Він нахиляється до неї через стіл.

— Клієнти-мільярдери на землі не валяються. А я маю дбати про наших людей.

За дверима кабінету хтось прощається. Лунає короткий вибух сміху. Усередині офісу панує майже задушлива тиша.

— Отже, якби я віддала її, вони б зберегли Девідове ім’я на будівлі?

— Цього ми з ними не обговорювали. Можливо.

— Можливо, — Лів намагається усвідомити це. — А якщо я скажу ні?

Свен стукає ручкою по стільниці.

— Ми розпустимо компанію і заснуємо нову.

— І Ґолдштейни підуть на це.

— Можливо, так.

— Тож насправді не має жодного значення, що я казатиму. Це просто візит ввічливості.

— Пробач, Лів. Ситуація безвихідна. Я справді не маю вибору.

Лів сидить на місці ще кілька секунд. Потім без жодного слова підіймається й виходить із кабінету Свена.


Перша година ночі. Лів дивиться в стелю, слухаючи, як Мо рухається гостьовою кімнатою, застібає дорожню сумку, з глухим стуком виносить її за двері. Чує, як зливають воду в туалеті, і тихі м’які кроки. А тоді настає тиша, з якої можна здогадатися, що гостя заснула. Увесь вечір Лів лежить, розмірковуючи, чи не варто піти в коридор і спробувати переконати Мо не їхати. Але слова, що рояться у неї в голові, ніяк не складаються в щось більш-менш путнє. Вона думає про напівзавершену будівлю за кілька миль звідси, ім’я автора якої буде поховане так само глибоко, як і її фундамент.

Вона тягнеться через плече і бере мобільний телефон зі столика біля ліжка. Крізь півтемряву дивиться на маленький екран. Нових повідомлень немає.

Відчуття самотності обвалюється на неї, завдаючи майже фізичного болю. Стіни навколо наче тануть, не даючи жодного захисту від ворожого світу навколо. Цей будинок більше не чистий і прозорий, як бажав Девід: його порожні кімнати видаються холодними й бездушними, чисті лінії посічені штрихами давно минулих подій, а скляні поверхні потьмяніли від тіней переплетених між собою життів.

Вона намагається вгамувати хвилі неясної тривоги. Думає про потаємні записи Софі, про полонянку, яку саджають у потяг. Якщо вона продемонструє їх на суді, цілком можливо, що вона збереже за собою картину.

«Та якщо я так зроблю, — думає вона, — Софі назавжди лишиться в історії як жінка, що спала з німцем і зрадила свою країну — як і свого чоловіка. І я буду не краща за її співгромадян, що покинули її напризволяще».

Зробленого не повернеш.


29

1917 рік

Більше я не плакала за рідним домом. Не могла сказати, як довго ми їхали, адже дні зливалися з ночами, а сон зробився нерегулярним і нетривким. За кілька миль до Мангайма в мене почалися головні болі. Одразу ж за ними прийшла лихоманка, і мене по черзі кидало то в холод, то в жар, коли я боролася з бажанням зірвати з себе останній одяг. Ліліан сиділа поряд зі мною, витираючи мій лоб краєм спідниці, і допомагала мені на зупинках. З її обличчя не сходила напруга.

— Скоро мені покращає, — вперто казала я, переконуючи себе, що це лише тимчасовий нежить — неминучий наслідок останніх кількох днів, пронизливого вітру й душевного потрясіння.

Вантажівка підстрибувала і вирулювала на вибоїнах, запона здіймалася, пропускаючи всередину краплі крижаного дощу. Під час сильнішої тряски голова молодого солдата теліпалася, він розплющував очі й впивався в нас несподівано лютим поглядом, наче попереджаючи, щоб ми лишалися на своїх місцях.

Притулившись до Ліліан, я дрімала, періодично прокидаючись і стежачи за невеличким трикутником запони, що де-не-де відкривала оку місця, які ми полишали. Я спостерігала, як розбомблені, роз’їдені вирвами передмістя змінюються старими містами, у яких цілі ряди будинків збереглися без помітної шкоди. Їхні чорні балки різким контрастом проступали на тлі білих поштукатурених стін, сади були повні вкритих бруньками кущів і охайних овочевих грядок. Ми проминали широкі озера, метушливі міста, пробиралися крізь глибокі ялинові хащі, де машина завивала, відчайдушно вгризаючись шинами в багнюку. Ми з Ліліан отримували мізерну пайку: трохи води і кілька окрайців хліба, які жбурляли нам у кузов, наче недоїдки свиням.

