— Стрибай, — прошепотіла Ліліан.

— Що?

— Стрибай. Якщо дістанемось тієї западини — там, де немає снігу, — то не залишимо слідів. Коли вони прокинуться, нас уже кілька годин тут не буде.

— Але ми в Німеччині.

— Я трохи говорю німецькою. Ми виберемося.

Вона була збуджена, сповнена рішучості. Не пам’ятаю, щоб бачила її такою, відколи ми залишили Сент-Перонну. Я очима вказала на сплячого солдата, потім знов глянула на Ліліан, яка обережно підіймала запону, визираючи в синє небо.

— Але якщо вони спіймають нас, то застрелять.

— Нас застрелять, якщо лишимось. Або й буде ще гірше. Ходімо. Це наш шанс, — останні слова вона промовила самими губами, жестом наказуючи мені взяти сумку.

Я встала. Визирнула в ліс. І зупинилася.

— Не можу.

Вона обернулася до мене. Поламану руку вона й досі тримала якнайближче до грудей, наче боячись, що щось може зачепити її. Зараз, у денному світлі, я бачила подряпини й синці на її обличчі після вчорашньої екзекуції.

Я ковтнула.

— Що, як вони везуть мене до Едуарда?

Ліліан приголомшено дивилася на мене.

— Ти збожеволіла? — прошепотіла вона. — Ходімо, Софі. Ходімо. Це наш шанс.

— Не можу.

Вона повернулася всередину, кинувши нервовий погляд на сплячого солдата, а тоді схопила мене за зап’ясток здоровою рукою.

— Софі. Вони не везуть тебе до Едуарда.

— Комендант казав…

— Він німець, Софі! Ти принизила його. Осоромила як чоловіка. Гадаєш, він тобі добром відплатить?

— Знаю, надії небагато. Але це… все, що мені лишилося.

Вона не зводила з мене очей. Я підтягла сумку ближче до себе.

— Слухай, ти біжи. Візьми це. Все візьми. Ти зможеш.

Ліліан схопила сумку і визирнула назовні, розмірковуючи. Вона ніби готувалася, вирішуючи, в який бік краще тікати. Я нервово стежила за охоронцем, боячись, що він прокинеться.

— Тікай.

Я не могла зрозуміти, чому вона зволікає. Ліліан повільно обернулася до мене. На її обличчі була написана мука.

— Якщо я втечу, вони тебе вб’ють.

— Що?

— За те, що допомогла втекти. Вони тебе вб’ють.

— Але ти не можеш залишатися. Тебе спіймали на поширенні матеріалів Опору. Моя ситуація інакша.

— Софі, ти єдина поводилася зі мною як з людиною. Я не можу дозволити, щоб твоя смерть була на моїй совісті.

— Зі мною все буде гаразд. Як завжди.

Ліліан Бетюн подивилася на мій брудний одяг, на моє худе, охоплене лихоманкою тіло, що зараз тремтіло від зимного вранішнього повітря. Так вона стояла нескінченно довго, а потім важко опустилася, впустивши сумки на підлогу — наче більше не переймалася, що хтось її почує. Я дивилася на неї, але вона уникала мого погляду. Ми обидві підстрибнули — двигун ожив знову. Я почула крики. Вантажівка повільно рушила, потрапивши колесом у вибоїну, від чого ми з Ліліан важко стукнулись об стіну. Солдат гортанно хропнув, але не ворухнувся.

Я торкнулася її руки, прошипівши:

— Тікай, Ліліан. Доки можеш. У тебе ще є час. Вони не почують.

Та вона не звернула на мене уваги. Лише відштовхнула сумку ногою до мене і сіла поряд зі сплячим солдатом. Похилившись до стіни, вона дивилася перед собою порожніми очима.

Машина виїхала з лісу на відкриту дорогу, і наступні кілька миль ми проїхали в тиші. Удалині було чути постріли, показався інший військовий транспорт. Ми уповільнили хід, проминаючи колону людей у сірих подертих одежинах. Вони повільно плентались, опустивши голови, і схожі були радше на привидів, ніж на живих. Я бачила, як дивиться на них Ліліан, і відчувала її присутність у машині, як відчувають присутність мерця. У неї все могло вийти, якби не я. Ми могли втекти разом. Щойно мої думки прояснилися, як збагнула, що, напевне, зруйнувала її останній шанс возз’єднатися з донькою.

— Ліліан…

Вона похитала головою, наче не бажала нічого чути.

Ми їхали далі. Небо потьмяніло, знов полив дощ — холодна сльота, краплі якої обпікали мені шкіру, просочуючись крізь дірявий дах. Мене ще більше трусило в лихоманці, і з кожним підстрибом машини біль пронизував моє тіло, наче удар блискавки. Я хотіла сказати їй, що мені шкода. Хотіла сказати, що розумію, як жахливо й егоїстично вчинила. Я не мала позбавляти її цього шансу. Вона мала рацію: я лише обманюю себе, якщо думаю, що комендант винагородить мене за мій учинок.

