Джейн Остин - Чуття і чутливість

— Ви коли-небудь бачили цю молоду особу?

— Так, один раз, коли вона гостювала тут. Я якось заглянув сюди на десять хвилин, і цього було більш ніж достатньо. Жалюгідна незграбна провінціалка — ні світськості, ні манер, ні навіть особливої вроди. О, я чудово її пам’ятаю! Саме така дівчина і здатна була полонити бідолаху Едварда. Як тільки матуся розповіла мені все, я запропонував поїхати до нього і відрадити його від цього шлюбу. Але, шкода, було вже пізно що-небудь зробити: на лихо, все відбулося в мою відсутність, а після розриву, ви розумієте, я вже не міг втрутитися. Але якби мене інформували на кілька годин раніше, мабуть, ще можна було б що-небудь вдіяти. Звісно, я використав би найвагоміші доводи: «Мій любий хлопче, — сказав би я, — подумай, що ти намірився зробити! Обзавестися такими низькими родичами? Зважитися на подібний мезальянс, коли вся твоя сім’я проти цього!» Коротше кажучи, я переконаний, що іще можна було б вжити заходів. Але тепер уже пізно. Він голодуватиме! Так-так — голодуватиме!

Як тільки він спокійнісінько дійшов такого висновку, поява місіс Джон Дешвуд поклала край розмові на цю тему. Проте, хоча Фанні торкалася її лише в найтіснішому сімейному колі, Елінор не забарилася помітити, який вплив справило на неї все те, що відбулося: до звичної холодної пихатості тепер додалося деяке збентеження, і із зовицею вона була набагато привітніша, ніж звичайно, а почувши, що Елінор з Маріанною мають намір незабаром покинути столицю, навіть висловила жаль: вона так сподівалася бачитися з ними якомога частіше! Чоловік, що увійшов до вітальні слідом за нею і захоплено ловив кожне її слово, угледів у зусиллі, яке вона над собою зробила, доказ незрівнянної ніжності серця і граціозності.

Ще один короткий візит на Харлі-стріт, під час якого Елінор вислухала поздоровлення брата з приводу того, що вони доїдуть майже до самого Бартона, зовсім не витрачаючись на дорогу, а також з приводу того, що полковник Брендон зібрався приїхати до Клівленда через день-два після них, завершив спілкування брата і сестер у Лондоні, а мляве запрошення Фанні неодмінно заїхати до Норленда, якщо вони опиняться де-небудь поблизу (що було вельми малоймовірним), як і більш емоційна, хоча і дана віч-на-віч, обіцянка Джона негайно відвідати Елінор в Делафорді, залишилися єдиною підставою їхніх майбутніх зустрічей на селі.

Елінор бавила завзятість, з якою всі прагнули відправити її в Делафорд, хоча саме там вона зовсім не хотіла б гостювати, а тим більше — оселитися. Не тільки її брат і місіс Дженнінгс уже бачили в ньому її майбутній будинок, але і Люсі, коли вони прощалися, настійно просила, щоб вона неодмінно туди приїхала.

На самому початку квітня і майже рано-вранці від будинку на Ганновер-сквер і від будинку на Берклі-стріт вирушили дорожні екіпажі, яким належало зустрітися в обумовленому місці на дорозі. Щоб Шарлотта і немовля не дуже стомлювалися подорожувати, вони мали намір неквапно і лише на третю добу прибути до Клівленда, де незабаром до них мали приєднатися містер Палмер з полковником Брендоном, які мали намір їхати набагато швидше.

Маріанна, хоч як мало приємних годин провела вона в Лондоні і хоч як поспішала його покинути, все ж відчувала гіркоту, коли настав час прощатися з будинком, з останнім місцем, де вона ще плекала ті надії, ту віру у Віллоубі, які тепер згасли назавжди. Не могла вона і не пролити сліз, покидаючи місто, де залишався Віллоубі, чиї нові заняття і плани їй не судилося розділити.

Елінор же виїжджала з радістю. Ніякими подібними думками вона до Лондона не була прикута: з тими, хто залишався там, вона з легкістю могла не бачитися взагалі; вона звільнялася від дружби, яку нав’язувала їй Люсі, була задоволена, що відвозить сестру і що Віллоубі після весілля так з нею і не зустрівся, і з надією думала про те, як кілька місяців тихого життя в Бартоні повернуть душевний спокій Маріанні і зміцнять її власний.

У дорозі з ними нічого не трапилося, наступного дня вони дісталися благословенного — чи фатального — графства Сомерсет, бо в уяві Маріанни він малювався або таким, або таким, а на третій день ще задовго до полудня прибули до Клівленда.

Клівлендський будинок, просторий, нової забудови, стояв на пагорбі, і перед ним тягнулися вниз луки. Парку при ньому не було, але сади компенсували це своїми досить великими розмірами. Як і у всіх подібних багатих маєтках, там були і обсаджені кущами доріжки, і тіниста, посипана піском алея, яка огинала лісові посадки, закінчуючись біля парадного фасаду, і мальовничі купи дерев на лужку. Сам будинок оточували ялини, горобина і акації, густою стіною разом з чорними італійськими тополями затуляючи від нього служби.