Та з посиленням лихоманки брак їжі турбував мене все менше. Ниючий біль у животі відступав перед іншими болями — у голові, суглобах, шиї. Апетит зник, і Ліліан мусила вмовляти мене змочити водою хворе горло і нагадувати, що я повинна їсти, поки є їжа, аби залишатися сильною. Кожне її слово лунало з надривом, наче вона вже знала, що на нас чекає, і знала більше, ніж могла дозволити собі розповісти. З кожною зупинкою її очі розширювалися від тривоги, і хоча мої думки були затьмарені хворобою, її страх заразив і мене.

Коли Ліліан засинала, її обличчя кривилося від переживань. Іноді вона прокидалася, хапаючи пальцями повітря і нерозбірливо скрикуючи від муки. Якщо мені ставало сил, я дотягалася до неї й торкалася плеча, намагаючись м’яко повернути її в дійсність. Часом, вдивляючись у німецький пейзаж, я питала себе, навіщо це роблю.

Відколи я дізналася, що ми прямуємо не до Арденн, моя віра почала відступати. Здавалося, комендант і всі домовленості з ним залишилися за мільйон миль позаду. Моє життя в готелі з блискучою, червоного дерева барною стійкою, моя сестра, містечко, в якому я зростала, — усе це тепер скидалося на сон, на плід моєї уяви багаторічної давнини. У реальному житті були самі незручності, холод, біль, постійний страх — наче шум у голові. Я намагалася зосередитися, пригадати обличчя Едуарда, його голос, але навіть це мені не вдавалось. У пам’яті поставали лише окремі уривки: м’який завиток його каштанового волосся на комірі, сильні руки — але я вже не здатна була поєднати їх у єдине заспокійливе ціле. Зараз мені була більш знайома понівечена рука Ліліан, що лежала поверх моєї руки. Я дивилася на цю руку з саморобними шинами, прив’язаними до її роздроблених пальців, і нагадувала собі, що в усьому цьому є певна мета, що сама сутність віри передбачає випробовування її тяжкими обставинами. З кожною милею зберігати віру ставало все важче.

Дощове небо розвиднилося. Ми зробили зупинку в маленькому містечку, і молодий солдат, розправивши довгі затерплі кінцівки, вибрався з машини. Мотор заглушили, і ми почули розмову німців зовні. Я швидко спитала себе, чи можна попросити в них води. Мої губи палали, руки й ноги були зовсім слабкі.

Навпроти мене принишкла Ліліан, наче кролик, що зачув небезпеку. Попри пульсування головного болю я намагалася думати і поступово зі звуків навколо зрозуміла, що нас оточує ринок: скрізь лунали веселі крики крамарів, чути було, як жінки впівголоса перемовляються з власниками яток. На якусь мить я заплющила очі й спробувала уявити, що замість німецької мови чую французьку, а місто, яке гомонить навколо, — це Сент-Перонна. Думками я поринула в дитинство. Я бачила, як моя сестра з кошиком під рукою оббирає помідори й баклажани, зважує їх у руці та м’яко кладе на місце. Я майже відчула сонячні промені на обличчі, запах saucisson, fromagerie[75], побачила саму себе — як повільно блукаю вздовж яток. А тоді запона піднялась і з’явилося жіноче обличчя.

Це було настільки несподівано, що я мимоволі ахнула. Вона побачила мене, і на мить мені здалося, що вона збирається запропонувати нам їжу, — але тоді вона розвернулась і, не випускаючи запону зі своєї блідої руки, закричала щось німецькою. Ліліан почала відповзати вглиб вантажівки і потягла мене за собою.

— Прикрий голову, — прошепотіла вона.

— Що?

Перш ніж вона встигла щось додати, в кузов влетів камінь і боляче вдарив мене по руці. Я опустила очі, розгубившись, і тут влетів ще один, влучивши мені в голову. Я моргнула і побачила ще трьох, чотирьох жінок. Їхні обличчя були викривлені ненавистю, і всі вони стискали каміння, гнилі картоплини, уламки деревини — усе, що потрапило під руку.

— Huren![76]

Ми з Ліліан забилися в кут, намагаючись прикривати голови, тоді як «снаряди» градом падали на нас. Гострий біль від ударів пронизував мою голову, мої руки. Мені хотілося загорлати у відповідь: «За що? Що ми вам зробили?» Але в їхніх обличчях і голосах було стільки ненависті, що мене кидало в холод. Ці жінки відверто зневажали нас. Вони ладні були розірвати нас на шматки, якби їм дали таку можливість. Страх, мов нудота, підступав до мого горла. Лише в цю мить я відчула страх, наче фізичну істоту — створіння, здатне змусити мене забути, хто я, знищити мої думки, випорожнити мій шлунок через напад тваринного жаху. Я молилася — молилась, аби вони просто пішли і все це припинилось. А потім, коли я насмілилася підняти погляд, я помітила молодого солдата — того, що сидів позаду. Тепер же він стояв осторонь і палив цигарку, спокійно озираючи ринкову площу. І тоді я розлютилася.

