У його присутності вона нікого іншого не бачила. Все, що він робив, було правильним. Все, що він говорив, було розумним. Якщо вечір в Бартон-парку завершувався картами, він хитрував у збиток собі і всім іншим, лише б вона виграла; якщо за розвагу правили танці, то половину їх він був її кавалером, а решту часу вони примудрялися стояти поряд і майже увесь час розмовляти тільки між собою.

Звісно, що подібна поведінка викликала кпини, але навіть це не змусило їх змінити її. Вони, здавалося, нічого не помічали.

Місіс Дешвуд так співчувала їм, що їй і на думку не спадало хоч якось стримати такий надмірний вияв їхніх почуттів. Вона бачила в цьому цілком природний наслідок впливу сильної пристрасті на юні і палкі душі.

Для Маріанни прийшла пора щастя. Серце її належало Віллоубі, і та чарівливість, яку його поява принесла в їхню нову домівку, була такою невідворотною, що ніжна прихильність до Норленда, яку вона привезла з Сассекса, зовсім стерлася з її пам’яті, хоч яким неймовірним це уявлялося їй раніше.

Щастя ж Елінор не було таким безхмарним. На серці в неї було не так легко і безтурботно, а розваги не давали їй такої втіхи. Замінити їй те, що залишилося у минулому, вони не могли, як не могли й пом’якшити смуток розлуки з Норлендом. Ні в леді Мідлтон, ні в місіс Дженнінгс вона не знайшла співбесідниць, що могли зацікавити її, хоча друга не замовкала ані на хвилину і з самого початку обдарувала Елінор своєю прихильністю, а тому зверталася переважно до неї. Елінор вислуховувала історію її життя вже три або чотири рази, і коли б вона була здатна запам’ятати кожне доповнення і зміну, то ще на самому початку їхнього знайомства вже знала б напам’ять усі подробиці невиліковної хвороби містера Дженнінгса, а також слова, з якими він звернувся до своєї дружини за декілька хвилин до смерті. Леді Мідлтон була приємнішою за свою матінку тільки тим, що не була такою балакучою. Елінор не мусила бути надто спостережливою, аби переконатися, що така стриманість була тільки наслідком млявості характеру і нічого спільного з наявністю розуму не мала. З чоловіком і матір’ю вона поводилася так самісінько, як і з гостями, а тому дружньої близькості з нею не доводилося ні шукати, ні бажати. Нині вона могла лише повторити те, що говорила вчора. І кожне її слово наводило нудьгу, бо навіть настрої в неї не мінялися. Хоча вона й не заперечувала проти вечорів, які влаштовував її чоловік — за умови, що правила доброго тону свято дотримуватимуться, а вона залишить при собі двох старших синів, — проте ніякої втіхи від таких вечорів вона, здавалося, не мала — з не меншим задоволенням вона могла б проводити цей час у себе в кімнаті. Приємності до бесіди вона додавала так мало, що гості деколи згадували про її присутність тільки тоді, коли вона починала ніжно вгамовувати своїх пустотливих синочків.

Зі всіх своїх нових знайомих Елінор лише полковника Брендона відчула як людину, що мала певні таланти, здатну викликати дружній інтерес і бути цікавим співрозмовником. Про Віллоубі говорити не доводилося. Вона ним захоплювалася, він викликав у ній теплі, навіть сестринські почуття. Але Віллоубі був закоханий і всю свою увагу віддавав Маріанні, тож для компанії підійшла б і далеко не така приємна людина. Бідолашний же полковник Брендон не мав подібної нагоди присвячувати всі думки одній Маріанні, і тому від повної байдужості її сестри він рятувався в розмовах з Елінор і знаходив у тому якусь утіху.

Співчуття Елінор до нього зросло ще більше, коли у неї з’явилися причини підозрювати, що йому вже довелося зазнати всіх мук нещасного кохання. Підозра ця породила випадково мовлені слова, коли на вечорі в Бартон-парку вони за взаємною згодою вважали за краще пропустити свій танець. Упродовж кількох хвилин полковник не зводив очей з Маріанни, а потім перервав мовчанку, сказавши з легкою усмішкою:

— Ваша сестра, наскільки я розумію, не схвалює повторних уподобань.

— Так, — відповіла Елінор. — Вона ж дуже романтична.

— Вірніше, якщо не помиляюся, вона просто не вірить, що вони можливі.

— Напевне. Проте, як вона змогла узгодити подібне переконання з тим, що її власний батько був одружений двічі, я, їй-богу, пояснити не беруся. Втім, років через два-три у своїх висновках вона, поза всіма сумнівами, виходитиме зі здорового глузду і спостережень. І, можливо, тоді ці висновки стануть більш чіткими і правильними не тільки для неї самої, але й для інших.

