— Одну для тебе, одну для твого німця? — буркнула крізь зуби мадам Дюран.

— Я сказала, дві буханки, будь ласка, — жінка обернулася до мадам Дюран. — Одну для мене. Одну для моєї доньки.

Уперше месьє Арман не всміхнувся. Не зводячи очей з її обличчя, він опустив руку під прилавок і, стиснувши своїми м’язистими руками по буханці, гепнув їх на стільницю. Навіть не потурбувавшись загорнути.

Ліліан простягла банкноту, але пекар не взяв грошей з її рук. Він зачекав кілька секунд, доки жінка покладе банкноту, а тоді роздратованим жестом підібрав папірець, наче той був заразним. Він сунув руку в грошову скриньку й кинув на прилавок дві монети решти, демонстративно ігноруючи простягнуту руку жінки.

Вона подивилася на нього, потім на монети на прилавку.

— Залиште собі, — сказала. І, обвівши нас розлюченим поглядом, схопила хліб і квапливо вийшла з магазину.

— Як тільки їй вистачає нахабства… — ніщо не приносило мадам Дюран більшої насолоди, ніж привід посварити чужу поведінку. На щастя для неї, Ліліан Бетюн сповна дала їй можливість вихлюпнути лють, накопичену за останні кілька місяців.

— Гадаю, їй, як і всім нам, треба щось їсти, — зауважила я.

— Щоночі вона ходить на ферму Фур’є. Щоночі. Ви б бачили, як вона прокрадається містом, потай, наче злодійка.

— У неї два нових пальта, — додала мадам Лув’є. — Інше — зелене. Нове модне пальто з зеленої вовни. З самого Парижа.

— І черевики. Лайкові. Вона, звичайно ж, не насмілюється носити їх серед білого дня. Знає, що її лінчують.

— Тільки не цю. Німці її стережуть.

— Та все ж, коли вони підуть, розмова вже буде інакшою, еге ж?

— Не хотіла б я бути в її шкірі, хай навіть і лайковій.

— Терпіти не можу дивитися, як вона походжає задерши носа і муляє всім очі своїм добром. Ким вона себе уявляє?

Месьє Арман дивився вслід молодій жінці, яка саме перетинала майдан. Раптом він усміхнувся.

— Я б не переймався так, дами. Не все йде, як їй хочеться.

Ми подивилися на нього.

— Ви вмієте зберігати таємниці?

Не знаю, навіщо він узагалі спитав. Ці два бабиська навряд чи вміли тримати рота на замку довше ніж десять секунд поспіль.

— Що?

— Скажу лише, дехто з нас потурбувався почастувати пані Вишукані Штанці особливим смаколиком, якого вона не очікує.

— Я не розумію.

— Її буханки хліба лежать під прилавком окремо від інших. Вони містять деякі особливі інгредієнти. Які, даю вам слово, жодним чином не потрапляють до інших хлібин.

Очі бабисьок розширились. Я не насмілилась уточнити, що саме має на увазі пекар. Та за блиском у його очах зробила декілька припущень, у жодне з яких не схотіла заглиблюватись.

— Non![17]

— Месьє Арман!

Вони були обурені, але водночас затряслися від сміху.

Мені стало зле. Я не любила Ліліан Бетюн і не схвалювала її вчинків, але те, що я почула, викликало в мене огиду.

— Я… я маю йти. Треба допомогти Елен… — я схопила свій хліб і поспішила додому. Усю дорогу до відносно спокійного прихистку готелю мені вчувався їхній сміх.


Їжа надійшла наступної п’ятниці. Спершу яйця, дві дюжини, привезені молодим німецьким капралом. Він доправив їх, попередньо накривши білим простирадлом — наче віз контрабанду. Потім хліб, білий і свіжий, аж три кошики. Після пам’ятного дня в boulangerie я не могла їсти хліб. Але тепер, тримаючи в руках свіжі хлібини, хрусткі й теплі, почувалася майже сп’янілою від бажання. Довелося відіслати Орельєна нагору — настільки я боялася, що він не зможе протистояти спокусі й відщипне шматочок.

Потім прибули шість необскубаних курей і ящик капусти, цибулі, моркви й черемші. Далі — банки консервованих помідорів, рис і яблука. Молоко, кава, три жирні шматки збитого масла, борошно, цукор. Пляшки і ще пляшки вина з півдня. Кожну партію продуктів ми з Елен приймали мовчки. Німці вручили нам накладні, в яких було чітко прописано кількість кожного продукту. Ми зрозуміли, що вкрасти щось буде нелегко: накладна вимагала, аби ми зазначили точну кількість продуктів, використаних у кожній страві. Вони також наказали всі відходи складати у відро, аби потім згодувати худобі. Коли я побачила це, мені захотілося плюнути.

