Елінор такої ж бадьорості не відчувала. Радість її була іншою і веселості не породжувала. Думка, що Маріанна повернеться здоровою до життя і друзів, вливала в її серце блаженне заспокоєння, сповнювала його палкою вдячністю провидінню, але назовні ці почуття не вирвалися ні в словах, ні у веселих усмішках. Почуття, що заповнювали душу Елінор, були сильними, але мовчазними.

Увесь день вона провела поряд із сестрою, залишаючи її лише зрідка і ненадовго, розвіювала всі страхи, відповідала на всі питання, вимовлені ледве чутним голосом, передбачала всі бажання і уважно стежила за кожним її поглядом, кожним зітханням. Звісно, час від часу її охоплював страх нового погіршення, і недавні тривоги воскресали з колишньою силою, але потім найретельніша перевірка підтверджувала, що підбадьорливі ознаки стають усе більш явними, а коли близько шостої години Маріанна поринула в тихий і, вочевидь, цілющий сон, останні сумніви її сестри розвіялися.

Тепер уже наближалася година, коли можна було чекати полковника Брендона. О десятій годині, вважала Елінор, або лише трохи пізніше її мати відпочине від нестерпної тривоги, яка повинна мучити її в дорозі. І полковник теж! Адже і його муки, звичайно, лише ненабагато менші. Ах, як нестерпно повільно плинув час, поки вони були приречені перебувати в непевності!

О сьомій годині, залишивши Маріанну, що так само солодко спала, вона спустилася у вітальню до місіс Дженнінгс випити чаю. Страхи не дали їй поснідати і, раптово охопивши її знову, не дали з’їсти за обідом щось суттєве, тож тепер, коли всі душевні бурі змінилися радісним спокоєм, вона сіла за стіл з великим задоволенням. Після чаю місіс Дженнінгс порадила їй прилягти до приїзду матері, а тим часом з Маріанною посидить вона, але Елінор не відчувала ніякої втоми, усвідомлювала, що не зуміє зараз заснути хоча б на мить, і не хотіла розлучатися з сестрою ні на хвилину. Тому місіс Дженнінгс лише провела її нагору в кімнату хворої, щоб на власні очі переконатися, чи все, як і раніше, йде благополучно, після чого, залишивши Елінор її турботам і думкам, пішла до себе в спальню писати листи, щоб потім лягти спати.

Вечір був холодний і бурхливий. Довкола будинку завивав вітер, жбурляв у вікна дощ, але Елінор, опромінена щастям, не помічала нічого. Маріанну шум бурі не турбував, ну а щодо мандрівників, то за всі незручності, які вони терпіли, їх чекала найбільша з нагород.

Годинник пробив восьму. Якби він пробив десяту, то Елінор не засумнівалася б, що чує стукіт коліс екіпажа, що наближався. І хоча вони ніяк не могли встигнути так рано, вона всупереч очевидності майже повірила своїм вухам, вийшла у вітальню і відчинила віконницю, щоб пересвідчитися, чи не фантазія це. І негайно побачила, що слух її не обманув: внизу мерехтіли ліхтарі карети. В їхньому непевному світлі вона розрізнила, що запряжена карета начебто четвернею, і це, хоча і свідчило про те, як була стривожена її мати, якоюсь мірою пояснювало такий швидкий їхній приїзд.

Ніколи ще Елінор не було так важко зберігати спокій. Які ж сумніви, страхи і, можливо, відчай мусила відчувати її матір зараз, коли карета зупинилася біля дверей! Але вона одним словом розвіє їх, полегшить нестерпний тягар! Думати так і залишатися спокійною було неможливо. Їй залишалося поквапитися — і тільки. Затримавшись лише, щоб покликати до Маріанни покоївку місіс Дженнінгс, Елінор злетіла зі сходів.

Шум у передпокої попередив її, що вони вже в будинку. Вона кинулася у вітальню, увійшла і побачила там одного Віллоубі.

РОЗДІЛ 44

Побачивши його, Елінор завмерла від жаху і, підкоряючись першому душевному поруху, обернулася, щоб полишити вітальню; її пальці вже торкнулися дверної ручки, але він зупинив її, поквапливо наблизившись і вимовивши голосом не стільки благальним, скільки вимогливим:

— Міс Дешвуд, на півгодини… на десять хвилин прошу вас залишитися.

— Ні, добродію, — твердо відповіла вона, — я не залишуся. Яка справа може бути у вас до мене? Слуги, гадаю, забули попередити вас, що містер Палмер у від’їзді.

— Нехай би вони сто разів попереджали мене, що містер Палмер і всі його родичі провалилися в пекло, — закричав він сердито, — це не перешкодило б мені увійти! Моя справа до вас і лише до вас.

— До мене? — украй здивовано вигукнула Елінор. — Якщо так, то висловлюйтеся стисло і вгамуйте вашу несамовитість.

— Сядьте, і я обіцяю вам і те, й інше.

