Це ім’я вона вимовила тихим голосом, але потім додала майже звичайним тоном:

— Я рада переконатися, що можу дивитися на це місце зовсім без болю! Чи станемо ми коли-небудь говорити про те, що було, Елінор? Або ж… — Вона замовкла в нерішучості… — Або ж цього робити не слід? Але мені здається, я тепер можу говорити про минуле цілком спокійно…

Елінор зі співчутливою ніжністю попросила її бути відвертою.

— Щодо жалю, то я з ним покінчила, — сказала Маріанна. — Тобто жалкувати про нього. Я збираюся говорити з тобою не про те, що відчувала до нього раніше, лише про те, що відчуваю зараз. І якби одне я знала — якби я могла повірити, що він не весь час тільки грав роль, не весь час одурював мене, якби мене переконали, що він ніколи не був таким лиходієм, яким мої страхи деколи малювали його з тих пір, як мені стала відома доля цієї нещасливої дівчини…

Вона замовкла. Кожне її слово наповнювало серце Елінор радістю, і вона сказала у відповідь:

— Якби ти могла в цьому переконатися, тебе, ти гадаєш, більше ніщо не мучило б?

— Так. Мій душевний спокій залежить від цього подвійно. Адже не тільки жахливо підозрювати людину, яка була для мене тим, ким був він, у подібних задумах… Але якою я сама являю себе у власних очах? У становищі, подібному до мого, лише почуття, що виставляється напоказ без скромності і сорому, могло поставити мене…

— Але як би, — перервала її Елінор, — ти пояснила його поведінку?

— Я б хотіла думати… Ах, з якою радістю я припустила б, що його вела легковажність і тільки легковажність!

Елінор нічого не відповіла. Вона зважувала мовчки, чи почати свою розповідь негайно, чи все ж таки відкласти її до тих пір, поки до Маріанни повернеться все колишнє її здоров’я, і вони продовжували неквапливо йти вперед у повному мовчанні.

— Я не бажаю йому особливих благ, — нарешті із зітханням вимовила Маріанна, — коли бажаю, щоб його таємні думки були не більш обтяжливими, ніж мої. І цього достатньо, щоб він гірко мучився.

— Ти порівнюєш свою поведінку з його поведінкою?

— Ні, лише з тим, якою вона мала бути. Я порівнюю її з твоєю!

— Але моє становище було мало схожим на твоє!

— Та все ж схожість між ними виявилася не тільки в нашій поведінці. Мила Елінор, не дозволяй своїй доброті виправдовувати те, що твій розум, як я чудово знаю, не міг не засуджувати. Моя хвороба примусила мене задуматися. Вона дала мені дозвілля і самоту для серйозних роздумів. А до них я була здатна задовго до того, як у мене з’явилися сили розмовляти! Моя поведінка з тієї хвилини, коли ми познайомилися з ним минулої осені, постала переді мною в усій її необачності у всьому, що стосувалося мене самої, себелюбною і нетерпимою щодо всіх інших. Я побачила, що причиною страждань, які трохи не звели мене в могилу через те лише, що я не вміла стійко їх зносити, були мої власні почуття. Адже я чудово розуміла, що захворіла тільки з власної вини, нехтуючи своїм здоров’ям з упертістю, яка навіть тоді видавалася мені невибачною. Коли б я померла, це було все одно, що самогубство. В якій я знаходилася небезпеці, я дізналася, тільки коли вона залишилася позаду. Але я дивуюся, як я могла видужати після всіх цих роздумів — дивуюся, як саме моє бажання жити, щоб встигнути спокутувати мою вину перед Богом і всіма вами, не вбило мене одразу ж! Коли б я померла, як би ти сумувала за мною, моя віддана доглядальнице, мій друже, моя сестро! Ти, яка бачила все моє дратівливе себелюбство останнім часом, яка знала всі порухи мого серця! Якою залишилася б я у твоїй пам’яті? А мама! Як змогла б ти її втішити? Я не маю слів, щоб висловити свою відразу до себе. Хоч би я озиралася на минуле, я бачу якийсь знехтуваний обов’язок, якесь потурання власним вадам. Мені здається, я встигла образити всіх. За доброту, незмінну доброту місіс Дженнінгс я платила зневажливою невдячністю. З Мідлтонами, з Палмерами, з міс Стіл і Люсі, навіть з простими знайомими я була зухвала і нетерпима: моє серце було закрите для їх достоїнств, а знаки їхньої уваги викликали у мене тільки прикре роздратування. Джону, Фанні — так, навіть їм, хай вони цього і не заслуговують! — я відмовляла в тому, на що в них було право. Але ти, ти терпіла від мене більше за всіх, навіть більше мами! Адже я, і лише я, знала твоє серце і його печалі, і як це вплинуло на мене? Чи викликало співчуття, яке прислужилося б до мого або твого блага? Ні! Переді мною був твій приклад, але що з того? Чи думала я про тебе і про те, як тобі допомогти? Чи запозичила я твоє терпіння, чи зменшила твій тягар, розділивши з тобою обов’язки, що накладаються вихованістю і вдячністю? Ні! І коли я дізналася, що ти нещасна, я так само, як і раніше, коли вважала тебе спокійною і задоволеною, продовжувала ухилятися від вимог обов’язку і дружби, не допускала, що хтось здатен страждати, окрім мене, сумувала тільки про серце, яке покинуло і зрадило мене, а тебе, розпинаючись у безмежній до тебе любові, примушувала страждати разом зі мною.

