Відбулася ще одна зміна — незначна, але цілком відчутна. Усе менше людей заходили вдень до «Червоного півня». Зі звичних понад двох десятків облич лишилося близько восьми. Спочатку я думала, що це холоди тримають людей удома. Потім занепокоїлась і зайшла до старого Рене дізнатися, чи він не хворий. Але той зустрів мене на порозі й різко заявив, що вважає за краще лишатися вдома. Кажучи це, він не дивився на мене. Те саме трапилося, коли я навідалася до мадам Фубер, а потім — до дружини мера. Я відчувала, що душевна рівновага покидає мене. Я казала собі, що все це — не більш як плід моєї уяви, але одного дня в обід, прямуючи до аптеки, проходила повз бар «Блан» і побачила, що Рене й мадам Фубер сидять усередині за столом і спокійнісінько грають у шашки. Я очам не повірила. Та переконавшись, що це справді вони, я опустила голову й поспішила забратися звідти.

Одна лише Ліліан Бетюн удостоювала мене дружньої усмішки. Якось уранці я заскочила її, коли перед самим світанком вона підсовувала листа мені під двері. Почувши, що я відмикаю, жінка відсахнулася.

— О, mon Dieu — дякувати небесам, це ви, — промовила вона, злякано притискаючи долоню до губ.

— Це те, про що я думаю? — спитала я, мигцем глянувши на величезний конверт без адреси.

— Хто знає? — відповіла вона, вже кваплячись назад на майдан. — Я нічого не бачу.

Але Ліліан Бетюн становила меншість — у єдиній особі. Минали дні, і я стала помічати інші речі: якщо я заходила до бару з кухні, розмова ставала тихішою, наче всі боялися, що я можу підслухати. Якщо я долучалася до розмови, всі вдавали, наче я нічого не казала. Двічі я пропонувала баночку бульйону або супу дружині мера, та тільки й чула у відповідь: «Дякую, у нас уже є». Вона трималася характерної манери розмовляти зі мною: без відвертої ворожості, але так, наче їй легшало, коли я нарешті залишала її в спокої. Я б нізащо цього не визнала, але для мене було майже втіхою, коли наставав вечір і ресторан був знову сповнений голосів, навіть якщо вони належали німцям.

Просвітив мене Орельєн.

— Софі?

— Так? — Я саме робила тісто для пирога з кроликом і овочами. Мої руки й фартух були в борошні, і я питала себе, чи буде безпечно напекти з відрізків тіста маленького печива для дітей.

— Я можу в тебе дещо спитати?

— Звичайно, — я обтерла руки фартухом. Молодший брат дивився на мене якимись дивними очима, наче намагаючись дібрати правильні слова.

— Тобі… тобі подобаються німці?

— Чи подобаються вони мені?

— Так.

— Що за безглузде питання. Звісно, ні. Я мрію, щоб усі вони зникли, а ми повернулися до колишнього життя.

— Але тобі подобається Herr Kommandant.

Я завмерла зі скалкою в руках. Потім обернулася.

— Ти ж знаєш, що це небезпечні розмови. Такі балачки можуть наразити нас на страшну біду.

— Це не мої балачки наражають нас на біду.

Ззовні, з бару, лунали голоси відвідувачів. Підійшовши до дверей, я зачинила їх, і ми лишилися в кухні наодинці. Тоді я знов заговорила, тихо й стримано.

— Кажи, що хочеш сказати, Орельєне.

— У місті говорять, що ти не краща за Ліліан Бетюн.

— Що?

— Месьє Сюель бачив, як на Святвечір ти танцювала з комендантом. Близько, з заплющеними очима, і притискалася до нього — наче його кохаєш.

Я ледь не зомліла від потрясіння.

— Що?

— Кажуть, це і є справжня причина, чому ти не хотіла брати участь у rе´veillon — щоб побути наодинці з ним. Кажуть, тому ми й отримуємо додаткові харчі. Ти німецька фаворитка.

— Через це ти й бився в школі? — я згадала його підбите око і те, як він сердито й навідріз відмовився відповідати, звідки це.

— То це правда?

— Ні, це неправда. — Я хряснула скалкою по столу. — Він спитав… він спитав, чи можу я потанцювати з ним, лише раз, з нагоди Різдва. І я подумала: хай краще залишиться тут і думає про танці, ніж почне цікавитись, що діється в мадам Пуалан. Ось і все. Одного-єдиного вечора твоя сестра намагалася захистити тебе. Завдяки тому танцю, Орельєне, ти зміг поїсти свинини на Різдво.

— Але ж я бачив його. Я бачив, як він милується тобою.

— Він милується моїм портретом. Величезна різниця.

— Я чув, як він говорить до тебе.

