Вода обпікала, але я майже не відчула цього. Я опустилась у ванну, занурившись у воду по коліна й плечі, не зважаючи на те, як горять порізи на моїх стопах. А тоді моя сестра закачала рукави, взяла губку і почала намилювати мене — голову, плечі, спину, ноги. Вона купала мене мовчки, ніжними руками обмивала кожну кінцівку, кожну западинку між пальцями, уважно дбаючи про те, щоб не оминути жодного куточка мого тіла. Вона обмивала підошви моїх ніг, ніжно вибираючи найдрібніші камінці, що набилися в порізи. Промивала моє волосся, поливаючи згори черпаком, доки вода не стала збігати зовсім чиста, а тоді розчесала його, прядку за прядкою. Потім узяла губку і витерла сльози, що беззвучно котилися по моїх щоках. За весь цей час вона не промовила ні слова. Нарешті, коли вода почала холонути і я знову затремтіла від холоду, чи виснаження, чи чогось зовсім іншого, вона взяла великий рушник і загорнула мене в нього. Потім обійняла мене, вдягла в нічну сорочку й відвела нагору, щоб вкласти в ліжко.
— О Софі, — чула я її шепіт, провалюючись у сон. Гадаю, навіть тоді я вже знала, яку біду накликала на нас усіх. — Що ти накоїла?
Минали дні. Ми з Елен, наче дві акторки, виконували повсякденні обов’язки. Мабуть, звіддаля ми здавалися такими ж, що й завжди, проте нас обох усе більше долала тривога. Жодна з нас не заговорювала про події тієї ночі. Я мало спала, часом лише дві години на добу. Доводилося змушувати себе їсти — шлунок стискало від страху. Здавалося, тіло ось-ось не витримає, та навіть попри це я не могла проковтнути ні шматочка.
Думками я знов і знов поверталася до подій тієї фатальної ночі й картала себе за наївність, дурість, гордість. Адже очевидним було, що саме гордість привела мене до цього. Якби я вдала, що мені лестить увага коменданта, якби поводилась, як дівчина з мого портрета, можливо, я здобула б його прихильність. І тоді могла би врятувати свого чоловіка. Невже це настільки жахлива річ, що я не здатна була цього зробити? Натомість я вхопилася за дурнувату ідею, що, дозволивши перетворити себе на річ, на знаряддя для втіхи, я таким чином зменшую міру своєї невірності. Уявила, ніби так лишаю себе справжню для нас двох. Наче Едуарду не все одно.
Щодня з завмиранням серця я чекала й мовчки спостерігала прихід офіцерів. Коменданта серед них не було. Я боялася зустрічі з ним, але ще більше мене лякала його відсутність і те, що вона могла означати. Якось увечері Елен набралася сміливості й спитала в офіцера з сивиною у вусах про коменданта, але той лише відмахнувся, сказавши, що комендант «надто зайнятий». Ми з сестрою перезирнулись, і я зрозуміла, що їй теж не полегшало від такої відповіді.
Я спостерігала за Елен і місця собі не знаходила від почуття власної провини. Щоразу як вона кидала погляд на дітей, я знала, що вона питає себе про їхню подальшу долю. Якось я стала свідком її розмови з мером. Тихим голосом сестра просила його взяти до себе дітей, якщо з нею щось трапиться. Принаймні так мені здалось, адже мер виглядав приголомшеним, наче сама лише думка про таке глибоко вразила його. Я помітила нові зморшки навколо її очей і біля рота — я знала, що це моя провина.
Найменші діти, здається, й не здогадувалися про наші потаємні страхи. Жан і Мімі гралися, як завжди, ниючи та постійно скаржачись на холод і на дрібні витівки одне одного. Від голоду обоє дуже капризували. Тепер я вже не насмілювалася взяти хоч обрізок із німецьких харчів, але важко було казати їм «ні». Орельєн знов замкнувся в собі. Він їв мовчки і не розмовляв ні з ким із нас. Я гадала, чи він знову бився в школі, але була надто заклопотана, щоб розбиратися в цьому. Одна лиш Едіт розуміла. Ця дівчинка володіла чутливістю вербової лози, за допомогою якої шукають воду. Вона ні на крок не відходила від мене. Уночі вона спала, вчепившись правою рукою в мою нічну сорочку, а прокидаючись, я бачила її великі темні очі, що не зводили погляду з мого обличчя. Коли я ловила своє відображення в дзеркалі, то не впізнавала власного лиця — настільки воно змарніло.
Просочилася новина, що німці захопили ще два міста на північному сході. Наші добові пайки скорочувалися. Кожен день здавався довшим за попередній. Я накривала на стіл, прибирала й готувала, але через загальне виснаження в моїх думках панував суцільний безлад. Може, комендант просто не з’явиться. Може, йому нестерпно соромно бачити мене після того, що між нами сталося. Може, він теж почувається винним. Може, він помер. Може, зараз відчиняться двері й увійде Едуард. Може, завтра скінчиться війна. На цьому я зазвичай зупинялася, щоб сісти й перевести подих.
