31

Генрі зустрічає її біля задніх воріт будівлі суду. Він говорить із набитим ротом, з якого падають крихти булочки з шоколадом. Його обличчя рум’яне, слів майже не розібрати.

— Вона не віддасть це нікому, окрім вас.

— Що? Хто не віддасть?

— Вона біля парадного входу. Ходімо. Ходімо.

Перш ніж вона встигає ще щось сказати, Генрі швидким кроком веде її крізь лабіринт коридорів і кам’яних сходів у задній частині приміщення до поста охорони біля самого центрального входу. Маріанн Ендрюз чекає на неї біля загорожі. На ній фіолетове пальто, волосся перехоплене картатою стрічкою. Побачивши Лів, вона театрально зітхає з полегшенням.

— Господи, як же важко вас спіймати, — бурчить вона, простягаючи ранець, від якого пахне цвіллю. — Телефонуєш вам, телефонуєш.

— Пробачте, — Лів здивовано кліпає очима. — Я більше не відповідаю на телефонні дзвінки.

— Тут усе, — Маріанн показує на журнал. — Усе, що вам треба. Квітень 45-го.

Лів спантеличено дивиться на старі записники у неї в руках. А потім, не вірячи, підіймає очі.

— Усе, що мені треба?

— Картина, — невдоволено нагадує літня жінка. — Заради всього святого, дитино! Звісно ж, не рецепт креветкового супу.

Далі події розгортаються стрімко. Генрі біжить до кімнати судді й просить короткої перерви. Сторінки журналів копіюються, окремі рядки підкреслюються, зміст їх, згідно з законом про розкриття інформації, надсилається адвокатам Лефеврів. Лів і Генрі сидять у кутку, переглядаючи позначені сторінки, доки Маріанн без упину вихваляється, що завжди знала: її мати не злодійка, а клятий містер Дженкс нехай собі втопиться в окропі.

Молодший адвокат приносить каву й сендвічі. Від напруження в животі Лів не відчуває жодного апетиту, тож їжа так і лишається неторканою в паперових пакетах. Дівчина дивиться в журнал і не може повірити, що цей потріпаний записник містить розв’язання всіх її проблем.

— То що ви думаєте? — питає вона, коли Анджела Сільвер і Генрі завершують радитися між собою.

— Я думаю, це можна назвати доброю новиною, — обережно каже він, але усмішка виказує його переможний настрій.

— Виглядає цілком зрозуміло, — каже Анджела. — Якщо ми зможемо довести, що останні дві передачі картини не містили складу злочину, а стосовно першої докази є неповними, то ми, як то кажуть, знову в грі.

— Дуже вам дякую, — каже Лів, досі не наважуючись повірити, що справа набула такого несподіваного повороту. — Дякую вам, міз Ендрюз.

— О, я в не меншому захваті, — каже Маріанн, вимахуючи в повітрі цигаркою. Ніхто не сказав їй, що тут не палять. Вона нахиляється вперед і кладе кістляву руку на коліно Лів. — А ще він знайшов мою улюблену сумочку.

— Перепрошую?

Усмішка літньої жінки стає невпевненою, і та береться за переколювання брошки.

— О, нічого. Не звертайте на мене уваги.

Лів не зводить погляду з жінки, і легкий рум’янець на її обличчі поступово блякне.

— Хіба ви не хочете цих сендвічів? — бадьорим тоном питає Маріанн.

Дзвонить телефон.

— Добре, — каже Генрі, поклавши слухавку. — Усі в порядку? Міз Ендрюз… ви готові зачитати кілька з цих свідчень на суді?

— Якраз поклала в сумочку свої найкращі окуляри для читання.

— Добре, — Генрі глибоко вдихає. — Тоді нам час повертатися туди.


30 квітня 1945 року

Що ж, сьогоднішній день обернувся зовсім не тим, чого я очікувала. Чотири дні тому підполковник Дейнз сповістив мене, що я можу разом з ними поїхати до концентраційного табору Дахау. Він непоганий хлопець, цей Дейнз. Спочатку він ставився до «писак» дещо зверхньо, як майже всі вони, та відколи я разом зі «Screaming Eagles» висадилася на Омаха-Біч і він збагнув, що я не якась недосвідчена домогосподарка і з’явилася сюди не по рецепти тістечок, його трохи відпустило. Тепер мене звуть почесним членом бригади 102-ї повітряно-десантної дивізії й кажуть, що коли на мені їхня нарукавна пов’язка, то я одна з них. Тож угода така: я прямую разом з ними до табору, пишу статтю про ув’язнених, можливо, беру в них кілька інтерв’ю щодо умов утримування, а потім підшиваю до справи. З радіо WRGS також просили зробити невеличкий репортаж, тож я запаслася плівкою і стала чекати.