— Очевидно, так і станеться, — сказав полковник. — Та все ж в упередженнях юної душі є особлива краса, і мимохіть шкодуєш, коли вони поступаються місцем думкам більш загальновизнаним.

— У цьому я погодитися з вами не можу, — заперечила Елінор. — Почуття, що подібні до почуттів Маріанни, спричиняють певні негаразди, і ніякі чари щирості і наївної недосвідченості пом’якшити цього не можуть. Усім її переконанням властива відчайдушна зневага до правил пристойності, і те, що вона ближче познайомиться зі світським товариством, гадаю, принесе їй лише користь.

Після короткої мовчанки полковник повернувся до теми їхньої розмови, запитавши:

— У своєму осуді повторних уподобань ваша сестра не визнає ніяких пом’якшувальних обставин? В її очах вони однаково злочинні для всіх? І ті, хто був розчарований у своєму першому виборі — чи через легковажність предмета своєї прихильності, чи через примху долі, — мають так само зберігати байдужість до кінця своїх днів?

— Усіх подробиць її принципів я, правду кажучи, не знаю. Знаю лише, що жодного разу не чула, щоб вона визнала хоча б один випадок повторного захоплення таким, що його можна вибачити.

— Бути в цьому постійно переконаним неможливо, — зауважив він. — Проте зміна, повна зміна суджень… Ні, ні, не бажайте цього! Адже коли юне серце вимушено поступається романтичними і високими поняттями, як часто на зміну їм приходять думки надто поширені і надто небезпечні! Я суджу із власного досвіду. Колись я був знайомий з панночкою, яка і натурою і складом розуму була дуже схожа на вашу сестру, і мислила, і судила про речі подібно до неї, але потім, через вимушену низьку зміну… через лиховісний збіг обставин… — Тут він наразі замовк, мабуть, вирішивши, що наговорив зайвого. Ось це і викликало у міс Дешвуд підозри, що їх інакше, ймовірно, у неї і не зародилося б. Елінор скоріше всього залишила б його слова без уваги, коли б не помітила, як він жалкує, що вони зірвалися з його губ. І тут не треба було мати особливої проникливості, щоб завважити в його хвилюванні натяк на сумні спогади про минуле. Елінор далі цього висновку не пішла, хоча Маріанна на її місці не задовольнилася б такою крихтою. Палка уява тут же намалювала б їй усю вкрай сумну низку подій у повісті про трагічну любов.

РОЗДІЛ 12

Наступного ранку під час прогулянки Маріанна повідомила сестрі новину, яка, попри те, що Елінор знала про легковажність і необачність Маріанни, однак все ж спантеличила її як неочікуване підтвердження і першого, і другого. Маріанна захоплено повідомила, що Віллоубі подарував їй коня, якого сам виростив у своєму сомерсетширському маєтку і якого спеціально об’їздили під дамське сідло! На жодну мить не замислившись про те, що тримати коней їхня мати не збиралася і що, коли через такий подарунок вона буде змушена змінити свій намір, то їй доведеться купити коня для лакея і найняти лакея, який їздив би на другому коні, а ще побудувати стайню для цих двох коней, Маріанна прийняла такий подарунок без щонайменших вагань і розповіла про нього сестрі із захватом.

— Він одразу ж пошле за ним свого конюха в Сомерсетшир, — додала вона. — І тоді ми з ним кататимемося верхи щодня. Звісно, кінь буде і у твоєму розпорядженні, Елінор. Ні, ти тільки уяви собі, яка насолода — нестися галопом по цих пагорбах!

Вона ніяк не хотіла прокинутися від блаженних мрій і визнати неприємні істини, пов’язані із здійсненням подібної затії. Спочатку вона навідріз відмовилася з ними змиритися. Ще один слуга? Але ж витрати такі дріб’язкові! І мама, поза сумнівом, нічого проти не матиме. А для лакея згодиться будь-яка шкапа. До того ж і купувати її не обов’язково: завжди ж можна брати для нього коня в Бартон-парку. А щодо конюшні, то достатньо буде найпростішого сараю. Тоді Елінор наважилася висловити сумнів — чи пристойно їй приймати подібний подарунок від людини, з якою вона так мало… в усякому разі… так недовго знайома. І пожалкувала.

