— Але ваша байдужість до нещасної… Хоч як неприємно мені говорити на цю тему, але не можу не сказати, що ваша байдужість до неї аніскільки не виправдовує того, як жорстоко ви з нею повелися. Не думайте, що недалекість… що природна обмеженість її розуму хоч у чомусь вибачає таку очевидну вашу безсердечність. Ви ж знали, що, поки ви розважаєтеся в Девонширі, здійснюючи нові задуми, завжди такий веселий, такий щасливий, вона тужить у страшній убогості!

— Честю присягаюся, я цього не знав! — вигукнув він палко. — Я забув, що не пояснив їй, куди мені писати. Але ж здоровий глузд міг навчити її, як мене знайти.

— Залишмо це, добродію. Але що сказала місіс Сміт?

— Вона негайно з великим обуренням спитала, чи правда це, і неважко здогадатися, яке сум’яття у мене викликала. Чистота її життя, суворість понять, незнання світського життя — усе було проти мене. Заперечувати своєї провини я не міг, а всі спроби пом’якшити її залишалися марними. Мені здається, вона і раніше була схильна сумніватися в бездоганній моральності моєї поведінки, а до того ж її образила моя неувага під час цього візиту, моя постійна відсутність. Коротше кажучи, справа скінчилася повним розривом. У мене був один-єдиний спосіб врятувати себе. Обурюючись моєю аморальністю, добра жінка обіцяла пробачити мені минуле, якщо я одружуся з Елізою. Цього я зробити не міг, на що вона сказала, що більше не хоче мене знати, і відмовила мені у своїй милості і праві бувати в неї. Всю ніч — мій від’їзд був відкладений до ранку — я провів у роздумах про те, як мені тепер вчинити. Боротьба була тяжкою, але тривала недовго. Мого почуття до Маріанни, моєї упевненості в її взаємності виявилося мало, щоб переважити страх перед бідністю і побороти помилкове поняття про необхідність володіти великими грошима, яке було мені взагалі властиве і яке ще більш зміцнилося в товаристві людей багатих. Я мав причини вважати, що нинішня моя дружина не відповість мені відмовою, якщо я захочу з нею одружитися, і переконав себе в розсудливості такого рішення, не бачачи іншого виходу. Але до того, як я покинув Девоншир, мене чекало тяжке випробування. Я цього дня обіцяв обідати у вас і зобов’язаний був принести вам якісь вибачення. Написати чи самому заїхати? Я довго вагався. Я боявся побачити Маріанну, і мені навіть здавалося, що зустріч з нею може змусити мене змінити намір. Але тут, як показали подальші події, я не віддав належного своїй великодушності: я приїхав, я побачився з нею, побачив її горе і покинув її в горі — покинув у надії більше ніколи з нею не зустрічатися.

— Але чому ви все-таки приїхали, містере Віллоубі? — спитала Елінор з докором. — Адже було б достатньо записки з вибаченням. Для чого вам потрібно було приїжджати?

— Заради моєї гордості. Поїхати майже крадькома мені було нестерпно — я не хотів, щоб ви — і всі сусіди — запідозрили те, що відбулося між мною і місіс Сміт, і вирішив побувати у вас по дорозі в Хонітон. Але зустріч з вашою милою сестрою була жахлива, до того ж я застав її наодинці. Ваша матінка і ви з молодшою сестрою кудись пішли, і я не знав, коли ви повернетеся. Лише напередодні я пішов від неї з такою твердою, такою глибокою рішучістю вчинити як належить! Ще кілька годин — і вона була б пов’язана зі мною навіки! І я згадував, як весело, як легко було в мене на серці, коли я повертався пішки з котеджу в Алленхем, задоволений собою, повний ніжності до всіх людей! Але під час цієї останньої нашої — ще дружньої — зустрічі я відчував себе таким винним перед нею, що у мене ледве вистачило сил прикидатися. Її печаль, її розчарування, її гіркі жалі, коли я повідомив, що повинен покинути Девоншир негайно — ніколи мені їх не забути! — разом з такою довірливістю, з такою упевненістю в мені!.. О, Боже!.. Яким безсердечним негідником я був!

Запала мовчанка. Першою заговорила Елінор:

— Ви сказали їй, що скоро повернетеся?

— Я не знаю, що я їй сказав! — відповів він з досадою. — Поза сумнівом, менше, ніж вимагало минуле, але, ймовірно, більше, набагато більше, ніж виправдовувалося майбутнім. Мені несила згадувати про це… Ні-ні! А потім прийшла ваша добра матінка, щоб іще більше катувати мене своєю ласкавістю і довір’ям. Слава Богу, що все-таки для мене це було тортурами! Я був глибоко нещасний. Міс Дешвуд, ви і уявити не можете, яка для мене зараз утіха згадувати те своє нещастя. Я так ненавиджу себе за дурне і підле безумство власного серця, що всі мої колишні страждання через нього є тепер єдиною моєю гордістю і втіхою. Що ж, я поїхав, покинувши все, що любив, — поїхав до тих, до кого в кращому разі був лише байдужий. Моє повернення до Лондона… Я їхав своїми кіньми, і тому — неквапливо… І жодного співрозмовника, а власні мої думки такі веселі… майбутнє, коли я про нього думав, таке вабливе! А коли я згадував Бартон, картини вставали перед моїми очима такі заспокійливі! О, це була справді чудова поїздка!

