Я не хотіла віддавати її. Не хотіла, що він отримав від нас хоч щось. Він уже забрав двох найдорожчих людей у моєму житті. Я ненавиділа цього чоловіка. І, гадаю, саме в ту мить у мене й виникла та задумка.

«Тітка Елен каже, я повинна віддати це вам».

Він узяв у мене картину і розгорнув її. Глянув на неї невпевнено, повернув іншим боком. Коли він побачив те, що було написано на звороті, в його обличчі сталася якась дивна зміна. Воно пом’якшилося, лише на мить, і його блакитні очі зволожилися — так, ніби йому хотілося плакати від радощів.

«Danke, — тихо сказав він. — Danke scho¨n[80]».

Він перевернув її, щоб подивитися в обличчя Софі, потім знову перевернув і ще раз прочитав про себе напис.

«Danke», — тихо повторив він, їй чи мені, я не знала.

Мені нестерпно було бачити його радість, його відверте полегшення після того, як він зруйнував усі мої шанси на щасливе життя. Я ненавиділа цього чоловіка більше, ніж будь-кого в житті. Він знищив усе. І тоді я почула свій голос, дзвінкий, наче дзвоник у непорушному повітрі.

«Софі померла, — сказала я. — Після того як ми отримали її розпорядження віддати вам картину. Померла від “іспанки” в таборах».

Він так і здригнувся від потрясіння.

«Що?»

Не знаю, звідки це взялося. Я говорила без затримки, без жодного побоювання за можливі наслідки.

«Вона померла. Через те що її забрали. Одразу після того, як надіслала нам повідомлення віддати це вам».

«Ти впевнена? — його голос зривався. — Тобто, відомості могли надходити різні…»

«Цілком упевнена. Мабуть, мені не слід було вам цього казати. Це таємниця».

У ту мить моє серце було наче камінь. Я стояла й спостерігала, як він вдивляється в картину, і його обличчя старіє, фізично марніє від горя просто в мене на очах.

«Сподіваюся, вам подобається картина», — сказала я, а тоді повільно пішла крізь ліс назад до «Червоного півня». Я відчувала це як власну перемогу.

Судова зала мовчить. Репортери не зводять поглядів з Едіт Бетюн. Наче сама історія раптом ожила тут, у невеликому приміщенні. Цього разу голос судді прозвучав м’якше:

— Мадам, чи могли б ви розповісти нам, що було написано на звороті картини? Це може бути ключовий момент у цій справі. Ви можете точно пригадати?

Едіт Бетюн обводить поглядом повні ряди.

— О так. Я пам’ятаю це дуже чітко. Пам’ятаю, тому що ламала голову і ніяк не могла збагнути, що саме це означає. Там було написано крейдою: «Pour Herr Kommandant, qui comprendra: pas pris, mais donnе´». — Вона зробила паузу. — «Панові коменданту, який зрозуміє: не взято, але даровано».


36

Лів чує, як навколо, наче зграя птахів, здіймається галас. Бачить, як журналісти оточили стару пані, а їхні ручки хитаються, мов антени, як суддя терміново радиться з адвокатами, марно стукаючи молотком. Вона дивиться на місця для публіки, на пожвавлені обличчя і чує, як звідти лунають оплески: чи то старій жінці, чи то самій правді, вона не впевнена.

Пол пробивається крізь юрбу. Порівнявшись із Лів, він притягує її до себе, припадає головою до її голови й шепоче їй на вухо:

— Вона твоя, Лів, — і в його голосі чути неприховане полегшення. — Вона твоя.

— Вона вижила, — Лів плаче і сміється водночас. — Вони знайшли одне одного.

З його обіймів вона озирається в людському морі і розуміє, що більше не боїться юрби. Люди навколо всміхаються, наче все завершилося добре, наче вона більше не ворог. Лів бачить, як підіймаються, збираючись на вихід, брати Лефеври, похмурі, наче трунарі, і відчуває нестримне полегшення, що Софі не повернеться з ними до Франції. Вона бачить Джейні, яка з кам’яним обличчям повільно збирає свої речі, ніби не може повірити в те, що тільки-но відбулося.

— Як вам це? — Генрі поплескує її по плечу. На його обличчі сяє усмішка. — Як вам? Ніхто навіть не слухав вердикту бідолашного Берґера.

— Ходімо, — каже Пол, дбайливо обіймаючи її рукою за плечі. — Виведемо тебе звідси.

З’являється судовий пристав, проштовхуючись крізь море людей. Він зупиняється просто перед нею, заступивши їй дорогу, злегка задихавшись після цієї короткої подорожі.

— Ось, мадам, — каже він і вручає їй картину. — Гадаю, це належить вам.