— Ти даремно гадаєш, Елінор, — гаряче заперечила Маріанна, — ніби я мало знайома з Віллоубі. Так, безперечно, — познайомилась я з ним недавно. Але у світі немає нікого, окрім тебе і мами, кого я знала б так добре! Не час і не випадок створюють близькість між людьми, а лише спільність схильностей. Декому і семи років забракне, щоб хоч якось зрозуміти одне одного, іншим же й семи днів більш ніж достатньо. Я визнала б себе винною в значно гіршому порушенні пристойності, коли б узяла в подарунок коня від свого двоюрідного брата, а не від Віллоубі. Джона я майже не знаю, хоч ми й жили поруч багато років, думку ж про Віллоубі я склала вже давно!

Елінор визнала за краще полишити цю тему. Вона знала вдачу своєї сестри. Заперечення в такому делікатному питанні тільки утвердили б її у власній думці. Але натяки на її відповідальність перед матір’ю, перелік усіх турбот, які їх поблажлива мати накличе на себе, коли — що цілком імовірно — дасть згоду на таке доточування до їхнього господарства, невдовзі змусили Маріанну відступити, і вона пообіцяла нічого не казати матері (яка по доброті серця, напевно, не прислухалася б до голосу розсудливості) про запропонований подарунок і при першій же нагоді сказати Віллоубі, що вона не зможе його прийняти.

Слова свого вона дотрималася, і, коли того ж дня Віллоубі прийшов з візитом, Елінор почула, як її сестра тихо повідомила йому, що мусить відмовитися від його подарунка. Потім вона пояснила причини такої зміни у своїх намірах, позбавивши його можливості наполягати і умовляти. Проте він не приховував, що розчарований, і, емоційно висловивши своє засмучення, додав так само тихо:

— Але ж, Маріанно, кінь, як і раніше, належить вам, хоч ви і не можете на ньому їздити. Я залишу його в себе, і ви його візьмете, як тільки забажаєте. Коли ви покинете Бартон і матимете власний будинок, Королева Меб буде на вас чекати.

Ось цю розмову і підслухала міс Дешвуд. І слова, і тон, яким вони були вимовлені, і його звернення до Маріанни лише на ім’я — усе було таким недвозначним і свідчило про таку близькість між ними, що вона могла дати їй тільки одне тлумачення. Із цієї хвилини Елінор уже не мала сумніву, що вони заручені. Це відкриття її аніскільки не здивувало, хоча вона і дивувалася, чому натури такі відверті надали їй і друзям можливість довідатися про це лише через випадковість.

Наступного дня вона почула від Маргарет нове підтвердження своєму висновку. Віллоубі напередодні провів у них увесь вечір, і Маргарет якийсь час залишалася з ними у вітальні одна, і ось тоді-то вона отримала змогу побачити дещо, про що урочисто повідала вранці старшій сестрі.

— Ох, Елінор! — вигукнула вона. — Я розповім тобі про Маріанну такий секрет! Я знаю, вона незабаром вийде заміж за містера Віллоубі!

— Ти це казала, — зауважила Елінор, — мало не щодня відтоді, як вони познайомилися на Англіканському пагорбі. І, здається, вони і тижня знайомі не були, як ти сповістила, що Маріанна носить на шиї медальйон з його портретом. Щоправда, портрет виявився мініатюрою нашого двоюрідного діда.

— Але ж тепер зовсім інша річ! Звичайно, вони одружаться дуже скоро, адже він має її локон!

— Ой, Маргарет! А раптом це локон його двоюрідного дідуся?

— Та ні, Елінор! Зовсім не дідуся, а Маріаннин. Хіба я можу помилитися? Я ж на власні очі бачила, як він його відрізував. Учора увечері, після чаю, коли ви з мамою вийшли, вони почали шепотітися страшенно швидко, і він неначе її умовляв. А потім узяв її ножиці і відстриг довге пасмо — у неї ж бо волосся було розпущене по плечах. А потім поцілував пасмо, загорнув у білий аркуш і сховав у гаманець.

Такі подробиці, перелічені з такою впевненістю, не могли не переконати Елінор, до того ж вони лише підтверджували все, що бачила і чула вона сама.

Але в інших випадках проникливість Маргарет докучала старшій сестрі значно більше. Коли місіс Дженнінгс якось увечері в Бартон-парку почала доскіпуватися, кому з молодих людей особливо симпатизує Елінор, — місіс Дженнінгс уже давно кортіло вивідати це, — Маргарет подивилася на сестру і відповіла:

— А можна я не скажу, Елінор?

Звісно, всі розреготалися, і Елінор змусила себе сміятися разом із усіма. Але робила вона це через силу. Вона не мала сумніву, кого має на увазі Маргарет, і відчувала, що не витримає, якщо його ім’я стане постійною поживою для прискіпливих жартів місіс Дженнінгс.

Маріанна співчувала їй усім серцем, але тільки погіршила становище, коли, вся червона, сказала Маргарет сердито: