— Зараз, — продовжувала Елінор, — він жалкує про те, що зробив. Але чому? А тому, що побачив, як мало радості це йому принесло. Щастя він не знайшов. Тепер справи його приведені в порядок, він більше не страждає від браку грошей і думає лише про те, що одружився з жінкою не з таким приємним характером, як твій. Але хіба звідси витікає, що він був би щасливіший, одружившись з тобою? Тільки причини виявилися б іншими. Тоді б він страждав через грошові утруднення, які зараз вважає дурницями тому лише, що вони йому більше не загрожують. У нього була б дружина, на характер якої йому не доводилося б скаржитися, але він завжди був би в скрутних обставинах, був би бідний; і, ймовірно, незабаром поставив би незліченні вигоди доброго доходу і відсутності боргів набагато вище навіть сімейного щастя, а не просто жінчиного характеру.

— Я в цьому не сумніваюся, — відповіла Маріанна, — і мені ні про що жалкувати, окрім власної моєї необачності.

— Вірніше сказати, необережності твоєї матері, дитино моя, — перервала її місіс Дешвуд. — У всьому винувата вона!

Маріанна не дозволила їй продовжувати. Елінор, радіючи тому, що обидві зрозуміли свої помилки, злякалася, як би думки про минуле не похитнули твердості сестри, і поспішила повернутися до теми їх розмови.

— Мені здається, один висновок з того, що трапилося, зробити можна: всі біди Віллоубі виявилися наслідком першого порушення законів доброчесності, його вчинку з Елізою Вільямс. Цей злочин став джерелом усіх інших, нехай і менших, а також і причиною його нинішньої невдоволеності життям.

Маріанна палко погодилася, а її мати скористалася нагодою перелічити всі достоїнства полковника Брендона і всі заподіяні йому нещастя, промовляючи з тим жаром, який породжують дружба і заповітні задуми. Проте, судячи з обличчя Маріанни, вона майже нічого не почула.

Як і побоювалася Елінор, у подальші два-три дні в здоров’ї Маріанни змін на краще не відбулося, але рішучість її не зрадила — вона, як і раніше, прагнула здаватися веселою і спокійною, і її сестра без особливої тривоги поклалася на цілющу силу часу.

Місіс Кері привезла Маргарет додому, і сім’я, нарешті возз’єднавшись, знову повела тихе життя в котеджі, якщо і не взявшись за звичайні свої заняття з особливою старанністю, як у свої перші дні в Бартоні, то, в усякому разі, маючи намір в майбутньому знову цілком присвятити себе їм.

Елінор з великим нетерпінням чекала яких-небудь звісток про Едварда. Після від’їзду з Лондона вона нічого про нього не чула — нічого нового про його плани і навіть нічого про те, де він тепер перебуває. Через хворобу Маріанни вона обмінялася кількома листами з братом, і його перший лист містив фразу: «Ми нічого не знаємо про нашого бідолашного Едварда і не сміємо цікавитися, проте вважаємо, що він іще в Оксфорді». От і все, про що вона довідалася з цього листування, бо в жодному з подальших листів його ім’я більше не згадувалося. Проте їй недовго довелося страждати від того, що нічого не відомо про його долю.

Якось уранці їхній слуга подався з дорученнями до Ексетера. Після повернення, прислуговуючи за столом, він відповів на всі запитання своєї пані, що стосувалися цих доручень, а потім додав уже від себе:

— Вам, напевно, відомо, добродійко, що містер Феррар одружився?

Маріанна судомно здригнулася, спрямувала погляд на Елінор, побачила, що та блідне, і відкинулася на спинку стільця в істериці. Місіс Дешвуд, відповідаючи слузі, мимоволі поглянула в той же бік і була вражена, здогадавшись з обличчя Елінор, як глибоко і давно та страждала, а через мить, ще більш засмучена сльозами Маріанни, вже не знала, до кого зі своїх дівчаток кинутися на допомогу першою.

Слуга, який побачив тільки, що міс Маріанні погано, зміркував покликати покоївку, і та за допомогою місіс Дешвуд відвела її у вітальню. Проте там Маріанна майже заспокоїлася, і місіс Дешвуд, поклавшись на піклування Маргарет і покоївки, заквапилася до Елінор, яка, хоча все ще була дуже схвильована, проте, оговтавшись, уже оволоділа своїм голосом і почала розпитувати Томаса про джерело його відомостей. Місіс Дешвуд негайно зробила це сама, а Елінор могла просто слухати, не примушуючи себе говорити.

— Хто вам сказав, Томасе, що містер Феррар одружився?

— Так я сам, добродійко, бачив містера Феррара нині вранці в Ексетері і його пані, тобто міс Стіл. Їхня коляска зупинилася перед готелем «Новий Лондон», а я саме туди йшов: Салі з Бартон-парку просила мене передати звісточку її брату, він там форейтором служить. Проминаючи коляску, я підвів голову. Ну, і відразу впізнав молодшу міс Стіл. Тож я зняв капелюха, і вона мене впізнала, покликала, спитала про ваше здоров’я, добродійко, і про панночок, а про міс Маріанну особливо, і наказала мені передати вам привіт від неї і від містера Феррара з найкращими, значить, побажаннями, і як вони жалкують, що не мають часу заїхати відвідати вас, бо їм треба поспішати, дорога далека, але незабаром вони назад поїдуть і вже тоді обов’язково зроблять вам візит.

— А сказала вона вам, що вийшла заміж, Томасе?

— Так, добродійко. Посміхнулася і каже: мовляв, відтоді, як була в тутешніх краях останній раз, ім’я вона своє, значить, змінила. Вона ж завжди була панночка негорда, і поговорити не проти, і дуже навіть ввічлива. Так я взяв на себе сміливість, побажав їй щастя.

— А містер Феррар був з нею в колясці?

— Так, добродійко. Сидів у глибині, відкинувшись. Тільки він на мене і не подивився. Та отож — він же завжди був джентльмен не з балакучих.

Серце Елінор без труда пояснило його небажання розмовляти з їх слугою; і місіс Дешвуд, ймовірно, дійшла того ж висновку.

— І з ними більше нікого не було?

— Ні, добродійко. Вони удвох їхали.

— А звідки — ви не знаєте?

— Прямо з Лондона, так міс Люсі… місіс Феррар мені, значить, сказала.

— І прямували далі на захід?

— Так, добродійко, тільки ненадовго. Вони скоро назад збираються і вже тоді неодмінно сюди завернуть.

Місіс Дешвуд подивилася на дочку, але Елінор достеменно знала, що їх можна не чекати. В цій обіцянці вона впізнала всю Люсі і не сумнівалася, що Едвард ніколи до них не поїде. Вона стиха зауважила матері, що, напевно, вони прямували в околиці Плімута до містера Претта.

Томас, мабуть, розповів усе, що знав. Проте очі Елінор говорили, що їй хотілося б почути ще що-небудь.

— А ви бачили, як вони поїхали?

— Ні, добродійко. Коней перепрягати привели, і я баритися не став, боявся, що і так запізнюся.

— Місіс Феррар виглядала здоровою?

— Так, добродійко, і сказала, значить, що почуває себе прекрасно. Як на мене, то вона завжди була дуже вродливою панночкою, ну, і вигляд у неї був дуже задоволений.

Місіс Дешвуд не зуміла вигадати більше жодного запитання, і незабаром Томаса, як і скатертину, відправили за непотрібністю на кухню. Маріанна вже прислала сказати, що більше не в змозі проковтнути ані шматочка. Місіс Дешвуд і Елінор втратили всяке бажання їсти, а Маргарет могла визнати себе щасливою, що всупереч усім тривогам, які останнім часом випали на долю її старших сестер, і стільком причинам, що позбавляли їх всякого апетиту, їй ніколи раніше не доводилося залишитися без обіду.

Коли подали десерт і вино, місіс Дешвуд з Елінор, що сиділи за столом самі, довго задумливо мовчали. Місіс Дешвуд побоювалася сказати що-небудь невлад і не наважувалася запропонувати розраду. Тепер вона зрозуміла, як глибоко помилялася, повіривши спокою Елінор, і справедливо вирішила, що та навмисно була весела у своїх листах, щоб позбавити її зайвих мук, коли вона так турбувалася за Маріанну. Вона зрозуміла, що старша дочка дбайливо постаралася вселити їй думку, ніби почуття, яке свого часу вона зрозуміла так вірно, було нібито зовсім не таким сильним, як їй здавалося і яким воно виявилося тепер. Її мучив страх, чи не була вона несправедливою, неуважною… ба навіть недоброю до своєї Елінор; чи не примусило горе Маріанни, тому лише, що було більш явним, більш впадало в очі, зосередити всю її материнську ніжність на ній і примусило забути, що Елінор, мабуть, страждає майже так само, причому, безперечно, набагато менше зі своєї вини і з набагато більшою стійкістю.

РОЗДІЛ 48

Тепер Елінор відчула різницю між очікуванням неприємної події, хоч яким би неминучим вважав розум її звершення, і самим звершенням. Тепер вона збагнула, як, всупереч самій собі, поки Едвард залишався вільний, плекала надію, що яка-небудь перешкода утримає його від шлюбу з Люсі, що власна його рішучість, втручання друзів, більш вигідна партія для його нареченої так чи інакше посприяють щастю їх усіх. Але тепер він був одружений, і вона дорікала своєму серцю за таємні сподівання, які так посилювали біль від фатальної звістки.