Пальці Лів стискаються навколо золоченої рами. Вона опускає погляд на Софі, на її волосся, що сяє в тьмяному світлі судової зали, на її усмішку, як завжди, загадкову.

— Гадаю, буде краще, якщо ми виведемо вас чорним ходом, — додає пристав, і поряд із ним виростає охоронець, підштовхуючи їх до дверей і водночас розмовляючи по рації.

Пол поривається йти попереду, але вона кладе руку йому на плече, зупиняючи його.

— Ні, — каже Лів. Вона глибоко вдихає і розправляє плечі, від чого виглядає навіть трохи вищою. — Не цього разу. Ми йдемо через центральний вхід.

Епілог


Між 1917 і 1922 роками Антон і Марі Левілі мешкали в маленькому будинку біля озера в швейцарському місті Монтро. Вони являли собою тиху пару, не полюбляли розваг, а, вочевидь, знаходили найбільшу втіху в товаристві одне одного. Мадам Левіль працювала офіціанткою в місцевому ресторані. Вона запам’яталася як сумлінна працівниця і привітна людина, та при цьому відзначали, що вона не охоча до розмов. («Рідкісна якість для жінок», — зауважував власник ресторану, скоса поглядаючи на свою дружину.)

Щовечора о чверть на десяту можна було бачити, як Антон Левіль, високий темноволосий чоловік із дивною розхристаною ходою, здійснював п’ятнадцятихвилинну прогулянку до ресторану, де крізь відчинені двері вітався з адміністратором, торкаючись капелюха, а потім чекав надворі, доки з’явиться його дружина. Він пропонував їй руку, вона бралася за неї, і вони разом поверталися назад, де-не-де сповільнюючи хід, аби помилуватися заходом сонця над озером чи по-особливому прикрашеною вітриною магазину. Це, за словами сусідів, було в них традиційним завершенням кожного робочого дня, і вони рідко від нього відступали. Траплялося, що мадам Левіль відправляла поштою посилки, маленькі подарунки на адресу в північній Франції, та за винятком цього зовнішній світ, здавалося, їх мало цікавив.

У вихідні подружжя зазвичай лишалося вдома, час від часу виходячи, аби навідатись до місцевого кафе, де за достатньо ясної погоди могли провести кілька годин, граючи в карти чи просто сидячи одне поряд з одним у дружньому мовчанні; його велика рука лежала поверх її маленької.

— У розмовах із месьє Левілем мій батько жартував, що його мадам не звіє вітром, якщо він відпустить її лише на хвилину, — казала Анна Баерчі, яка виросла в сусідньому будинку. — Батько часто казав моїй матері, що, на його думку, це не зовсім пристойно — так горнутися до своєї дружини на людях.

Мало що було відомо про особисті справи самого месьє Левіля, окрім того, що він має слабке здоров’я. Вважалося, що в нього є якийсь приватний заробіток. Якось він запропонував намалювати портрети двох сусідських дітей, але через дивний вибір кольору і застосування нетрадиційної художньої манери вони були прийняті не надто схвально.

Більшість містян у приватних розмовах погоджувалися, що їм більше по душі охайніша техніка і більш правдоподібні малюнки месьє Блюма, який мешкає поряд із місцевим годинникарем.


На Святвечір надходить електронний лист.


Гаразд. Офіційно визнаю: в пророцтвах я повний нуль. Можливо, і в дружбі теж. Але я справді була б рада тебе бачити, якщо тільки ти не застосувала проти мене навички магії вуду, зліпивши мою ляльку, як я тебе навчила. (Це цілком можливо, останнім часом мене діймають сильні головні болі. Якщо це твоїх рук справа, скрегочу зубами від заздрощів. Прийми моє найщиріше захоплення.)

З Раніком нічого по-справжньому не виходить. Виявляється, ділити двокімнатну квартиру з п’ятнадцятьма чоловіками — працівниками готелю зі Східної Європи — не бозна-яке задоволення. Хто б міг подумати? Через Gumtree я знайшла собі нове помешкання, спільно з одним бухгалтером, зацикленим на вампірській тематиці. Він гадає, що проживання з такою особою, як я, створить йому відповідний імідж. Здається, він трохи розчарований, що я не заповнила йому холодильник розчавленими на дорозі тваринами і не запропонувала зробити татуювання в кустарний спосіб. А втім усе гаразд. У нього є супутниковий телик, і це лише в двох хвилинах ходи до мого будинку престарілих, тож я більше не маю відмовок, якщо вчасно не встигну замінити сечозбірник місіс Вінсент (краще не питай).

Хай там як. Я справді дуже рада, що ти зберегла за собою цю картину. Чесно. І пробач, що не маю дипломатичного хисту. Я сумую за тобою.