— Іди нагору й поспи трохи, — шепотіла Елен. Я питала себе, чи вона мене ненавидить. Я б, напевне, зненавиділа, якби була на її місці.
Двічі я виймала зі сховку старі листи, отримані ще до того, як ми стали німецькою територією. Я перечитувала слова Едуарда: про друзів, яких він знайшов, про мізерні пайки та високий бойовий дух — і це було наче розмовляти з привидом. Він надсилав мені слова ніжності, писав, що скоро повернеться і що всі його думки зараз про мене.
Я роблю це заради Франції, але, якщо міркувати егоїстично, я роблю це заради нас — щоб якнайшвидше перетнути вільну Францію та повернутися в обійми своєї дружини. До затишку нашого дому, до нашої студії, до кави в барі «Ліон», до тих днів, коли ми лежали обійнявшись у ліжку і ти передавала мені шматочки очищеного помаранча… Те, що вчора належало до повсякденного домашнього життя, тепер набуло ореолу справжнісінького скарбу. Знаєш, як сильно я мрію приносити тобі каву? Дивитися, як ти розчісуєш волосся? Знаєш, як хочу сидіти за столом навпроти тебе, бачити твій сміх і знати, що то я зробив тебе щасливою? Знов і знов я повертаюся до цих спогадів, щоб знайти в них розраду і не дати собі забути, чому я й досі тут. Бережи себе, заради мене.
Знай, що я назавжди
твій відданий чоловік.
Я перечитувала ці слова і вже з нової причини думала, чи почую його коли-небудь знову.
Я була в льосі й пересувала діжки з елем, коли почула кроки на кам’яних плитах. У дверях з’явилася фігура Елен, затуливши собою світло.
— Прийшов мер. Каже, по тебе німці йдуть.
Моє серце завмерло.
Вона підбігла до розділової стіни й почала витягати з кладки вільні цеглини.
— Ну ж бо, ти можеш утекти через сусідній будинок, якщо поквапишся, — вона працювала швидко, в поспіху дряпаючи нігті об цеглини. Зробивши діру завбільшки з невелику діжку, вона обернулася до мене. Подивилася на свої руки, стягла з пальця обручку й віддала мені, перш ніж скинути шаль з плечей.
— Візьми це. Іди негайно. Я їх затримаю. Але поспішай, Софі, вони вже на майдані.
Я подивилася на обручку у своїй долоні.
— Не можу, — сказала я.
— Чому?
— Що, як він дотримається своєї частини угоди?
— Пан комендант? Угоди? Як, заради Бога, він може дотриматися якоїсь угоди? Вони йдуть по тебе, Софі! Вони йдуть, щоб покарати тебе, ув’язнити в таборі. Ти завдала йому тяжкої образи! Вони йдуть, щоб вислати тебе геть!
— Але подумай лише, Елен. Якби він хотів покарати мене, він наказав би мене розстріляти або провести по вулицях, як він зробив із Ліліан Бетюн.
— Щоб усі дізналися, за що він тебе карає? Останній розум втратила?
— Ні, — мої думки почали прояснюватися. — Він мав час угамувати свій гнів і тепер відсилає мене до Едуарда. Я знаю це.
Вона підштовхнула мене до діри.
— Це не ти кажеш, Софі. Це твоє безсоння, твої страхи, твоя одержимість… Ти швидко повернешся до тями. Але зараз тобі потрібно йти. Мер каже, щоб ти йшла до мадам Пуалан і пересиділа цю ніч у коморі з фальшивою підлогою. Я спробую пізніше надіслати тобі листа.
Я відкинула її руку.
— Ні… ні. Хіба ти не розумієш? Комендант просто не може повернути сюди Едуарда, не викривши себе. Але якщо він відішле мене разом з Едуардом, він може звільнити нас обох.
— Софі! Годі вже розмов!
— Я виконала свою частину угоди.
— ТІКАЙ!
— Ні.
Ми дивились одна на одну в півтемряві.
— Я не піду.
Я взяла її за руку і вклала в її долоню обручку.
На обличчі Елен іще ясніше проступили зморшки.
— Ти не можеш дозволити їм забрати тебе, Софі. Це безумство. Вони відішлють тебе до табору! Чуєш мене? До табору! Місця, яке, за твоїми ж словами, може вбити Едуарда!
Але я ледве чула її. Я випросталася й видихнула. На мене зійшло дивне полегшення: якщо вони йдуть лише по мене, тоді Елен у безпеці і діти теж.
