Тепер німці харчуються в «Червоному півні». Вони змушують сестер Бессетт готувати собі такі розкішні страви, що пахне на цілий майдан і ми всі божеволіємо від запаху. Днями в булочній я казала Софі Бессетт — чи Лефевр, як вона тепер називається, — що її батько не потерпів би цього, але вона лише відповіла, що нічого не вільна вдіяти.


Він підіймає голову.

— «Нічого не вільна вдіяти». Німці вторглися в готель дружини художника, примусили її готувати для себе. Ворог опинився буквально у неї в домі, а вона була цілком беззахисною. Дуже переконливо. Але це не єдине свідчення. Під час дослідження сімейного архіву Лефеврів виявлено листа, написаного Софі Лефевр до її чоловіка. Вочевидь, цей лист так ніколи до нього й не дійшов, але це вже, я переконаний, справи не стосується.

Він підіймає лист угору, до світла, наче намагаючись роздивитися краще.


Пан комендант не такий дурний, як Беккер, але непокоїть мене набагато більше. Він дивиться на мій портрет, написаний тобою, а мені все хочеться сказати, що він не має на те права. Ця картина більше, ніж усі решта, належить нам двом: тобі й мені. І знаєш, що найцікавіше, Едуарде? Він справді захоплюється твоєю роботою. Він розуміється на ній, розуміється на школі Матісса, на Вебері й Пуррмані. Як же це дивно — відстоювати твою блискучу художню манеру перед лицем німецького коменданта!

Але, хоч би що там казала Елен, я відмовляюся знімати портрет. Він нагадує мені про тебе, про ті часи, коли ми були щасливі разом. Нагадує про те, що рід людський здатний до кохання і створення краси, а не тільки до руйнування.

Молюсь, аби ти був живий-здоровий і швидше повернувся, найдорожчий мій.

Навіки твоя, Софі


— «Ця картина більше, ніж усі решта, належить нам двом: тобі й мені», — слова, промовлені Дженксом, повисають у повітрі. — Отже, цей лист, знайдений через довгі роки після її смерті, розповідає нам, як багато значила картина для дружини митця. Також у ньому містяться вичерпні відомості про те, що німецький комендант накинув оком на цю картину. І про те, що він добре знався на ринку живопису в цілому. Він був, якщо можна так висловитися, aficionado[72], — останнє слово він розтягує, виразно промовляючи кожен склад, наче вживає його вперше в житті.

— Отже, викрадення часів Першої світової війни може здатися передвістям аналогічних викрадень часів Другої світової. Тут ми зустрічаємо освічених німецьких офіцерів, які знають, чого бажають і що може становити цінність, і відзначають…

— Протестую, — підіймається з місця Анджела Сільвер, королівський адвокат з боку Лів. — Існує величезна різниця між тим, хто милується картиною і розуміється на творчості митця, і тим, хто краде картину. Мій учений колега не навів жодного доказу, що картину взяв комендант, — лише що той милувався нею і, крім того, харчувався в готелі, яким володіла мадам Лефевр. Усе це обставини, що не стосуються справи.

— Протест прийнято, — бурмоче суддя.

Крістофер Дженкс витирає лоб.

— Я просто намагаюся, так би мовити, змалювати загальну картину життя в місті Сент-Перонна в 1916 році. Неможливо зрозуміти, як картина могла перейти в чиєсь володіння, не зрозумівши тогочасної атмосфери й не усвідомивши, що німці мали карт-бланш на реквізицію, тобто могли брати все, що їм сподобається, з будь-якого будинку.

— Протестую, — Анджела Сільвер проглядає свої нотатки. — Це несуттєво. Немає жодних свідчень на користь того, що картину було реквізовано.

— Прийнято. Ближче до суті, містере Дженкс.

— Знову ж таки, я лише намагаюся… змалювати загальну картину, ваша честь.

— Якщо ваша ласка, містере Дженкс, залиште малювання картин Лефевру.

У залі чути стриманий сміх.

— Я намагаюся продемонструвати, що чимало цінностей були реквізовані німецькими військами без будь-якої реєстрації цих фактів. Не було за них також і «грошової компенсації», обіцяної тогочасними німецькими головнокомандувачами. Я кажу, що така поведінка мала загальний характер, оскільки ми наполягаємо, що «Дівчина, яку ти покинув» належала до таких цінностей. «Він дивиться на мій портрет, написаний тобою, а мені все хочеться сказати, що він не має на те права». Що ж, ваша честь, ми стверджуємо, що насправді комендант Фрідріх Генкен вважав, що має будь-які права. І що наступні тридцять років картина залишалася в руках німців.