Мо


— Запроси її, — каже Пол, зазираючи через плече. — Життя занадто коротке, чи не так?

Вона не задумуючись набирає номер.

— Отже, що ти робиш завтра? — питає вона, перш ніж Мо встигне заговорити.

— Це таке каверзне питання?

— Хочеш прийти до мене на свято?

— І пропустити щорічне скиглення батьків, з несправним пультом від телевізора і різдвяним випуском «Радіо Таймз»? Ти що, жартуєш?

— Чекаю на тебе о десятій. Я готую вечерю на п’ять тисяч осіб, і мені потрібно, аби хтось допоміг чистити картоплю.

— Я прийду, — Мо не здатна приховати захват. — Може, навіть принесу тобі подарунок. Той, що я вже купила. О. Але мені доведеться тікати десь о шостій, аби трохи поспівати для стареньких.

— Ти таки маєш серце.

— Еге ж. Схоже, твоя остання шпилька не влучила в ціль.


***

Малий Жан Монпельє помер від грипу в останні місяці війни. Від глибокого стресу Елен Монпельє не заплакала ані тоді, коли прийшов власник похоронного бюро, щоб забрати його маленьке тіло, ані потім, коли його поклали в землю. Вона продовжувала поводитись як завжди, відчиняючи бар у призначений час і відхиляючи будь-яку пропозицію про допомогу, але була, як згадував мер у своїх тодішніх щоденниках, «жінкою з застиглим серцем».

Едіт Бетюн, яка мовчки перейняла на себе чимало з обов’язків Елен, описує день за кілька місяців по тому, коли біля дверей з’явився худий утомлений чоловік у військовій формі і з лівою рукою на перев’язі. Едіт витирала склянки й чекала, що чоловік зайде, але той лише стояв на сходах, зазираючи всередину з дивним виразом обличчя. Вона запропонувала йому склянку води, а потім, коли він так і не наважився зайти всередину, спитала:

— Покликати мадам Монпельє?

— Так, дитино, — відповів він, кивнувши головою. Його голос злегка тремтів. — Так. Будь ласка.

Вона розповідає, як Елен непевним кроком зайшла до бару, як у першу мить не вірила власним очам, як впустила з рук щітку і, підібравши спідниці, кинулася до нього ракетою, а її крики було чути далеко за дверима на вулицях Сент-Перонни — так, і навіть ті сусіди, що оплакували власні втрати, чуючи їх, відривалися від власних справ і терли очі.

Вона пам’ятає, як сиділа на сходах неподалік від дверей їхньої спальні, слухаючи здавлені схлипи, коли вони ридали за втраченим сином. Без жодного співчуття до себе вона відзначає, що, попри свою любов до Жана, сама не пролила ні сльозинки. Після смерті матері, каже Едіт, вона більше ніколи не заплакала знову.

Історія зазначає, що протягом усіх років, коли «Червоним півнем» керувало подружжя Монпельє, він зачиняв двері лише раз: на два тижні у 1925 році. Містяни пам’ятають, що Елен, Жан-Мішель, Мімі та Едіт, не попередивши нікого, куди їдуть, просто зачинили віконниці, замкнули двері й зникли, залишивши на дверях табличку з написом «En vacances[81]». Це призвело до чималого напруження в маленькому містечку, двох листів зі скаргами до місцевої газети і притоку додаткових відвідувачів у барі «Блан». Після повернення родини на всі питання, де були, Елен відповідала, що вони подорожували до Швейцарії.

— Ми вважаємо тамтешнє повітря надзвичайно корисним для здоров’я Елен, — казав месьє Монпельє.

— О, безумовно, — відповідала зі скупою усмішкою Елен. — Дуже… цілюще.

Тоді ж мадам Лув’є записала у своєму щоденнику, що одна річ — коли власники готелю ні сіло ні впало тікають за кордон, не потурбувавшись навіть попрощатись, і зовсім інша — коли вони повертаються звідти такі задоволені собою.


Я так і не дізналася, що сталося з Софі та Едуардом. Я знаю, що вони мешкали в Монтро принаймні до 1926 року, але Елен була єдиною, хто підтримував з ними постійний зв’язок, а вона раптово померла в 1934 році. Відтоді всі мої листи поверталися назад із позначкою «Повернути відправнику».


Едіт Бетюн і Лів обмінялися чотирма листами, розкриваючи давно приховану інформацію, заповнюючи білі плями. Лів почала писати книгу про Софі, після того як із нею зв’язалися двоє видавців. Відверто кажучи, це дуже її лякає, але Пол питає Лів, чи є хтось більш обізнаний, щоб писати на цю тему.