, — вимовив він значущим шепотом, беручи її за руку, — і неодмінно зроблю це, бо знаю, яка ти будеш вдоволена. У мене є вагомі підстави вважати… Тобто мені це відомо з найнадійнішого джерела, бо я промовчав би, оскільки недозволенно говорити що-небудь подібне на вітер… Але мені з найнадійнішого джерела відомо… сам я цього від місіс Феррар не чув, але вона сказала своїй дочці, а я взнав від неї… Коротше кажучи, хоч би які заперечення викликав якийсь… якийсь шлюб… ну, ти розумієш… їй він все ж таки був би бажанішим і не заподіяв би стільки досади, скільки нинішній! Я був безмірно радий почути, що місіс Феррар бачить саме в такому світлі… Вельми приємно і утішно для всіх нас! «Це було б незрівнянно, — сказала вона, — незрівнянно меншим з двох зол!» І тепер вона змирилася б із цим без заперечень, лише б уникнути найгіршого. Але, втім, про це тепер і мови бути не може… Не слід ні думати, ні згадувати… про що-небудь подібне… це абсолютно нездійсненно… все лишилося позаду, давно позаду. Але я визнав за благо розказати тобі про це, оскільки розумію, яку приємність тобі зроблю. Втім, дорога Елінор, у тебе немає ніяких причин для жалів. Для тебе, безперечно, все складається чудово. Аніскільки не гірше, а може бути, і краще, якщо взяти до уваги всі обставини. Чи давно ти бачила полковника Брендона?

Елінор почула достатньо якщо не для того, щоб її марнославство було задоволене і вона піднеслася у власних очах, так для того, щоб схвилюватися і задуматися, а тому з полегшенням побачила, що до вітальні входить містер Роберт Феррар, позбавляючи її необхідності відповідати і від небезпеки почути з вуст брата ще що-небудь не менш утішливе. Вони трохи поговорили, але тут містер Джон Дешвуд схаменувся, що Фанні все ще нічого не знає про візит його сестри, і подався на її розшуки, а Елінор дістала можливість познайомитися з Робертом ближче. Переконавшись, що його безтурботна легковажність і сліпе самовдоволення залишилися колишніми, і він аніскільки не збентежений тим, що, на противагу брату, який потрапив у немилість, йому дісталася така несправедливо велика частка материнської любові і щедрості, яку він заслужив лише розбещеним способом життя, вона остаточно утвердилася у своїй вельми низькій думці про його розум і серце.

Вони і двох хвилин не пробули віч-на-віч, як Роберт заговорив про Едварда. Він теж почув про парафію і згорав від цікавості. Елінор повторила все, що вже сказала Джону, і на Роберта це справило таке ж сильне, хоча і зовсім інше враження. Він нестримно розреготався. Те, що Едвард стане священиком і оселиться в крихітному сільському будинку, надзвичайно його розвеселило. А коли він намалював уявну картину, як Едвард у білому стихарі підносить молитву і оголошує про майбутнє одруження простолюдинів Джона Сміта і Мері Браун, веселощам його вже не було меж.

Елінор у повному мовчанні без тіні усмішки чекала, коли він дасть відпочити своїй дотепності, але не зуміла стриматися, і в очах її відбилося таке презирство, яке ця дотепність у ній викликала. Проте жалкувати їй не довелося: вона полегшила своє серце, а Роберт не зумів прочитати її погляду і полишив дотепи, змінивши їх на мудрі повчання, спонукуваний не її несхваленням, але лише власною розсудливістю.

— Так, безперечно, ми можемо дивитися на це, як на вдалий жарт, — сказав він нарешті, обірвавши вдоволений сміх, коли той перестав його душити, — але, слово шляхетної людини, справа ця є вельми серйозною. Бідний Едвард! Він загинув безповоротно. Я надзвичайно про це жалкую… Адже кому, як не мені, знати, який він добрий чолов’яга. Небагато знайдеться людей, які могли б зрівнятися з ним порядністю. Ви не повинні, міс Дешвуд, судити його дуже строго після такого недовгого з ним знайомства. Бідний Едвард! Манерами він, безперечно, не вирізняється. Але ж ми, як вам відомо, не всі від народження обдаровані однаковими талантами, однаковим умінням триматися в товаристві. Бідолаха! Побачити його в такому низькому оточенні! Так, це гідно жалю. Та все ж, слово шляхетної людини, іншого такого доброго серця у всій країні не знайдеться. І запевняю вас, я справді ніколи в житті не був такий пригнічений, як тієї хвилини, коли все виявилося. Просто повірити не міг! Першою мене повідомила про це матуся, і я, відчувши, що маю проявити рішучість, негайно сказав їй: «Добродійко, не знаю, як вчините ви з цього приводу, але щодо мене, так я, коли Едвард одружиться на цій молодій особі, більше не захочу його бачити!» Так відразу і сказав. Я ніколи не був такий пригнічений. Бідний Едвард! Він безповоротно загубив себе. Зачинив перед собою всі двері в порядне товариство! Але, як я відразу ж сказав матусі, мене це аніскільки не здивувало, якщо пригадати, яке виховання він отримав. Нічого іншого і чекати було не можна. Моя бідна мати була в нестямі!