— Ми маємо приготувати це на сьогодні? — спитала я останнього капрала.

Він знизав плечима. Я вказала на годинник.

— Сьогодні? — я вказала на їжу. — Kuchen[18]?

— Ja, — він з готовністю закивав. — Sie kommen. Acht Uhr.[19]

— Восьма година, — підказала Елен із-за спини. — Вони хочуть повечеряти о восьмій.

Нашу власну вечерю зазвичай складали скибочка чорного хліба з тоненьким шаром варення і трохи вареного буряку. І смажити курчат, наповнюючи кухню запахами томату й часнику, випікати яблучний пиріг здавалося тепер особливою формою тортур. Першого вечора я боялася навіть пальці облизати — хоча навіть просто бачити, як із них крапає томатний сік, як пристає до них яблучна м’якоть, було до болю нестерпно. Кілька разів, коли я розкочувала тісто й чистила яблука, ледь не зомліла від бажання. Мімі, Орельєна і Жана довелося загнати нагору, звідки час від часу долинав їхній незадоволений рев.

Я не мала жодного бажання готувати німцям смачну вечерю. Та водночас боялася не приготувати такої. Виймаючи з печі смажених курчат і поливаючи їх соусом на власному жирі, я казала собі, що принаймні можу насолодитись апетитним виглядом вечері. Напевне, я мала б радіти можливості знову бачити улюблені страви, відчувати їхній запах. Але того вечора радіти я не могла. І коли продзвенів вхідний дзвінок, сповіщаючи про прихід офіцерів, я відчула різь у животі, а шкіра вкрилася холодним потом. Я ненавиділа німців усією душею, як ніколи в житті.

— Мадам, — першим увійшов комендант. Він зняв мокру від дощу каску, жестом наказавши своїм офіцерам зробити те саме.

Я стояла, витираючи руки фартухом, не знаючи точно, як поводитись.

— Herr Kommandant.

Моє обличчя лишалося безпристрасним.

У приміщенні було тепло: німці заздалегідь надіслали нам три кошики дров, аби ми могли розвести вогонь. Чоловіки знімали з себе шарфи й головні убори, втягуючи носами й уже всміхаючись у передчутті частування. У повітрі висів густий запах курки, смаженої в часниково-томатному соусі.

— Думаю, ми можемо відразу братися до вечері, — сказав він, кидаючи погляд у бік кухні.

— Як бажаєте, — відповіла я. — Я принесу вино.

Орельєн уже встиг відкоркувати кілька пляшок на кухні й виніс дві з них, сердито насупившись. Муки, яких ми зазнали того вечора, були для нього особливо нестерпними. З огляду на нещодавнє побиття, його юний вік та запальну вдачу, я боялася, що він може потрапити в біду. Тож поспішила вихопити пляшки з його рук.

— Іди й скажи Елен, що час подавати на стіл.

— Але…

— Бігом! — поквапила я його. Я обійшла барну стійку і стала розливати вино. Розставляючи келихи на столі, я не глянула на жодного з офіцерів, хоча й відчувала на собі їхні погляди.

«Так, дивіться на мене, — мовчки казала їм я. — Ще одна охляла француженка, яку ви заморили голодом, змусивши коритися. Сподіваюся, мій вигляд зіпсує вам апетит».

Під схвальний шепіт моя сестра винесла перші страви. За кілька хвилин чоловіки жадібно поглинали їжу і щось вигукували власною мовою під стукіт столового срібла по порцеляні. Я ходила туди-сюди з повними тарілками, намагаючись не вдихати смачні запахи й не дивитися на смажене м’ясо, яке красувалося поряд із гарніром з яскравих овочів.

Нарешті всі страви були на столі. Ми з Елен стояли за барною стійкою, доки комендант виголошував довгий тост німецькою. Не можу передати вам, як це було — чути їхні голоси в нашому домі, бачити, як вони поїдають їжу, яку ми так дбайливо приготували. Розслаблено, з усмішками й випивкою.

«Я даю цим людям сили, — з жалем думала я. — А мій Едуард у цю саму мить, можливо, слабне від голоду».

І від цієї думки чи то від власного голоду й виснаження мене миттю охопив відчай. Тихий схлип вирвався з мого горла. Елен стиснула мою руку.

— Іди на кухню, — прошепотіла вона.

— Я…

— Іди на кухню. Я приєднаюся до тебе, тільки наллю їм ще вина.

Уперше я послухалася сестру.


Вони вечеряли близько години. Ми з сестрою мовчки сиділи на кухні, поринувши у власні думки і вже нічого не тямлячи від виснаження. Щоразу як лунав вибух сміху або емоційний вигук, ми підіймали очі. Хоча нам і важко було зрозуміти, про що йдеться.