Вона зачекала, не знаючи, як вчинити. А що коли зараз під’їде довгожданий екіпаж, і полковник Брендон застане тут Віллоубі? Проте вона обіцяла вислухати його, до чого її спонукало не тільки дане слово, але й цікавість. І після недовгого вагання вона сказала собі, що розсудливість вимагає поквапитися, а її згода наблизить кінець цього нежданого побачення, і, мовчки попрямувавши до столика, сіла біля нього.

Віллоубі присунув собі стілець навпроти, і майже півхвилини він і вона сиділи мовчки.

— Прошу вас, покваптеся, добродію, — нарешті нетерпляче сказала Елінор. — Я не маю зайвого часу.

Він продовжував сидіти в позі глибокої задумливості, неначе не почувши її слів.

— Ваша сестра, — раптом вигукнув він, — поза небезпекою! Так мені сказав слуга. Слава Богу! Але чи правда це?

Елінор не відповіла, і він повторив своє питання зі ще більшою наполегливістю.

— Заради Бога, скажіть мені: вона в безпеці чи ні?

— Сподіваємося, що так.

Він схопився і пройшовся кімнатою.

— Коли б я знав це півгодини тому… Але раз уже я тут, — з вимученою жвавістю додав він, знов опускаючись на стілець, — то яка різниця? Так порадіємо ж разом, міс Дешвуд, гадаю, востаннє, але мене, їй-богу, все спонукає до веселощів. Скажіть мені відверто, — по його щоках розлився буряковий рум’янець, — ким ви мене вважаєте більше: негідником чи дурнем?

Елінор поглянула на нього з іще більшим подивом. Їй залишалося тільки припустити, що він п’яний: лише так можна було пояснити і такий дивний візит, і подібні манери, і вона негайно встала зі словами:

— Містере Віллоубі, раджу вам поки що повернутися в Комбе, я не маю більше часу залишатися з вами. Хоч би яка справа привела вас до мене, завтра вам буде легше обдумати її і пояснити.

— О, я розумію ваш натяк, — відповів він із недбалою усмішкою. — Так, я п’яний, п’яний як чіп: пінта портеру з холодною яловичиною в Мальборо зовсім звалила мене з ніг.

— В Мальборо! — вигукнула Елінор, усе менше і менше щось розуміючи.

— Саме так. Я виїхав з Лондона вранці о восьмій і відтоді не виходив з карети, якщо не рахувати десяти хвилин у Мальборо, де я підкріпився, поки міняли коней.

Твердість його тону і ясний погляд переконали Елінор, що яке б непростиме безумство не привело його до Клівленда, спричинене воно було не вином, тож після недовгого роздуму вона сказала:

— Містере Віллоубі, вам слід було б знати, як знаю і я, що ваша поява тут після всього, що відбулося, і ваші наполягання, щоб я вас вислухала, вимагають вагомих підстав. Які ж вони? Чого ви хочете?

— Я хочу, — відповів він палко, — якщо зумію, трохи вгамувати вашу ненависть до мене. Я хочу запропонувати деякі пояснення, деякі виправдання тому, що сталося; відкрити перед вами моє серце і, переконавши вас, що хоча я завжди був телепнем, негідником все ж таки був не завжди, домогтися хоч якого-небудь прощення від Ма… від вашої сестри.

— Ви справді приїхали тільки заради цього?

— Слово честі! — відповів він з таким запалом, що вона пригадала колишнього Віллоубі і проти волі повірила в його щирість.

— Якщо причина лише в цьому, ви можете відразу ж заспокоїтися: Маріанна прощає… вона вже давно вас простила.

— Невже! — вигукнув він все з тим же запалом. — Але в такому разі вона пробачила мене, перш ніж слід було. Але тепер вона пробачить мене знову, і з більш вагомих причин. Так ви згодні мене вислухати?

Елінор кивнула на знак згоди.

— Не знаю, — почав він після деякого вагання, поки вона мовчки чекала його слів, — як самі ви пояснювали собі моє поводження з вашою сестрою і які диявольські спонуки мені приписували… Мабуть, ви ніколи не будете про мене кращої думки, але чом би не спробувати? Я розкажу вам усе, нічого не приховуючи. Коли я щойно познайомився з вашою родиною, у мене не було іншої мети, як скрасити час, який я мав провести в Девонширі, скрасити так, як раніше мені не доводилося. Приваблива врода вашої сестри і чарівні манери не могли залишити мене зовсім байдужим, а її поведінка зі мною майже з перших же хвилин… Тепер, коли я згадую її манери і її саму, то лише дивуюся бездушності свого серця. Проте, признаюся, спочатку було вдоволене лише моє марнославство. Байдужий до її щастя, думаючи лише про власне задоволення, поступаючись спонукам, яким я завжди давав над собою зайву владу, я всіма засобами, які були в моєму розпорядженні, прагнув сподобатися їй, зовсім не збираючись відповісти взаємністю.