Маріанна переступила його поріг з бурхливим хвилюванням, народженим думкою, що від Бартона її відділяють усього вісімдесят миль і менше тридцяти миль — від Комбе-Магни.

Не пробувши в його стінах і п’яти хвилин, вона, поки інші клопоталися навкруги Шарлотти, допомагаючи їй показувати дитя економці, знову переступила поріг і поспішила доріжкою поміж по-весняному чепурними кущами до віддаленого пагорба, увінчаного православним храмом, і там її сумовитому погляду за широкою рівниною на південному сході відкрилося пасмо пагорбів на горизонті, з яких, як їй здавалося, можна було побачити Комбе-Магну.

У ці хвилини витонченого, безцінного страждання вона крізь гіркі сльози раділа, що приїхала до Клівленда і, повертаючись до будинку іншою дорогою, насолоджуючись приємним правом сільської свободи вільно вештатися околицями в блаженній самотності, вирішила усі вільні години кожного дня їхнього перебування в гостях у Палмерів присвячувати таким блуканням віч-на-віч із собою.

Маріанна повернулася саме вчасно, щоб разом з іншими оглянути найближчі околиці будинку, і ранок минув непомітно, поки вони, гуляючи місциною, милувалися цвітом на стінах, слухали нарікання садівника на чорну гнилизну та іржу, відвідували оранжереї, де Шарлотта довго сміялася, почувши, що її улюблені рослини через недогляд були висаджені в землю дуже рано і їх побили вранішні заморозки; а потім рушили на пташиний двір, і там вона знайшла ще безліч причин для веселощів: скотарка скаржилася, що корови дають набагато менше молока, ніж очікувалося, кури не бажали висиджувати курчат, їх унадилася тягати лисиця, а багатообіцяючий молодий виводок увесь скосила хвороба.

Ранок був ясний, і Маріанна, будуючи свої плани, навіть і не подумала, що погода може змінитися, перш ніж вони покинуть Клівленд. А тому після обіду вона з великим подивом виявила, що її прогулянці зашкодив обложний дощ. Вона мріяла знову відвідати в сутінках місцевий храм, а може, й поблукати по садах, і, коли б вечір був просто холодним і сирим, вона ні за що не відмовилася б від свого наміру. Але навіть вона не була здатна переконати себе, що затяжний і сильний дощ — це найприємніша погода для прогулянок.

Товариство їхнє було невелике, і вони тихо коротали вечірні години. Місіс Палмер була коло свого немовляти, а місіс Дженнінгс — коло рукоділля. Вони розмовляли про друзів, що залишилися в Лондоні, обговорювали, які вечори влаштує і на яких побуває леді Мідлтон, і довго міркували, дісталися містер Палмер з полковником Брендоном тільки до Редінга, а чи встигли проїхати більше. Елінор, хоч як мало все це її цікавило, приєдналася до їхньої бесіди, а Маріанна, що володіла особливим даром відшукувати дорогу до бібліотеки в будь-якому будинку, як би не уникали цієї кімнати її господарі, незабаром знайшла собі книгу.

Незмінна дружня привітність місіс Палмер не залишала ніяких сумнівів, що для неї вони — найбажаніші гості. Природність і щирість її манер більш ніж компенсували брак такту і смаку, що нерідко змушував її відступати від правил доброго тону. Доброта, якою дихало її гарненьке личко, полонила, дурноверхість, хоча і очевидна, не відштовхувала, бо в ній не було навіть краплі самовдоволення, і Елінор була ладна вибачити їй все, окрім її сміху.

Джентльмени прибули наступного дня до дуже пізнього обіду, поповнивши найприємнішим чином їхнє товариство і внісши бажану різноманітність у теми бесіди, які за довгий (і як і раніше — дощовий) день встигли добряче вичерпатися.

Елінор мало бачила містера Палмера, але і протягом цього короткого часу спостерегла стільки змін у його поводженні з нею і її сестрою, що зовсім не уявляла собі, який він буде в лоні власної сім’ї. Але вона не забарилася переконатися, що зі всіма своїми гостями він тримається як справжній джентльмен і лише дуже рідко буває грубий з дружиною і тещею. З’ясувалося, що він може бути дуже приємним співрозмовником, чому заважала лише схильність уявляти, ніби і всіх інших людей він перевершує так само, як, поза сумнівом, перевершував місіс Дженнінгс і Шарлотту. В іншому характер і звички, наскільки могла судити Елінор, нічим не вирізняли його серед чоловіків того ж віку і кола. Їв він дуже витончено, вставав і лягав спати коли заманеться, почував любов до своєї дитини, хоча і ховав її під маскою зневаги, і щоранку розважався більярдом, замість того щоб братися до справ. Проте тепер він подобався їй набагато більше, ніж вона очікувала від себе, хоча в глибині серця вона анітрохи не шкодувала, що сильніше він їй сподобатися не може, як і не шкодувала, що, спостерігаючи його епікурейське неробство, його егоїзм і самозакоханість, мимоволі і з радістю повертається в думках до шляхетності Едварда, простоти його смаків і скромності.