— Я впевнена, що не помилялася в ньому весь цей час. Він усе обміркував на свіжу голову і знає, що попри все я намагалася дотримати слова. Він людина честі. Він казав, що ми друзі.
Моя сестра розридалася.
— Будь ласка, Софі, будь ласка, не роби цього. Ти сама не знаєш, що кажеш. У тебе ще є час… — вона намагалася заступити мені шлях, але я протиснулася повз неї й стала підніматися сходами.
Вони вже були на порозі бару, коли я увійшла. Двоє з них — у формі. У барі відразу повисла тиша, і двадцять пар очей обернулися до мене. Я бачила старого Рене, чия рука тремтіла на краю столу, мадам Лув’є й мадам Дюран, що перемовлялися приглушеними голосами. Мер був з одним із офіцерів, він палко жестикулював, намагаючись переконати німця, що тут, певно, якась помилка.
— Це наказ коменданта, — казав офіцер.
— Але вона нічого не зробила! Це якась маячня!
— Сourage[50], Софі! — вигукнув хтось.
Я почувалася, ніби вві сні. Час уповільнився, голоси навколо мене згасали.
Один з офіцерів знаком наказав мені рушати, і я вийшла назовні. Бліде сонячне проміння заливало майдан. На вулиці вже зібралися люди, що чекали побачити причину заворушення в барі. Я зупинилася на мить і роззирнулася навколо, мружачись від денного сяйва після темного льоху. Усе раптом здалося кришталевим, розфарбованим у яскраві кольори — таким воно й закарбувалося в моїй пам’яті. Під стінами поштового відділення стояв священик. Він перехрестився, побачивши вантажівку, яку прислали по мене. Це була, я збагнула, та сама вантажівка, що возила жінок до казарм. Від тієї ночі, здавалося, минуло ціле століття.
Мер кричав:
— Ми цього не дозволимо! Я хочу зареєструвати офіційну скаргу! Це вже виходить за будь-які межі! Я не дозволю вам забрати цю дівчину, не поговоривши спочатку з комендантом!
— Це його наказ.
Невеликий гурт старших людей почав оточувати чоловіків, наче намагаючись утворити живий бар’єр.
— Ви не смієте переслідувати невинних жінок! — виголошувала мадам Лув’є. — Ви забираєте її дім, перетворюєте її на свою служницю, а тепер хочете ув’язнити її? Без жодної на те причини?
— Софі, ось, — поряд з’явилася сестра. — Візьми хоча б свої речі.
Вона дала мені в руки тісно набиту полотняну торбину, зібрану нашвидкуруч.
— Просто бережи себе. Чуєш? Бережи себе і повертайся до нас.
Юрба обурено загомоніла. Гнівні, гарячкові нарікання розповзалися навкруги, охоплюючи все більше людей. Я кинула погляд убік і побачила Орельєна, чиє обличчя палало від гніву. Він стояв на бруківці поряд із месьє Сюелем. Я аж ніяк не хотіла, аби він втручався. Якщо зараз він збунтується проти німців, це буде катастрофа. Не можна було допустити, щоб Елен лишилася без помічника на наступні кілька місяців. Я проштовхалася до нього.
— Орельєне, ти єдиний чоловік у домі. Ти маєш дбати про все, коли я піду, — почала була я, але він перебив мене.
— Ти сама винна! — вибухнув він. — Я знаю, що ти зробила! Я знаю, що ти зробила з тим німцем!
Усе зупинилось. Я дивилася на брата, чиє обличчя було викривлене від гніву й муки.
— Я чув, як ви розмовляли з Елен. Я бачив, як ти повернулася тієї ночі!
Усі навколо перезиралися.
«Невже Орельєн Бессетт щойно сказав те, про що я думаю?»
— Це зовсім не… — почала я, але він розвернувся й кинувся до бару.
Повисла нова тиша. Звинувачення Орельєна пошепки передавалося з вуст у вуста. Я помітила те, які вражені обличчя людей навколо і як злякано відвернулась Елен. Тепер я була Ліліан Бетюн. Ось тільки не мала пом’якшувальних обставин у вигляді спротиву. Напруга навколо мене відчутно зросла.
Рука Елен торкнулася моєї.
— Краще б ти пішла, — шепотіла вона, і її голос тремтів. — Краще б пішла, Софі…
Вона намагалась обійняти мене, але її відтягли.
Один із німців схопив мене за руку і підштовхнув до кузова вантажівки. Хтось щось вигукнув здаля, проте я не змогла розібрати, чи був це вигук протесту проти німців, чи якесь лайливе слово, адресоване мені. А тоді я почула: «Putain! Putain![51]» — і здригнулася.
"Дівчина, яку ти покинув" отзывы
Отзывы читателей о книге "Дівчина, яку ти покинув". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Дівчина, яку ти покинув" друзьям в соцсетях.