Тут міс Дешвуд, кинувши на нього погляд, сповнений гнівного презирства, урвала його мову словами:

— Містере Віллоубі, навряд чи варто вам продовжувати, а мені — слухати. Подібний вступ не може привести ні до чого хорошого. Не змушуйте мене страждати, вислуховуючи і далі ваші зізнання.

— Ні, я вимагаю, щоб ви вислухали все до кінця! — заперечив він. — Статки мої ніколи не були великими, а мої смаки завжди вимагали великих витрат, і мене з ранньої юності вабило товариство людей, багатших за мене. Щороку після досягнення повноліття, і навіть раніше, я накопичував свої борги. І хоча смерть моєї немолодої родички міс Сміт мала б поправити мої справи, проте покладатися на це було не слід через невизначеність цієї події в часі; ось чому я вже досить давно вирішив позбутися боргів, підшукавши собі багату наречену. З цієї причини я і помислити не міг про те, щоб зв’язати свою долю з вашою сестрою, і з безсердечністю, егоїзмом, жорстокістю, які найобуреніший, найпрезирливіший погляд — навіть ваш, міс Дешвуд! — не можуть засудити досить суворо, я потурав своїм примхам і прагнув завоювати ніжність Маріанни, нічого не пропонуючи у відповідь. Але одне все ж таки трохи пом’якшує мерзотність такої себелюбної пихатості: я просто не уявляв собі всю тяжкість удару, що його мав намір завдати, тоді ще не знаючи, що це таке — кохати. Але чи взнав я це потім? Тут є місце сумнівам. Адже коли б я кохав по-справжньому, чи міг би я принести своє кохання в жертву егоїзму і пожадливості? Або, що іще важливіше, чи міг би я заради них пожертвувати її любов’ю? Але я це зробив. У прагненні уникнути відносної бідності, яку її прихильність і її товариство значно полегшили б, я, знайшовши багатство, позбувся всього, що могло б зробити це багатство бажаним.

— Так, значить, — сказала Елінор, злегка лагідніючи, — ви вірите, що свого часу мали до неї щире почуття?

— Не підкоритися таким чарам, встояти перед такою ніжністю? Який чоловік у світі був би на це здатний? Так, сам того не помічаючи, я полюбив її, і найщасливішими годинами мого життя були ті, які я проводив з нею, коли всім серцем вірив у чесність своїх намірів, у благородство кожного свого поруху! Але навіть і тоді, коли я твердо мав намір просити її руки, рішуче зізнання я з непростимою легковажністю відкладав з дня на день, не бажаючи заручин, поки справи мої в такому безладі. Не стану шукати вибачень і прийму будь-які ваші докори в ницості — і гірше ніж ницості — цього побоювання зв’язати себе словом, коли я був уже зв’язаний честю. Подальше показало, що вів я себе, як хитрий дурень, що передбачливо запасається лазівкою для того, щоб покрити себе незмивною ганьбою і зробитися нещасним навіки. Проте нарешті я відкинув вагання і вирішив, як тільки ми залишимося віч-на-віч, виправдати свої настирливі залицяння і відкрито запевнити її в почутті, яке я так старанно виставляв напоказ. Але в проміжку… Але за ті кілька годин, яким судилося спливти до того, як мені випала нагода освідчитися в коханні, виникла одна… обставина… нещаслива обставина, що поклала край моїм намірам, а з ними — і будь-якій надії на щастя. Виявилося, що… — Тут він затнувся і опустив очі. — Місіс Сміт якимось чином узнала… гадаю, від вельми далеких своїх родичів, у чиїх інтересах було б позбавити мене її прихильності… про інтрижку, про зв’язок… Але чи треба мені договорювати? — додав він, ще більш червоніючи і запитально дивлячись на Елінор. — Ваша дружня близькість… Гадаю, ви вже давно про все дізналися?

— Так, — відповіла Елінор, червоніючи у свою чергу і знову виганяючи з серця всяке співчуття до нього. — Я знаю все. І я, зізнаюся, не можу збагнути, — яке ж пояснення могли б ви запропонувати, щоб трохи зменшити свою провину у цій жахливій справі?

— Пригадайте, — скрикнув Віллоубі, — від кого ви чули про це! Чи можна сподіватися, що розповідь була неупередженою? О, я визнаю, що мав би з повагою поставитися до її віку і становища. Я не маю наміру підшукувати вибачення собі, та все ж не хочу, щоб ви думали, ніби для мене зовсім немає виправдань, ніби, раз уже доля її нещаслива, значить, сама вона бездоганна, і якщо я розпусник, то, отже, вона свята! Якщо шаленство її пристрасті, недалекість її розуму… Проте я не маю наміру захищати свою поведінку. Її почуття до мене заслуговували кращого ставлення, і я часто обсипаю себе гіркими докорами, згадуючи ніжність, яка виявилася здатною на короткий час викликати взаємність. Я хотів би, від щирого серця хотів би, щоб цього не трапилося. Але я заподіяв страждання не тільки їй, але і тій, чиє почуття до мене (чи можна мені сказати це?) є не менш палким, а розум і душа… безконечно вищими!..