Про Едварда, вірніше, про деякі його справи, вона дещо дізналася від полковника Брендона, який недавно побував у Дорсетширі і, бачивши в ній як дорогого друга містера Феррара, так і уважну, прихильну до нього самого слухачку, детально розповів їй про будинок священика в Делафорді, про те, що там слід було б багато чого полагодити і який саме ремонт він має намір здійснити. Така його поведінка, а також неприхована радість від їхньої зустрічі, хоча вони і не бачилися лише десять днів, задоволення, з яким він почав розмову з нею, і незмінний інтерес до її думки цілком могли пояснити, чому місіс Дженнінгс була така переконана, ніби він до неї небайдужий; та і сама Елінор, мабуть, запідозрила б те саме, коли б із самого початку не була впевнена, що серцем його цілком володіє Маріанна. Ось чому нічого подібного їй все-таки і на думку не спало б, коли б не натяки місіс Дженнінгс. Втім, вона вважала себе більш тонкою спостерігачкою, бо стежила і за його очима, тоді як місіс Дженнінгс розбирала лише його поведінку, через що і не помітила його тривоги, коли Маріанна поскаржилася на біль у скронях і горлі, позаяк тривогу цю виказували лише його погляди, а не слова, і вона цілковито уникла уваги поважної пані, але Елінор розрізнила в них і ніжну турботу, і надмірний переляк закоханого.

Дві чудові прогулянки в сутінках на третій і четвертий їхній вечір у Клівленді (і не тільки по сухих доріжках квітника, але і по всьому саду, причому по найзатишніших його куточках, що зберегли певну дикість, де дерева були найстарішими, а трава — найвищою і мокрою) «подарували» Маріанні, яка до того ж не завдала собі клопоту негайно зняти мокрі черевички і панчохи, дуже сильну простуду, яка через день-два, як не нехтувала вона нею, як її не заперечувала, настільки розходилася, що всі навколо помітили, а вона була вимушена визнати, як їй погано. Негайно її засипали корисними порадами, і за звичаєм, вона не прийняла жодної.

Жар, лихоманка, слабкість у всьому тілі, кашель, біль у горлі — це дурниці і до ранку після міцного сну минуть самі собою. Лише насилу Елінор умовила сестру, коли та лягла, все ж таки прийняти один-два з найпростіших лікувальних засобів.

Вранці Маріанна встала у звичну годину, на всі дбайливі розпитування відповідала, що їй стало краще, і на доказ спробувала провести день за звичними заняттями. Але лише годину за годиною сиділа біля каміна з книгою, яку не в змозі була читати, бо її морозило, або напівлежала на дивані, відчуваючи млосну слабкість. Коли ж, розхворівшись ще більше, вона рано пішла до себе, полковник Брендон дуже занепокоївся і був здивований спокоєм її сестри: Елінор увесь день, не слухаючи заперечень Маріанни, віддано за нею доглядала і примусила її прийняти на сон усі необхідні ліки, але, як і сестра, вірила в чудодійну силу сну і не почувала особливої тривоги.

Проте безсонна ніч, проведена в лихоманці, не виправдала сподівання обох. І коли Маріанна все-таки схотіла підвестися, вона тут же була вимушена визнати, що їй важко навіть сидіти, — і знову лягла. Елінор не забарилася прислухатися до поради місіс Дженнінгс і послала за палмерівським аптекарем.

Він приїхав, оглянув хвору і, хоча запевнив міс Дешвуд, що через три-чотири дні її сестра зовсім видужає, згадав про можливу лихоманку і промовив слівце «інфекція», перелякавши місіс Палмер, яка негайно подумала про своє малятко. Місіс Дженнінгс із самого початку ставилася до хвороби Маріанни більш серйозно, ніж Елінор, а вислухавши містера Гарріса, стривожилася ще більше, підтвердила всі страхи Шарлотти і зажадала, щоб вона негайно покинула Клівленд разом із сином. Містер Палмер, хоча і твердив, що їхні побоювання безпричинні, не міг протистояти тривозі і наполяганням дружини, і її від’їзд був вирішеною справою. Менш ніж за годину після того, як містер Гарріс піднявся до Маріанни, Шарлотта з сином і нянькою вже відбула до близького родича містера Палмера, чий будинок був розташований за Батом. Чоловік, поступаючись її благанням, обіцяв поїхати за нею туди через день-два. Вона майже так само настирливо умовляла і матір поїхати з нею, але місіс Дженнінгс зі справжньою добротою, яка навіки завоювала їй серце Елінор, сказала, що не покине Клівленда, поки Маріанна зовсім не видужає, невсипущими турботами прагнучи замінити їй матір, від якої її забрала. І Елінор знайшла в ній ревну і діяльну помічницю, ладну ділити з нею всі клопоти догляду за хворою, до того ж навчену досвідом, який не раз ставав у пригоді.