Він замовк.

— Що ж, добродію, — сказала Елінор, яка, хоч і жаліла його, все палкіше хотіла, щоб він скоріше поїхав, — ви все сказали?

— Все? О ні! Невже ви забули про те, що сталося в Лондоні? Цей мерзотний лист… Вона вам його показувала?

— Так, я бачила всі листи і записки.

— Коли я отримав першу з них (а отримав я її відразу, позаяк від самого початку був у столиці), я відчув… Але слова, як заведено казати, тут безсилі. Якщо ж сказати простіше — навіть так просто, що й жалості це не викличе — мною оволоділи найболісніші почуття. Кожен рядок, кожне слово вражали мене, — якщо вдатися до заяложеної метафори, до якої вона заборонила б мені вдатися, — як кинджал у серце. Маріанна в місті! Це було (висловлюючись у тому ж самому стилі) як удар грому з ясного неба! Удари грому і кинджали — ото б глузувала вона з мене! Її смаки, її думки, мені здається, я знаю краще, ніж власні, і, в усякому разі, вони є для мене найдорожчими!

Серце Елінор, що зазнало численних змін протягом цієї дивної бесіди, знову пом’якшало. Проте вона визнала за необхідне нагадати йому про недоречність тверджень, подібних останньому.

— Це зайве, містере Віллоубі! Пригадайте, що ви одружені. Говоріть тільки про те, що ваша совість вимагає мені сказати.

— Записка Маріанни, з якої я дізнався, що вона кохає мене, як і раніше, що, не зважаючи на довгі тижні розлуки, вона залишилася вірною власним почуттям, і, як і раніше, свято вірить у незмінність моїх, викликала в мені запізніле каяття. Я сказав «викликала» тому, що час і столичні розваги, справи і байдикування якоюсь мірою приспали його, і я мало-помалу перетворювався на чарівливого закоренілого лиходія; уявляв себе байдужим до неї і навіював собі, що й вона, звичайно ж, давно мене забула. Я переконував себе, що наше взаємне почуття було лише швидкоплинною дрібницею, і на доказ знизував плечима, придушуючи каяття, присипляючи голос совісті, в думках повторюючи: «Я буду сердечно радий почути, що вона вийшла заміж!» Але ця записка змусила мене краще усвідомити свої почуття. Я зрозумів, що вона нескінченно дорожча мені за всіх жінок на світі, і що повівся я з нею так мерзотно, що і уявити неможливо. Але між мною і міс Грей усе щойно було залагоджено. Відступати я не міг. Мені залишалося лише всіляко уникати вас обох. Маріанні відповідати я не став у надії, що більше вона мені писати не буде, і навіть якийсь час дотримувався свого рішення не заїжджати на Берклі-стріт. Але потім, подумавши, що буде розумніше вдати байдужого знайомого, я якось вранці почекав, щоб ви всі троє поїхали, і заніс свою картку.

— Почекали, щоб ми поїхали!

— Уявіть собі! Вас здивує, коли я скажу, як часто я стежив за вами, як часто мало не потрапляв вам на очі. Скільки разів я ховався в найближчому магазині, поки ваш екіпаж не проїздив мимо! Адже я жив на Бонд-стріт, і майже не випадало дня, коли б я не бачив кого-небудь з вас, і лише моя невсипуща пильність, незмінне гаряче бажання не потрапляти вам на очі зашкодили нам зустрітися набагато раніше. Я всіляко уникав Мідлтонів і всіх тих, хто міг виявитися нашими спільними знайомими. Але, нічого не знаючи про те, що вони в місті, я наштовхнувся на сера Джона, якщо не помиляюся, в перший же день після їхнього приїзду, тобто наступного дня після того, як я заходив до місіс Дженнінгс. Він запросив мене на вечір до себе на танці. Навіть якби він, бажаючи вже напевне заручитися моєю присутністю, і не згадав, що у них обіцяли бути ви і ваша сестра, я все одно побоявся б прийняти його запрошення з обережності. Наступного ранку я отримав ще одну записку від Маріанни, як і раніше, ніжну, відверту, безпосередню, довірливу — коротше кажучи, таку, яка робила мою поведінку ще більш огидною. Відповісти у мене забракло сил.