І ось о шостій ранку я стояла вже готова, з пов’язкою на рукаві, майже в повному порядку. І мимоволі вилаялася, коли він зайшов, не постукавши.

— Як же ж так, підполковнику, — пожартувала я, укладаючи волосся. — Ви ніколи не казали, що я вам небайдужа.

Це в нас такий жарт. Він, у свою чергу, полюбляє казати, що в нього є пара похідних чобіт, старших за мене.

— Плани змінилися, крихітко, — каже підполковник. Він палить цигарку, і це на нього не схоже. — Я не можу взяти тебе.

Мої руки так і завмирають біля голови.

— Ви що, мене розігруєте? Редактор «Реджистера» дуже розраховує на цю статтю. Він виділив під неї дві шпальти без жодної реклами.

— Луанн, це… це за межами того, що ми очікували побачити. У мене наказ: до завтра нікого туди не впускати.

— Ой, облиште.

— Серйозно, — він притишив голос. — Ти знаєш, що я взяв би тебе з собою. Але, слухай, ти б не повірила, що ми бачили там учора… Я всю ніч заснути не міг, і хлопці теж. Старі жінки, діти блукають там, наче… Я маю на увазі, маленькі діти… — він хитає головою і відводить погляд. Він кремезний чоловік, Дейнз, але, присягаюсь, у цю мить він готовий був розплакатися, мов дитина. — А зовні потяг, і в ньому трупи… тисячі трупів… Це не по-людськи. Точно тобі кажу.

Якщо він намагався відлякати мене, то домігся лише протилежного.

— Ви повинні провести мене туди, підполковнику.

— Мені шкода. Є суворий наказ. Послухай, це лише на день, Луанн. Потім ти отримаєш доступ скрізь, куди бажаєш. Обіцяю, ти будеш там єдиним репортером.

— Еге. І ви так само будете любити мене потім. Облиште…

— Луанн, ніхто сьогодні не потрапить туди і не вийде звідти, окрім військових і Червоного Хреста. Мені на допомогу потрібен кожен з моїх людей.

— На допомогу в чому?

— Узяти під варту нацистів. Надати допомогу ув’язненим. Припинити розправи наших людей над тими есесівськими покидьками після всього побаченого. Юний Маслович, коли побачив, що вони робили з поляками, просто збожеволів — кричав, метався, мов скажений. Довелося приставити до нього сержанта. Тож тепер мені потрібен надійний охоронець. І… — він глитнув, — ми повинні з’ясувати, що робити з трупами.

— Трупами?

Він кивнув.

— Так, трупами. Тисячами трупів. Вони з них вогнище складали. Вогнище! Ти не повіриш… — його щоки опали. — Хай там як, крихітко. Наразі я мушу просити тебе про послугу.

— Ви мусите просити мене про послугу?

— Я маю лишити тебе на складі за старшу.

Я дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Є один склад на околицях Берхтесґадену. Учора ввечері ми відчинили його, і він виявився доверху набитим картинами та скульптурами. Цей Ґерінґ із нацистами стільки всього накрали — ти не повіриш. Нагорі вважають, що в цьому сховищі творів мистецтва на мільйони доларів, і більшість із них крадені.

— Але яким чином це стосується мене?

— Мені потрібен хтось, кому я можу довірити нагляд за всім цим. Лише на сьогодні. У твоєму розпорядженні буде пожежна команда і двоє морських піхотинців. У місті панує хаос, і я маю бути впевнений, що ніхто туди не зайде і не вийде звідти. Там, усередині, справжні скарби, крихітко. Я не дуже знаюся на мистецтві, але це наче… я не знаю… Мона Ліза чи щось подібне.

Знаєте, як смакує розчарування? Воно як металеві ошурки в холодній каві. Ось що я відчувала, коли старий Дейнз віз мене до сховища. І тоді я ще не знала, що Марґеріт Гіґґінз пробралася до табору ще за день до того, разом із бригадним генералом Лінденом.