Я насупилась, але він підняв очі до стелі. Ну, звісно: Орельєн годинами підглядав крізь шпарини в підлозі з кімнати №3. Мабуть, він бачив і чув усе.

— Ти подобаєшся йому, не заперечуй. В особистих розмовах він каже тобі «ти», а не «ви», і ти йому дозволяєш.

— Він німецький комендант, Орельєне. Навряд чи я можу вказувати йому, як до мене звертатися.

— Вони всі обговорюють тебе, Софі. Я сиджу нагорі й чую, якими прізвиськами вони тебе обзивають. І не знаю, чому вірити.

Його очі палали гнівом і сум’яттям.

Я підійшла до нього і стиснула його плечі.

— Тоді повір цьому. Я нічого не зробила, нічого, щоб зганьбити себе перед моїм чоловіком. Щодня я шукаю нових шляхів, аби забезпечити нашій родині нормальне існування, аби наші сусіди й друзі завжди мали вдосталь їжі, затишку й надії. Я не маю жодних почуттів до коменданта. Я намагаюся не забувати, що він людина, така ж, як ми. Але якщо ти думаєш, Орельєне, що я коли-небудь зраджу свого чоловіка, ти просто бовдур. Я кохаю Едуарда всім своїм єством. Відтоді як він пішов, я щодня відчуваю його відсутність, як відчувають фізичний біль. Уночі я лежу без сну і з жахом уявляю, що могло випасти на його долю. А зараз я більше не хочу чути від тебе подібних розмов. Ти мене зрозумів?

Він струсив із плеча мою руку.

— Зрозумів?

Він сердито кивнув.

— О, і ще, — додала я. Може, не слід було казати цього, але моя кров кипіла. — Не поспішай так швидко засуджувати Ліліан Бетюн. Може статися, ти зобов’язаний їй більше, ніж гадаєш.

Мій брат люто зиркнув на мене і вилетів з кухні, хряснувши дверима. Кілька хвилин я дивилася на тісто, перш ніж згадала, що збиралася робити пиріг.


Пізніше того ранку я вийшла прогулятися майданом. Зазвичай по хліб — Kriegsbrot[42] — ходила Елен, але мені було потрібно провітрити думки, а атмосфера в барі стала надто гнітючою. Того січня повітря було настільки холодне, що боліли легені. Голі гілки дерев вкривалися льодом. Я натягла шапку якомога нижче на голову і замотала обличчя шарфом. Людей на вулицях було небагато, але навіть із цих одна лише особа — стара мадам Боннар — привіталася зі мною кивком. Я сказала собі, що, мабуть, під стількома шарами одягу просто важко розгледіти, хто я.

Я вийшла на вулицю де Бастід, перейменовану в Шилер-плац (ми відмовлялися її так називати). Двері boulangerie були зачинені, і я поштовхом відчинила їх. Усередині мадам Лув’є і мадам Дюран вели жваву розмову з месьє Арманом. У ту мить, коли за мною зачинилися двері, вони змовкли.

— Доброго ранку, — сказала я, поправляючи кошик під рукою.

Обидві жінки, закутані в кілька шарів вовни, неохоче кивнули в мій бік. Месьє Арман просто стояв, поклавши руки на прилавок перед собою.

Трохи зачекавши, я звернулася до старших жінок.

— Ви здорові, мадам Лув’є? Ми вже кілька тижнів не бачимо вас у «Червоному півні». Я боялася, що ви захворіли, — у маленькому приміщенні мій голос лунав неприродно високо й гучно.

— Ні, — відповіла стара. — Зараз мені більше подобається залишатися вдома.

Говорячи, вона уникала дивитися мені в очі.

— Ви отримали картоплю, яку я надіслала вам минулого тижня?

— Так, — її погляд ковзнув у бік месьє Армана. — Я віддала її мадам Ґренуй. Вона не така… принципова щодо походження її харчів.

Я стояла не ворухнувшись. То ось воно як це. Ось він, смак несправедливості — гіркий, наче попіл.

— Тоді я сподіваюся, що вона їй сподобалась. Месьє Арман, коли ваша ласка, я хотіла б трохи хліба. Мою буханку і буханку Елен, будьте люб’язні.

О, як би я хотіла почути в цю мить один із його жартів! Хоча б якийсь брудний анекдот або непристойний каламбур. Але пекар лише дивився на мене застиглим і неприязним поглядом. Він не пішов до задньої кімнати, як я очікувала. Навіть не ворухнувся. Коли я вже збиралася повторити своє прохання, він сунув руку під прилавок і поклав на стільницю дві чорні хлібини.

Я приголомшено дивилася на них.

Здавалося, в маленькій boulangerie похолоднішало, але погляди цих трьох людей обпікали мене, наче вогнем. Хлібини лежали на прилавку, приплюснуті й темні.

Я підняла очі й ковтнула.

— Насправді я помилилася. Сьогодні в нас досить хліба, — сказала я тихо й поклала свій гаманець назад у кошик.

— Не думаю, що наразі вам чогось бракує, — пробурчала мадам Дюран.

Я розвернулася до неї, і ми мовчки споглядали одна одну, стара жінка і я. Тоді з високо піднятою головою я вийшла з крамниці. Яка ганьба! Яка несправедливість! Я побачила глузливі погляди тих двох літніх дам і зрозуміла, наскільки була дурною. Чому мені знадобилося стільки часу, щоб побачити те, що відбувалося в мене під носом? Я йшла назад до готелю, мої щоки палали, думки гарячково плуталися. Дзвін у вухах стояв такий, що спершу я не почула вигуку.

— Halt!

Я зупинилась і хутко озирнулась.

— Halt!

До мене, піднявши руку, крокував німецький офіцер. Я зупинилася й стала чекати під зруйнованою статуєю месьє Леклерка. Щоки досі палали. Він підійшов до мене.

— Ви проігнорували мене!

— Пробачте, офіцере. Я вас не почула.

— Ігнорування німецького офіцера є правопорушенням.

— Кажу ж, я вас не почула. Мої вибачення.

Я трохи прибрала шарф із обличчя. А тоді побачила, хто це: молодий офіцерик, який сп’яну чіплявся до Елен у барі, і за це комендант розбив йому голову об стіну. Я побачила маленький шрам на його скроні й зрозуміла, що він теж упізнав мене.

— Ваше посвідчення особи.

У кишені його не було. Я настільки переймалася словами Орельєна, що залишила посвідчення на столі в залі готелю.

— Я забула його.

— Виходити з дому без посвідчення особи є правопорушенням.

— Воно там, — я вказала на готель. — Якщо ви підете зі мною, я його візьму…

— Я нікуди не піду. У якій справі ви тут?

— Я просто… ходила до пекарні.

Він зазирнув у мій порожній кошик.

— Купувати невидимий хліб?

— Я передумала.

— Ви, мабуть, непогано харчуєтесь у своєму готелі. У той час як інші всіляко намагаються отримати свою пайку.

— Я харчуюся не краще за будь-кого.

— Виверніть кишені.

— Що?

Він ткнув у мене рушницею.

— Виверніть кишені. І зніміть верхні шари одягу, щоб я бачив, що ви несете.

Удень було мінус один. Від крижаного вітру німів кожен дюйм неприкритої шкіри. Я поставила кошик і повільно зняла верхню зі своїх шалей.

— Киньте її. На землю, — наказав він. — І наступну теж.

Я озирнулася навколо. Відвідувачі «Червоного півня» могли стежити через майдан за тим, що відбувається. Я повільно скинула другу шаль, а потім — моє важке пальто, відчуваючи, як усі порожні вікна навколо майдану витріщаються на мене.

— Виверніть кишені, — він тицьнув у моє пальто своєю зброєю, так що воно ковзнуло по кризі й багнюці. — Виверніть їх назовні.

Я схилилась і вклала руки в кишені. Я вся тремтіла, і мої пальці, вже лілові, відмовлялися слухатися мене. Через кілька спроб я витягла зі свого жакета продовольчу книжку, дві п’ятифранкові банкноти і клапоть паперу.

Він вихопив його.

— Що це?

— Нічого важливого, офіцере. Просто… просто подарунок від мого чоловіка. Будь ласка, віддайте його мені.

Я чула, як мій голос тремтить від паніки, і, вже промовляючи ці слова, знала, що то помилка. Він розгорнув малюнок Едуарда, на якому були зображені ми двоє — ведмідь у його військовій формі та я — серйозна, в накрохмаленій блакитній сукні.

— Я конфіскую це, — сказав він.

— Що?

— Вам не дозволено носити зображення форми французької армії. Цю річ буде знищено.

— Але… — я не могла повірити. — Це лише дурнуватий малюнок із ведмедем.

— Ведмедем у французькій формі. Це може бути код.

— Але… але це лише жарт… Наша з чоловіком дрібничка. Будь ласка, не знищуйте цього.

Я простягла руку, але він відштовхнув її.

— Будь ласка… в мене так мало лишилося на згадку…

Я стояла й тремтіла від холоду, а він, дивлячись мені в очі, розірвав папірець навпіл. Потім — на дрібні клапті. Він не зводив очей з мого обличчя, доки вони падали на мокру землю, як конфеті.

— Наступного разу не забувай документів, курво, — сказав він і пішов до своїх приятелів.