Я спробував… перо мене не слухалося. Але, слово честі, весь день я думав тільки про неї. Якщо ви здатні пожаліти мене, міс Дешвуд, то лише уявіть, в якому становищі був я тоді. Мої думки, моє серце повнилися вашою сестрою, а я вимушений був зображати щасливого нареченого іншої! Ці три-чотири тижні були гіршими за всі інші. І ось врешті-решт наша зустріч усе ж таки відбулася, і як чарівно я поводився! Який вечір пекельних мук! Маріанна, прекрасна, як ангел, називає мене на ім’я… о Боже мій!.. простягає мені руку, просить пояснення, спрямувавши на мене такий співчутливий погляд чарівних очей. І поруч — Софія, ревнива, як диявол, вся просто… Але до чого це! Все вже позаду. Що за вечір! Я втік від усіх вас, як тільки трапилася нагода, але не раніш, ніж побачив миле обличчя Маріанни блідим, як смерть. Ось якою бачив я її востаннє! Такою відбилася вона в моїй пам’яті! Це було жахливо! Та все ж, коли нині я подумав, що вона може вмерти, я знаходив дивну втіху в думці, що знаю, якою вона з’явиться перед тими, хто проводить її в останню путь.

Всю дорогу я бачив перед собою те її обличчя, той її погляд.

Знову запала мовчанка. Першим, відірвавшись від своїх думок, його порушив Віллоубі словами:

— Що ж, мені пора поквапитися. Але ваша сестра справді поза небезпекою?

— Нас у цьому запевнили.

— А ваша бідна матінка! Вона ж так любить Маріанну!

— Але лист, містере Віллоубі, ваш власний лист. Про нього вам нема чого сказати?

— Ні-ні, навпаки! Вам відомо, що ваша сестра написала мені наступного ж ранку. І знаєте що — я снідав у Еллісонів, і її лист разом з іншими мені принесли туди з моєї квартири. Софія встигла помітити його раніше мене, і його обсяг, вишуканість паперу, почерк — усе негайно викликало її підозру. Вона і раніше чула дещо про мої залицяння до когось у Девонширі, а зустріч напередодні у неї на очах пояснила їй, про кого йшлося, і зовсім розпалила її ревнощі. І ось, прибравши на себе той пустотливий вигляд, який полонить нас в улюбленій жінці, вона негайно розпечатала листа і прочитала його. Безцеремонність дорого їй обійшлася. Те, що вона прочитала, примусило її страждати. Страждання її я міг би ще витерпіти, але не її гнів, не її розпалену лють. За будь-яку ціну їх треба було втихомирити. Коротше кажучи, якої ви думки про епістолярний стиль моєї дружини? Яка витонченість, делікатність, справжня жіночність, чи не так?

— Вашої дружини? Але почерк був ваш!

— Саме так! Проте мені належить лише честь рабського переписування перлів, під якими мені було соромно ставити свій підпис. Оригінал же цілком належить їй — і витонченість думки, і вишуканість виразів. Але що мені залишалося робити! Ми були заручені, приготування завершувалися, день був уже призначений… Але я верзу якісь дурниці. Приготування! День! Мені були необхідні її гроші, і в моєму становищі доводилося погоджуватися на все, лише б уникнути розриву. І врешті-решт, чи міняв стиль мого листа ту думку, яка вже склалася про мене у Маріанни та її друзів? Навпаки, він лише зміцнював її. Моя справа була постати підлим негідником, а зробив би я це ввічливо чи нахабно — значення не мало. «В їхній думці я навіки пропащий, — сказав я собі, — їхнє товариство назавжди для мене втрачене, вони вже вважають мене людиною без честі, і цей лист лише перетворить мене на неймовірного підлотника». Ось приблизно так я міркував, коли з холоднокровним відчаєм переписував слова моєї нареченої і розлучався з останньою пам’яттю про Маріанну. Три її записочки — на лихо, вони всі були у мене в гаманці, а то б я приховав їх існування і дбайливо беріг усе життя — я був змушений віддати, навіть не поцілувавши. А локон! Він теж усюди був зі мною в тому ж гаманці, який тепер моя майбутня дружина обшукала з чарівливою несамовитістю… Безцінний локон, усі милі нагадування про неї у мене відняли.

— Те, що ви сказали, містере Віллоубі, є дуже поганим і неприпустимим! — заперечила Елінор, хоча голос видав її співчуття. — Вам не слід говорити в таких виразах ні про місіс Віллоубі, ні про мою сестру. Свій вибір ви зробили самі. Вас до нього не примушували. У вашої дружини є право на вашу пошану, на вашу стриманість, в усякому разі. Ймовірно, вона любить вас, інакше вона не стала б вашою дружиною. Поводитися з нею грубо, говорити про неї презирливо — це аніскільки не спокутує вашої вини перед Маріанною і, як мені здається, навряд чи зможе заспокоїти ваше сумління.