Нарешті вона заговорила.

— Софі?

— Так? — я була дуже схвильована тим, що вона заговорила зі мною. Мабуть, у моєму голосі лунали розпач і нетерпіння.

Вона глитнула, і її погляд завмер на черевиках.

— Якщо… якщо зі мною щось трапиться, гадаєш, Елен подбає про Едіт? Тобто справді подбає? Любитиме її?

— Звичайно ж. Щоб Елен не любила дитини — та вона швидше… ну, не знаю — з бошем зв’яжеться, — я спробувала всміхнутись. Я намагалася будь-що вдавати, що почуваюся краще, ніж насправді, аби тільки переконати її, що все ще може владнатися. Я совалася на сидінні, намагаючись сісти прямо, і кожна кістка в моєму тілі відгукувалася болем. — Але ти не маєш так думати. Ми все переживемо, Ліліан, а потім ти повернешся додому, до своєї дочки. Може, навіть протягом кількох місяців.

Ліліан піднесла здорову руку до обличчя, намацуючи багряний шрам, що тягся від кутика ока вздовж щоки. Вона так глибоко поринула в думки, що, здавалося, не чула мого голосу. Та все ж я молилася, щоб моя впевненість хоч трохи заспокоїла її.

— Ми вже стільки всього пережили, хіба ні? — продовжувала я. — Ми більше не в тій пекельній теплушці для худоби. І нас везуть разом. Певно, доля зглянулася, якщо дозволила це.

І раптом вона нагадала мені Елен у найтяжчі часи. Я хотіла потягтися до неї, торкнутися її плеча, але була занадто слабкою для цього. Мені ледь вистачало сил, щоб триматися прямо на дерев’яній лаві.

— Ти маєш не втрачати віру. Усе може знову налагодитись. Я знаю це.

— Ти дійсно вважаєш, що ми можемо повернутися додому? До Сент-Перонни? Після всього, що ми обидві зробили?

Солдат неквапливо сів на лаві, протираючи очі. Він виглядав роздратованим, наче наша розмова розбудила його.

— Ну… може, не настільки буквально. Але ми зможемо повернутися до Франції. Колись, одного дня. Усе може…

— Ми тепер на нічиїй землі, ти і я, Софі. У нас більше немає дому.

І тоді Ліліан підняла голову. Її очі були темні й розширені. Я бачила її — і вже зовсім не впізнавала тієї яскравої модниці, що колись прямувала гордовитою ходою повз наш готель. Та не лише шрами й синці змінили її. Щось глибоко в її душі почорніло, уражене тяжкою недугою.

— Ти справді гадаєш, що в’язні, які потрапляють до Німеччини, коли-небудь повертаються?

— Ліліан, будь ласка, не треба так казати. Благаю. Тобі просто треба… — мій голос завмер.

— Люба моя Софі, з твоїм оптимізмом, з твоєю сліпою вірою в людську природу… — вона глянула на мене з напівпосмішкою, і це було жахливе, мертвотне видовище. — Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять.

І з цими словами, перш ніж я встигла щось відповісти, вона вихопила пістолет із солдатської кобури, приставила до скроні й натиснула гачок.


30

-Тож ми подумали, що можемо взяти якийсь фільм на сьогодні. А вранці Джейкі допоможе мені вигулювати собак, — Ґреґ веде машину недбало, втискаючи й відпускаючи педаль газу наче в такт музиці. Усю дорогу вздовж Фліт-стріт тіло Пола нерівномірними ривками смикається туди-сюди.

— Можна, я візьму свій «Нінтендо»?

— Ні, не можна, малий ігромане. Бо вріжешся в дерево, як минулого разу.

— Я тренуюся ходити по них, як СуперМаріо.

— Чудово, малий.

— Коли повернешся, татку?

— Мм?

Сидячи на пасажирському сидінні, Пол продивляється газети. За минулий день — чотири замітки стосовно перебігу судового процесу. Заголовки віщують розгромну перемогу ТПП і Лефеврів. Він не пригадує, щоб коли-небудь сприймав майбутню перемогу настільки безрадісно.

— Тату?

— Чорт. Новини, — він дивиться на годинник і, схилившись уперед, починає налаштовувати радіо.

— Колишні в’язні концентраційних таборів у Німеччині закликають владу пришвидшити прийняття законів, що сприятимуть поверненню творів мистецтва, викрадених за часів війни…

— Згідно з офіційними джерелами, лише цього року померли семеро колишніх в’язнів, не дочекавшись процедури повернення родинної власності. Ситуація характеризується як трагічна.