— Дами, — на порозі кухні з’явився комендант. Ми підхопилися на ноги.

— Вечеря була відмінною. Сподіваюся, ви зможете й далі дотримуватися цього рівня.

Я дивилась у підлогу.

— Мадам Лефевр.

Я неохоче підняла очі.

— Ви дуже бліді. Ви захворіли?

— Ми цілком здорові, — я ковтнула. Його погляд обпікав мене, наче вогонь. Поряд зі мною Елен ламала пальці, почервонілі від незвично гарячої води.

— Мадам, ви з вашою сестрою що-небудь їли?

Я вирішила, що комендант випробовує нас. Мабуть, так він перевіряє, чи дотрималися ми пекельних вимог, зазначених у листі. Я гадала, що йому спаде на думку зважити залишки, аби переконатися, що навіть шматочок яблучної шкірки не потрапив нам до рота.

— Ми й рисового зернятка не торкнулися, Herr Kommandant, — майже виплюнула я йому в обличчя. Ось до чого доводить голод.

Він кліпнув очима.

— Тоді ви маєте повечеряти. Не можна добре готувати, якщо ви нічого не їсте. Що залишилося?

Я не могла ворухнутись. Елен жестом показала на деко на пічці. Там були чотири чверті курчати, підігріті на випадок, якщо чоловіки захочуть добавки.

— Тоді сідайте. Поїжте тут.

Я не могла повірити, що це не пастка.

— Це наказ, — сказав комендант. Він майже всміхався, проте мені це зовсім не здавалося кумедним. — Справді. Давайте.

— А чи… чи можна залишити трохи нашим дітям? Вони вже давно не їли м’яса.

Він трохи насупився, наче не розуміючи. У цю мить я ненавиділа його. Ненавиділа свій голос, яким випрошувала в німця трохи їжі.

«О Едуарде, — мовчки думала я. — Якби ти тільки чув мене зараз».

— Нагодуйте дітей і себе, — коротко сказав він. А тоді розвернувся й пішов з кімнати.

Ми сиділи мовчки. Слова коменданта дзвоном лунали у мене в голові. А тоді Елен підібрала спідниці й побігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки. Місяцями я не бачила, щоб вона рухалася так швидко.

За кілька секунд вона з’явилася знову, тримаючи на руках Жана, прямо в сорочці, підганяючи перед собою Орельєна і Мімі.

— Це правда? — спитав Орельєн. Він уп’явся очима в курку, розкривши рота від подиву.

Я тільки й здатна була, що кивнути.

І всі налетіли на нещасну курку. Хотіла б я розповісти вам, що ми з сестрою трималися, як поважні дами, брали їжу з витонченістю парижанок, робили паузи, щоб обмінятися парою фраз або витерти губи. Насправді ж ми поводилися, наче дикунки. Ми відривали шматки м’яса, черпали пригоршнями рис, їли, не закриваючи ротів, жадібно підбирали шматочки, що падали на стіл. Мене більше не турбувало, чи це хитрість із боку коменданта. Ніколи в житті я не їла нічого смачнішого за те курча. Часник і томати залишали в роті довгий приємний післясмак і сповнювали ніздрі запахами, які я могла би вдихати вічно. Під час їжі в нас виривалися нестримні, зовсім первісні скрики задоволення. Кожен поринув у світ власної насолоди. Малюк Жан сміявся й розмазував сік по обличчю. Мімі жувала шматочки курячої шкірки й із шумним задоволенням смоктала вкриті жиром пальці. Ми з Елен їли не розмовляючи і повсякчас стежили, аби малечі вистачало.

Коли вже нічого не лишилось і остання кістка була обгризена дочиста, а в деках не зосталося жодного зернятка рису, ми сиділи і просто дивилися одне на одного. З бару долинала розмова німців (дедалі гучніша в міру того, як вони розпивали вино) і періодичні вибухи нестримного сміху. Я витерла рот руками.

— Ми не повинні нікому про це розповідати, — сказала я, споліскуючи руки водою. Я почувалася, наче п’яниця, яка раптом протверезіла. — Це може ніколи більше не повторитись. І треба поводитись так, наче цього взагалі не було. Якщо хтось дізнається, що ми їли німецькі харчі, нас вважатимуть зрадниками.

І ми з сестрою виразно подивилися на Мімі та Орельєна, намагаючись донести до них усю серйозність сказаного. Орельєн кивнув. Мімі теж. Гадаю, за такі миті вони погодилися б довіку розмовляти німецькою. Елен схопила ганчірку для посуду, намочила її й заходилася витирати залишки їжі з облич двох молодших.

— Орельєне, — сказала вона, — вклади їх спати. Ми приберемося.