Тут потік її докорів за своє минуле вичерпався, і Елінор, поспішаючи утішити сестру, хоча чесність і не дозволяла їй перебільшувати, не поскупилася на похвали і підтримку, яких її відвертість і розкаяння цілком заслуговували. Маріанна ніжно потиснула їй руку і відповіла:

— Ти дуже добра. А моїм доказом стане майбутнє. Я обдумала свій план, і, якщо зумію його дотримуватися, мої почуття підкорятимуться розуму, а характер стане кращим. Вони більше не завдаватимуть клопоту іншим і не піддаватимуть тортурам мене. Тепер я житиму тільки для моїх близьких. Ти, мама і Маргарет відтепер будете всім моїм світом, уся моя любов і ніжність буде віддана вам трьом. Більше у мене ніколи не з’явиться навіть щонайменшої спокуси розлучитися з вами, з моїм будинком; а якщо я і стану з’являтися в товаристві, то лише для того, щоб показати, що моя зарозумілість приборкана, моє серце стало кращим, і я здатна виконувати свій світський обов’язок і дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки з лагідністю і терпимістю. Що ж до Віллоубі…Твердити, ніби я скоро… ніби я коли-небудь забуду його, було б пустопорожніми словами. Ніякі зміни обставин або переконань не згладять пам’яті про нього. Але зайвої влади ця пам’ять не отримає, і стримуватиметься релігією, доводами розуму, постійними заняттями.

Вона замовкла, а потім додала тихо:

— Якби я тільки могла пізнати його серце, все було б набагато легше!

Елінор, яка вже якийсь час зважувала, доречно чи недоречно буде їй поквапитися зі своєю розповіддю, але все іще не могла зробити ніякого висновку, при цих словах, переконавшись, що від роздумів сенсу немає анінайменшого, і треба просто зважитися, незабаром перейшла від думки до справи.

Розповідь свою вона, як їй хотілося б вірити, побудувала дуже вміло: обережно підготувала схвильовану слухачку, просто і точно висловила основні пункти, на яких Віллоубі побудував свої виправдання, віддала належне його каяттю і применшила лише вияв любові, палкої, як і раніше. Маріанна не зронила ані слова. Вона тремтіла, погляд її був спрямований на землю, а губи побіліли набагато сильніше, ніж у перші дні після хвороби. З її уст хотіло зірватися безліч питань, але вона не насмілювалася вимовити їх вголос. Вона ловила кожне слово з жадібною увагою, рука непомітно для неї самої боляче стискала руку сестри, а по щоках струмували сльози.

Елінор, боячись, що вона стомиться, повела її назад до будинку і до самих дверей, без труда здогадуючись, яка цікавість спопеляє Маріанну, хоча вона і не поставила жодного питання, говорила тільки про Віллоубі, про їхню бесіду, у всіх подробицях описуючи, як він вимовляв ті чи інші фрази і як при цьому виглядав — окрім тих випадків, звісно, коли подробиці могли виявитися небезпечними. Тільки вони увійшли до будинку, Маріанна вдячно поцілувала сестру, вимовила крізь сльози тільки два слова «розкажи мамі» і поволі піднялася сходами. Елінор не стала перешкоджати такому зрозумілому бажанню побути на самоті, але з тривогою уявляючи, до чого воно може призвести, і твердо вирішивши повернутися до цієї теми знову, якщо Маріанна сама не почне такої розмови, попрямувала у вітальню, щоб виконати прощальне прохання сестри.

РОЗДІЛ 47

Місіс Дешвуд не залишилася глухою до виправдання свого недавнього улюбленця. Її втішило, що частину вини з нього знято, вона відчула до нього жалість, від душі побажала йому щастя. Але колишня прихильність не могла повернутися. Ніщо не могло дати підстави вважати його поведінку з Маріанною бездоганною, його самого — незаплямованим. Ніщо не могло стерти з пам’яті те, скільки та через нього страждала, або виправдати його вчинок з Елізою. А тому ніщо не могло повернути йому колишнього місця в її серці або зашкодити інтересам полковника Брендона.