Пол дивиться на Лів. Дівчина відводить погляд.

Вона зосереджується на портреті Софі Лефевр. «Дурні», — мовчки глузує Софі, пронизуючи кожного своїм непроникним поглядом.

«Так, — каже подумки Лів. — Саме так. Ми дурні».


***

О пів на четверту оголошують перерву. Анджела Сільвер поїдає сендвіч у своїй кімнаті. Її перука лежить поряд на столі, а прямо перед нею стоїть кухоль чаю. Генрі сидить навпроти.

Вони кажуть Лів, що перший день судового розгляду минув, як вони й очікували. Але відчутний присмак напруги витає в атмосфері, наче сіль у повітрі за милі від узбережжя. Доки Лів шелестить ксерокопіями перекладеного тексту, Генрі розвертається до Анджели.

— Лів, хіба ви не казали, що в розмові з вами племінник Софі згадував щось про її зіпсовану репутацію? Я думаю, чи не варто триматися цієї лінії захисту.

— Не розумію, — каже вона.

Обоє дивляться на неї в очікуванні.

Сільвер ковтає шматок, перш ніж заговорити.

— Ну, якщо вона була знеславлена, то чи не є це підставою припустити, що її стосунки з комендантом могли бути взаємними? Ось у чому річ: якщо ми зможемо це довести, якщо припустимо, що в неї був позашлюбний зв’язок із німецьким військовим, ми зможемо наполягати на тому, що портрет міг бути подарований. Те, що жінка в пориві кохання дарує коханцеві свій портрет, виглядає цілком у межах можливого.

— Але Софі так не вчинила б, — заперечує Лів.

— Ми цього не знаємо, — каже Генрі. — Ви розповідали, що після її зникнення родина ніколи більше не заговорювала про неї. Якби їй не було в чому дорікнути, вони, звичайно ж, воліли б пам’ятати про неї. Натомість схоже, що вона якимось чином зганьбила себе.

— Не думаю, що вона могла відповідати на почуття коменданта. Погляньте на цю листівку, — Лів укотре відчиняє теку. — «Ти зірка, що веде мене крізь цей світ суцільного божевілля». І це написано за три місяці до того, як вона начебто «вступила у зв’язок» із німцем. Не схоже на відсутність подружнього кохання, чи не так?

— Так. Це, безперечно, доводить кохання чоловіка до своєї дружини, — каже Генрі. — Але ми гадки не маємо, чи відповідала вона йому взаємністю. Вона могла в той самий час божеволіти за німецьким солдатом. Могла почуватися самотньою або обманутою. І лише те, що вона кохала свого чоловіка, не означає, що після його від’їзду вона не здатна була закохатися в кого-небудь іще.

Лів відкидає волосся з обличчя.

— Це звучить жахливо. Наче ми намагаємося очорнити її ім’я.

— Воно й так заплямоване. Родина не знаходить для неї гідного слова.

— Я не хочу використовувати слова її племінника проти неї, — каже Лів. — Він здається єдиним, кому вона не байдужа. Я лише… я не впевнена, що ми знаємо всю історію цілком.

— Історія цілком для нас неважлива, — Анджела зминає упаковку з-під сендвіча і акуратним жестом викидає її в кошик для паперів. — Послухайте, місіс Голстон, якщо ви зможете довести, що в неї був роман із комендантом, це значно зміцнить ваші шанси зберегти за собою картину. Доки інша сторона може стверджувати, що картину було викрадено або примусово вилучено, ваша позиція виглядатиме слабкою. Справа серйозна. І можете бути впевнені, що інша сторона гратиме так само жорстко. Зрештою, питання лише в тому, наскільки сильно ви бажаєте зберегти картину?

Обидва адвокати підіймаються, щоб іти. Лів залишається сидіти за столом, навіть не торкнувшись свого сендвіча, і вдивляється в нотатки перед собою. Вона не може кинути тінь на пам’ять Софі. Але й не може дозволити відібрати картину. І найголовніше — не може допустити, щоб переміг Пол.

— Я ще трохи подивлюся, — каже вона.


26

Я анітрохи не боюся, хоча це й дивно — вони тут, їдять і розмовляють під одним дахом з нами. Здебільшого чемні, майже дбайливі. І я справді вірю, що пан комендант не потерпить будь-яких порушень з боку своїх людей. Отже, наше нелегке перемир’я починає діяти…


Дивно, але пан комендант виявився культурною людиною. Він знає Матісса! Знає Вебера і Пуррмана! Можеш уявити собі, як дивно обговорювати найтонші прийоми твоєї художньої техніки з німцем?