Бомбардування тривало, мабуть кілька хвилин, та здалося, що годинами. Уламок цеглини зачепив мій рот, і я відчувала на губах металевий слизький присмак крові.

Ліліан навіть не скрикнула, проте від кожного удару здригалася в моїх обіймах. Я притискалася до неї, наче це була остання твердиня в моєму всесвіті.

А потім усе різко обірвалося. Дзвін у моїх вухах припинився, тепла крапля крові сповзала в кутик ока. Я лише чула розмову надворі. А тоді запрацював двигун, молодий солдат заліз у кузов, наче нічого й не сталось, і машина рушила з місця.

З моїх грудей вирвався схлип полегшення.

— Сучі діти, — прошепотіла я французькою. Здоровою рукою Ліліан стиснула мою долоню. З тремтінням, із шаленим серцебиттям ми повернулися на лави. Коли нарешті ми виїхали з містечка, адреналін потроху вгамувався в моєму тілі і я відчула майже смертельну втому. Я боялася засинати, боялася того, що може статися далі, але Ліліан не зводила напружених очей з невеликого клаптика пейзажу, помітного з-під запони. Якоюсь егоїстичною часткою душі я усвідомлювала, що вона догляне мене і сама не засне. Я поклала голову на лаву і, коли нарешті моє серце знов забилося спокійно, заплющила очі й дозволила собі провалитися в забуття.


Наступна зупинка зустріла нас снігом: він застеляв голу безкраю рівнину, і лише невеличкий підлісок і покинутий сарай виділялися на тлі однорідного краєвиду. Нас витягли в сутінки і підштовхнули до дерев, мовчки, змахами дул наказуючи, що треба зробити. У мені вже не лишилося жодних сил. Я ледь трималася на ногах і вся тремтіла від холоду й лихоманки. Ліліан пошкутильгала до відносного сховку сараю, а я дивилася їй услід, і все хиталося в мене перед очима. Я опустилася в сніг, майже не помічаючи чоловіків, що тупцяли навколо вантажівки. Крижаний дотик дарував насолоду моїм гарячим ногам. Я підставляла шкіру холодному повітрю, відчуваючи, як стигне кров у жилах, і насолоджувалася недовгим відчуттям прикутості до землі. Я дивилася в безмежний небосхил, на якому потроху проступали спалахи зірок, доки не відчула запаморочення. Я змусила себе пригадати ті ночі, багато місяців тому, коли вірила, що десь там він дивиться на ті самі зірки. А потім я простягла руку до кришталевої поверхні і вивела пальцем: «ЕДУАРД».

За мить я написала це ще раз з іншого боку, наче намагаючись переконати себе, що він десь там, справжній, і що він — ми — дійсно існуємо. Я писала це знов і знов, занурюючи посинілі пальці в сніг, доки повністю не оточила себе цими написами: «Едуард. Едуард. Едуард». Я написала його ім’я десять, двадцять разів. І це було все, що я бачила. Величезне кільце «Едуардів» оточувало мене, танцюючи перед очима. І так було легко схилятися над ними, сидіти в цьому Палаці Едуарда, забувши про все. Я трохи відхилилася назад і розсміялася.

Ліліан вийшла з-за сараю й зупинилася. Я бачила, як вона дивиться на мене, і раптом прочитала на її обличчі той самий вираз, що був колись в Елен, — наче виснаження, та не від фізичної втоми, а від навколишнього світу. Мінливе нерозуміння, чи вистачить їй сил для подальшої боротьби. І тоді щось привело мене до тями.

— Я… я… моя спідниця змокла, — промовила я. Це було єдине фізичне відчуття, про яке мені спало на думку сказати.

— Це лише сніг, — вона взяла мене під руку і допомогла підвестися, струсила сніг, і ми двоє, вона — кульгаючи, я — хитаючись, побрели назад повз байдужих солдатів з їхніми рушницями і сіли у вантажівку.


Світло. Ліліан дивилася мені в очі, прикривши мій рот долонею. Я моргнула й інстинктивно спробувала вивернутися з-під її руки, але вона приклала палець до губ. Вона чекала, доки я кивну на знак розуміння, і, коли вона прибрала руку, я збагнула, що машина зупинилася знову. Ми були посеред лісу. Сніг застеляв рябі клапті землі, гальмуючи рух і приглушуючи звуки.

Вона вказала на охоронця. Той глибоко спав, розтягнувшись на лаві й поклавши голову на речовий мішок. Він голосно хропів, цілковито беззахисний — кобура зверху, кілька дюймів оголеної шиї проступають над коміром. Я відчула, як моя рука сама собою тягнеться вглиб кишені, намацуючи уламок скла.