Якби місіс Дешвуд вислухала історію Віллоубі, як її дочка, з його вуст, якби вона своїми очима бачила його муки і потрапила під чари його вигляду і запалу, можливо, її співчуття було б набагато глибше. Але Елінор, переказуючи його виправдання, і не могла, і не хотіла викликати у матері ті ж почуття, які в перші години зазнала сама.

Роздуми повернули їй здатність міркувати розсудливо і примусили більш тверезо поглянути на те, що Віллоубі заслужив своїми вчинками. Ось чому вона прагнула обмежитися самою правдою і брати до уваги лише ті факти, які пояснювалися його характером, не прикрашаючи їх ніжним співчуттям, яке могло б дати поживу фантазії.

Увечері, коли вони знову сиділи у вітальні втрьох, Маріанна сама заговорила про нього. Але не без зусиль, з тією турботою, з тривожною задумливістю, які вже якийсь час проглядали в її позі, а зараз викликали рум’янець на її обличчі і уривчастість у голосі.

— Я хочу запевнити вас обох, — сказала вона, — що бачу все так… як ви того хотіли б.

Місіс Дешвуд уже була ладна перебити її, приголубити і заспокоїти, але Елінор, яка хотіла дізнатися справжні думки сестри, зробила поквапливий благальний знак матері, щоб вона мовчала. Маріанна, запинаючись, вела далі:

— Для мене є великим полегшенням… Усе, що Елінор розказала мені вранці… Я почула те, що якнайбільше хотіла почути… — На кілька секунд голос перестав їй підкорятися, але вона схаменулася і додала вже набагато спокійніше: — Тепер я всім задоволена і не хочу ніяких змін. Я вже не могла б знайти з ним щастя, дізнавшись про все це, а я неминуче про це дізналася б. У мене не залишилося б довір’я, пошани. Колишні почуття вже не повернулися б…

— Я знаю це, знаю! — вигукнула її мати. — Бути щасливим з розпусним гульвісою! З тим, через кого втратив душевний спокій найдорожчий з наших друзів і найкраща людина на світі! Ні! Серце моєї Маріанни не знайшло б щастя з таким чоловіком! Її совість, її чутлива совість зазнала б усіх страждань, на які він виявився нездатним!

Маріанна зітхнула і повторила:

— Я не хочу ніяких змін.

— Ти дивишся на те, що трапилося, — сказала Елінор, — саме так, як того вимагають ясний розум і здоровий глузд. Думаю, ти не гірше за мене бачиш не тільки в цьому, але ще багато в чому іншому достатньо причин вважати, що твій шлюб з ним прирік би тебе на всілякі розчарування і жалі, в яких любов слугувала б тобі поганою підтримкою, тим більше така невірна, як його. Якби ви одружилися, бідність назавжди залишилася б вашою долею. Він сам називав себе марнотратником, і вся його поведінка свідчить, що уміння себе обмежувати — фраза, йому невідома. Його смаки і твоя недосвідченість при малому, дуже малому доході незабаром неминуче накликали б на вас біди, які не стали б для тебе легшими тому, що раніше ти ні про що подібне уявлення не мала. Я знаю, твої гідність і чесність, коли ти зрозуміла б ваші обставини, примусили б тебе економити на всьому, на чому можливо. І, мабуть, поки ти позбавляла б зручностей і задоволень тільки себе, це б тобі дозволялося. Але більше?… І як мало одні лише твої старання могли б поправити справи, вже безнадійно заплутані ще до вашого шлюбу! А якби ти спробувала, хай з веління необхідності, обмежити його розваги, то, скоріше за все, не тільки не зуміла б запанувати над такими егоїстичними почуттями, але і значно втратила б владу над його серцем, примусила б його пошкодувати про одруження, яке накликало на нього стільки труднощів.

Губи Маріанни затремтіли, і вона тихо повторила: «Егоїстичними?» — тоном, який мав на увазі: «Ти і справді вважаєш його егоїстом?»

— Вся його поведінка, — твердо відповіла Елінор, — від з самого початку і до кінця живилася себелюбством. Себелюбство спочатку штовхнуло його бавитися твоїми почуттями, і воно ж, коли в ньому прокинулася взаємність, вселило йому думку відкладати рішуче освідчення, а потім і зовсім примусило покинути Бартон. Власне його задоволення або власне його благо — ось чим у кожному випадку визначалися його вчинки.

— Це правда. Про моє щастя він ніколи не піклувався.