Сьогодні ми добре повечеряли. Пан комендант увійшов на кухню і велів нам доїсти рибу, що залишилася після вечері. Коли ж риба скінчилась, малий Жан розплакався. Молюся, щоб у тебе було вдосталь їжі, хоч би де ти зараз був…


Знов і знов Лів перечитує ці уривки, намагаючись заповнити порожнечу між слів. Важко встановити хронологію — Софі робила свої записи на розрізнених клаптиках паперу, — але дуже помітно, як поступово теплішало її ставлення до Фрідріха Генкена. Вона натякає на довгі розмови, спонтанні вияви доброти, на те, що він і далі підгодовував їх. Софі явно не стала б обговорювати мистецтво і приймати їжу від того, кого вважала чудовиськом.

Що більше дізнається Лів, то ближчою стає для неї авторка записів.

Читаючи оповідь про дитину-порося, вона двічі перекладає, аби бути впевненою, що все зрозуміла правильно, і щиро радіє, дізнавшись розв’язку цієї історії. Вона знов повертається до своїх нотаток із зали суду, в яких мадам Лув’є дещо зверхньо описує непокірність дівчини, її сміливість, добре серце. Настрій Лів підноситься від кожної сторінки, і вона мимохідь шкодує, що не може обговорити це з Полом.

Дівчина обережно закриває теку. А тоді винувато дивиться на інший край столу — туди, де тримає папери, які не наважилася показати Генрі.


Очі коменданта гострі й пронизливі, іноді беруться серпанком, наче навмисне для того, щоб приховати справжні почуття. Я боялася, що він побачить, наскільки хитким є моє самовладання.


Решти сторінки бракує. Хтось відірвав її — чи, може, з часом вона відірвалася сама.


«Я потанцюю з вами, Herr Kommandant, — сказала я. — Але лише на кухні».


А ось і ще один клаптик паперу, надписаний уже не рукою Софі. «Зробленого, — проголошує простий рядок, — не повернеш». Коли вона вперше це прочитала, серце Лів провалилося в п’яти.

Знов і знов перечитує Лів ці слова, уявляючи собі жінку в потаємних обіймах чоловіка, який мав би бути її ворогом. А потім закриває теку і обережно кладе її серед купи інших паперів.


— Скільки сьогодні?

— Чотири, — відповідає вона, передаючи йому сьогоднішню порцію анонімної пошти. Генрі попереджав її не відкривати ніяких конвертів, підписаних незнайомим почерком. Це робитимуть його працівники — і доповідатимуть, коли виявлять щось загрозливе. Лів намагається сприймати це нововведення з оптимізмом, але тепер потайки здригається щоразу, як бачить незнайомий лист, — від самої думки, що навколо стільки сліпої ненависті, яка лише шукає собі ціль. Вона більше не може набирати в пошуковику «Дівчина, яку ти покинув». Якщо раніше їй вдалося натрапити на пару історичних посилань, то тепер трапляються самі лиш електронні версії газетних статей, поширювані групами зацікавлених осіб, та інтернет-чати, в яких обговорюється їхній з Девідом очевидний егоїзм і вроджена неповага до питань моралі. Слова виринають, наче бульбашки: «Награбоване». «Відібране». «Крадене». «Сука».

Двічі хтось підсовував собачі екскременти в поштову скриньку у фойє.

Цього ранку протестувальниця була лише одна — скуйовджена літня жінка в синьому прогумованому плащі, яка вперто намагалася всунути Лів ще одну саморобну листівку про Голокост.

— Це точно не стосується ні мене, ні цього процесу, — сказала Лів, повертаючи їй листівку.

— Якщо ви лишитеся бездіяльною, то ви спільниця злочину, — обличчя жінки було викривлене гнівом.

Генрі відтягнув її.

— Немає сенсу зв’язуватися, — казав він. Та, як не дивно, почуття провини все одно не полишає Лів.

Це лише відверті вияви осуду. Є й менш очевидні наслідки ще не завершеного судового процесу. Сусіди більше не кажуть їй привітних слів, лише кивають, проходячи повз неї, і дивляться на взуття. Відколи про справу написали в газетах, ніхто більше нікуди її не запрошує — ані на вечерю, ані на закритий показ, ані на жоден з архітектурних заходів, куди її зазвичай кликали, навіть якщо вона відмовлялася. Спочатку все це здавалося збігом обставин. Тепер же Лів починає розуміти, що до чого.