— У той час як лунає заклик, у Високому суді триває розгляд чергової справи стосовно картини, що вважається викраденою під час Першої світової війни…

Пол знов нахиляється вперед.

— Як тут зробити гучніше?

«Звідки вони все це беруть?»

— Тобі слід спробувати «Пекмен». Була така комп’ютерна гра.

— Що?

— Татку? То коли?

— Постривай, Джейку. Я маю дослухати це.

— …Голстон, яка стверджує, що покійний чоловік чесно придбав картину. Цей суперечливий випадок чудово ілюструє складнощі, з якими стикається юридична система в разі складних реституційних справ, кількість яких за останнє десятиріччя помітно зросла. Справа Лефеврів привернула увагу колишніх в’язнів концтаборів по всьому світу…

— Господи Ісусе. Бідолашна міс Лів, — хитає головою Ґреґ.

— Що?

— Не хотів би я опинитися в її шкурі.

— І що це має означати?

— Ну, все це лайно в газетах, на радіо — усе це набирає занадто крутих обертів.

— Це лише бізнес.

Ґреґ кидає на нього погляд, зазвичай адресований клієнтам, що просять налити в борг.

— Це дуже складно.

— Та невже? Ти начебто сам казав, що такі справи завжди зрозумілі як два плюс два.

— Може, годі вже пхати носа в мої справи, Ґреґу? Чи мені слід якось повчити тебе, як керувати баром? І подивимось, що з того вийде.

Ґреґ і Джейк здивовано перезираються. І це несподівано дратує.

Пол розвертається на сидінні.

— Джейку, я зателефоную тобі відразу після судового засідання, гаразд? І ввечері підемо в кіно чи ще куди-небудь.

— Але ми вже йдемо в кіно. Ґреґ щойно тобі казав.

— Зараз праворуч буде Високий суд. Хочеш, щоб я розвернувся? — Ґреґ вмикає лівий сигнал повороту і зупиняє машину так швидко, що всі різко нахиляються вперед. Повз них з обуреним ревом проноситься таксі. — Не впевнений, що тут можна зупинятися. Якщо я отримаю штраф, ти ж його сплатиш, так? Опа — а то хіба не вона?

— Хто? — Джейк подається вперед.

Глянувши через дорогу, Пол бачить юрбу людей під стінами Високого суду. На відкритій ділянці перед сходами яблуку ніде впасти. Останніми днями людей побільшало, та навіть крізь марево туману він бачить, що щось не так: в атмосфері панує загальне роздратування, скрізь на обличчях — майже неприхована злість.

— Отакої, — вихоплюється в Ґреґа, і Пол дивиться в напрямку його погляду.

По той бік вулиці до парадного входу наближається Лів. Її руки стискають сумочку, голова опущена, наче вона глибоко замислилася. Жінка підіймає очі й одразу ж розуміє, що за демонстрація перед нею. На її обличчі проступає тривога. Хтось вигукує її прізвище: «Голстон». Юрба не відразу розуміє, що сталось, і це дає їй секунду, щоб пришвидшити кроки. Вона намагається проскочити повз них, але її прізвище звучить знову, невдоволений шепіт розповзається навколо, лунаючи як звинувачення.

Майже непомітний по той бік входу, Генрі швидким кроком рушає їй назустріч, наче вже помітив, що відбувається. Лів уповільнює ходу, і він робить ривок уперед, але юрба зрушує з місця, напливає, розтікається — і поглинає її, наче велетенський організм.

— Господи Ісусе!

— Що за…

Кинувши документи, Пол вистрибує з машини і бігом несеться через дорогу. Він пірнає в гущавину людських тіл і пробивається в самий центр. Звук глухне в коловороті рук і плакатів. Падає, майнувши перед очима, транспарант зі словом «КРАДІЖКА». Він бачить спалах фотоапарата, вихоплює очима волосся Лів, хапає її за руку і чує її переляканий скрик. Юрба, напираючи, ледь не збиває його з ніг. З іншого боку поряд із дівчиною він помічає Генрі й намагається проштовхнутися до нього, мимохідь вилаявши якогось типа, що вчепився в його пальто. З’являються офіцери у формі, в неонових плащах і заходяться тіснити протестувальників.

— Припиніть це. НАЗАД. НАЗАД.

Подих забиває в грудях, хтось з усіх сил б’є його по нирках, а тоді раптом вони опиняються на волі й швидко збігають нагору сходами. Лів хитається між двох чоловіків, наче лялька. Під свист і тріскіт поліцейської рації, у супроводі кремезних поліцейських вони досягають дверей, долають загорожу і опиняються в беззвучному спокої та безпеці приміщення. Зневажена юрба обурено горлає ззовні, і її крики луною відбиваються від стін.