Це був не так склад, як величезна сіра споруда муніципальної будівлі на кшталт великої школи чи ратуші. Він показав мені двох морських піхотинців, які відсалютували мені, а потім кабінет біля центрального входу, де я мала сидіти. Мушу сказати, що не могла відмовити йому, та все ж сприйняла це з неприхованим невдоволенням. Настільки було очевидно, що справжня історія відбувається там, далі. Зазвичай дружні й життєрадісні хлопці тулились один до одного і з посірілими обличчями палили цигарки. Старші за званням спілкувалися між собою тихими голосами, тяжке потрясіння вгадувалося в кожному обличчі. Я хотіла дізнатися, що ж вони знайшли, хай якою жахливою могла бути знахідка. Я мала бути там, щоб донести історію до загалу. І я боялася: з кожним днем, що минає, зростає вірогідність того, що військове керівництво відхилить моє прохання. Кожен такий день давав додатковий шанс моїм конкурентам.

— Отже, Крабовські проведе тебе, куди забажаєш, а Роджерсон зв’яжеться зі мною, якщо у вас виникнуть проблеми. Все гаразд?

— Звісно, — я поклала ноги на письмовий стіл і театрально зітхнула.

— Ми ж домовилися. Ти зробиш мені цю послугу, а завтра я відвезу тебе туди, крихітко. Обіцяю.

— Не сумніваюся, ти кажеш так усім дівчатам, — відповіла я. І вперше не побачила на його обличчі навіть тіні усмішки.

Я просиділа в кабінеті дві години, дивлячись крізь вікно надвір. День був погожий, сонячні промені відбивалися в кам’яних тротуарах, і все ж скрізь панувала дивна атмосфера, яку можна було порівняти з низькою температурою. Вулицею туди-сюди проїжджали військові машини, повні солдатів. З боку табору під конвоєм, опустивши голови, йшли колонами німці. А на перехрестях невеликими купками збилися німецькі жінки й діти, вочевидь, гадаючи, що тепер буде з ними. (Пізніше я чула, що їх просили допомогти, коли ховали мертвих.) І весь цей час удалині лунали сирени швидкої допомоги, сповіщаючи про невидимі жахіття. Жахіття, які проходили повз мене.

Не знаю, чому так непокоївся Дейнз: здавалося, ніхто з перехожих не бажав навіть удруге глянути на цю будівлю. Я почала писати статтю, зіпсувала папір, випила дві філіжанки кави й випалила півпачки цигарок. Настрій псувався все більше. Я вже питала себе, чи не було це звичайною хитрістю, аби втримати мене якнайдалі від усіх подій.

— Ходімо, Крабовські, — сказала нарешті я. — Покажеш мені цю контору.

— Мем, не знаю, чи варто… — почав він.

— Ти чув підполковника, Крабовські. Леді сьогодні за старшого. І вона наказує показати їй приміщення.

Він кинув на мене погляд, схожий на погляд мого пса, коли той думає, що я зараз дам йому копняка самі знаєте куди. Але перемовився з Роджерсоном, і ми вирушили.

Спочатку я не помітила нічого особливого. Лише суцільні ряди складських дерев’яних полиць і купа сірих покривал військового зразка поверх зібраних тут речей. Але потім я підійшла ближче і зняла картину з однієї з полиць: модерністське полотно з зображенням коня на тлі абстрактного пейзажу у важкій золоченій рамі. Навіть у тьмяному світлі просторої кімнати картина вигравала кольорами, наче скарб. Я перевернула її у своїх руках. Це був Брак[77]. Якусь мить я роздивлялася її, а тоді обережно поклала на місце і рушила далі. Я почала витягати речі навмання: середньовічні ікони, твори імпресіоністів, величезні ренесансні полотна, і все у витончених рамах, часом у спеціально збудованих скриньках. Я водила пальцями по поверхні картини Пікассо, дивуючись несподіваній свободі фізично торкнутися до мистецтва, яке раніше бачила лише в журналах або на стінах картинних галерей.

— Боже мій, Крабовські. Ти це бачив?

Він глянув на картину.

— Ммм… так, мем.

— Ти знаєш, що це? Це Пікассо.

На його обличчі не відбилося геть нічого.

— Пікассо! Відомий художник!

— Я справді не дуже знаюся на мистецтві, мем.

— І, мабуть, гадаєш, що твоя маленька сестричка може намалювати краще, еге ж?

Він усміхнувся мені з полегшенням.

— Так, мем.

Я поклала картину на місце і витягла ще одну. Це був портрет маленької дівчинки з акуратно складеними рученятами поверх спідниць. На обороті картини було написано: «Кіра, 1922 р.»