Те, що він одружувався так швидко, ще до того, як прийняв сан, а отже, і до того, як міг отримати парафію, спочатку трохи її здивувало. Але незабаром вона зрозуміла, що, найвірогідніше, Люсі в невсипущих турботах про своє благополуччя поспішила зв’язати його з собою нерозривними узами, не зважаючи ні на що, окрім страху перед відстроченням. І вони одружилися, одружилися в Лондоні, а зараз поспішали до її дядька. Що повинен був пережити Едвард, перебуваючи в чотирьох милях від Бартона, побачивши слугу її матері, почувши, який привіт посилає їм Люсі!

Ймовірно, вони незабаром оселяться в Делафорді. Делафорд… місце, яке, немов навмисне, із стількох причин приковувало її інтерес, яке вона хотіла б побачити і водночас не хотіла бачити ніколи! Вмить вона уявила їх у будинку священика, уявила собі Люсі, діяльну, спритну господиню, яка поєднує прагнення виглядати не гірше за людей і найжорсткішу економність, яка соромиться, щоб інші бува не дізналися про те, що вони у всьому собі відмовляють, корисливу в кожній думці, Люсі, яка втирається в милість до полковника Брендона, до місіс Дженнінгс, до кожного знайомого нехай хоч з невеличким статком. А в Едварді… вона не знала, ні що вона бачить, ні що хотіла б побачити. Чи він щасливий… чи нещасний… Ніщо ні на йоту не угамовувало її болю, і вона відганяла від себе кожен його образ.

Елінор плекала приховану надію, що хто-небудь зі знайомих в Лондоні напише їм, сповіщаючи про те, що відбулося, і повідомить подробиці, але дні минали і не приносили ні листів, ні інших новин. Не знаючи, в чому їх, власне, винити, вона сердилася на всіх відсутніх друзів. Усі вони не бажали ні про кого думати, окрім себе, усі були ледачі.

— Мамо, коли ви напишете полковнику Брендону? — Питання це було породжене її нетерпінням дізнатися хоч що-небудь.

— Я написала йому, моя дівчинко, минулого тижня і чекаю не так відповіді від нього, як його самого. Я настійно запрошувала його погостювати у нас і не здивуюся, якщо він сьогодні ж увійде до вітальні — завтра або післязавтра.

Це було вже щось: у її очікувань з’явилася мета — полковник Брендон, поза сумнівом, повинен знати багато що.

Щойно вона встигла про це подумати, як її погляд привернула фігура вершника за вікном. Він зупинився біля їхньої хвіртки. Якийсь джентльмен… звісно, полковник! Зараз вона узнає всі новини — при цій думці її кинуло в дрож. Але… ні, це не полковник Брендон! І постава не його, і зріст… Коли б це було можливо, вона сказала б, що бачить Едварда. Вона придивилася пильніше. Він спішився. Ні, вона не може так помилятися — це справді Едвард! Вона відійшла від вікна і сіла. «Він приїхав від містера Претта навмисне, щоб побачити нас. Я зумію зберегти спокій, я не втрачу самовладання!»

За мить вона помітила, що й інші зрозуміли свою помилку. Її мати й Маріанна змінилися на обличчі, обидві подивилися на неї і щось зашептали одна одній. Вона віддала б весь світ за те, щоб у неї з’явилися сили вимовити хоч слово, пояснити їм — як їй хочеться, щоб у їх поводженні з ним не прослизнуло й тіні холодності або засудження. Але говорити вона не могла, і їй залишалося лише покластися на чуйність їхнього серця.

Вголос ніхто нічого не сказав, і вони мовчки чекали, коли їх гість увійде. Гравій доріжки заскрипів під його ногами, за секунду його кроки почулися в коридорі, а ще за секунду він з’явився перед ними.

Обличчя його, коли він увійшов, не здалося особливо щасливим навіть Елінор. Він зблід від хвилювання, судячи з його вигляду, побоювався, як його зустрінуть, і усвідомлював, що не заслуговує ласкавого прийому. Проте місіс Дешвуд, сподіваючись, що вгадала бажання дочки, якій із звичайним своїм запалом вирішила в цю хвилину слідувати у всьому, подивилася на нього з нарочитою привітністю, простягнула йому руку і побажала всілякого щастя.

Він почервонів і пробурмотів щось незрозуміле. Губи Елінор рухалися в такт рухам губ її матері, і вона пошкодувала тільки, що вслід за нею не потиснула йому руки. Але було вже пізно, і, постаравшись надати своєму обличчю незворушного виразу, вона знову сіла і заговорила про погоду.