— Навіть я з моїм слухом це чую, — прошепотіла вона. — А якщо вже я чую, то, будьте певні, вони почують теж.

— А ви впевнені, що чули саме це? — спитала я. — Минуло вже чимало часу відтоді, як цей годинник заводили востаннє.

— Може, то просто мадам Ґреньє в могилі обертається, — докинув месьє Лафарж.

— Я б не став ховати дружину серед овочів, — буркнув Рене. — Вона б зробила їх ще більш хирлявими й гіркими, ніж вони вже є.

Я нахилилася, щоб витрусити попіл з попільниці, і притишила голос:

— Краще вам, Рене, відкопати його під покровом ночі та загорнути в мішковину. Сьогодні буде безпечно — вони привезли додаткові харчі для своєї вечері. Більшість із них буде тут, і патрулювати вулиці лишиться небагато людей.

Минув уже місяць, як німці почали вечеряти в «Червоному півні», і на спільній території було встановлено такий-сякий мир. З десятої ранку до пів на шосту бар належав французам, і тут перебувала звична публіка — старі й самотні. Потім ми з Елен прибирали, а тоді готували для офіцерів, які приходили трохи раніше за сьому. Німці очікували бачити їжу на столах майже одразу після того, як з’являлися на порозі. Були в цьому свої переваги: кілька разів на тиждень, коли зоставалися залишки, ми ділили їх між собою (хоча тепер це були здебільшого м’ясні або овочеві обрізки, а не вишукана страва з курчати). Що суворішими ставали холоди, то голоднішими бували німці, а нам з Елен бракувало сміливості притримати щось для себе. І все ж навіть ці випадкові крихітні надбавки мали свій вплив. Жан почав менше хворіти, наша шкіра ставала чистішою, і кілька разів нам вдалося потай передати до будинку мера трохи звареного з кісток бульйону — для хворої Луїзи.

Були й інші переваги. Коли ввечері німці йшли, ми з Елен кидалися до вогню та витягали звідти дрова, аби потім підсушити їх у льосі. Назбиравши недогарків після кількох вечорів, ми могли розпалити невеличкий вогонь удень, коли бувало особливо холодно. У такі дні бар ледь уміщував усіх відвідувачів, хоча мало хто з них замовляв собі випити.

Але був, цілком очікувано, і негативний бік. Мадам Дюран і мадам Лув’є вирішили, що, навіть якщо я не розмовляю з офіцерами, не усміхаюся до них і не сприймаю їх інакше, ніж величезний тягар у своєму домі, я все одно користуюся німецькими щедротами. Я відчувала їхні погляди на собі, коли приймала регулярні партії харчів, вина і дров. Я знала, що ми є предметом палких дискусій скрізь навколо майдану. Єдиною розрадою було те, що завдяки комендантській годині сусіди не бачили пишні вечері, що ми готували для цих людей, і те, як цими темними вечорами готель перетворювався на місце дружнього спілкування та жвавих дискусій.

Ми з Елен звикали жити під звук іноземного акценту в нашому будинку. Кількох із них ми навчилися розпізнавати. Один був високий і худий, з завеликими вухами, він постійно намагався нам дякувати нашою рідною мовою. Інший був буркотун із вусами, в яких пробивалася сивина, — цей завжди примудрявся знаходити недоліки в усьому, вимагаючи солі, перцю й добавки м’яса. Ще був коротун Гольґер, який забагато пив і постійно задивлявся у вікно, майже не помічаючи того, що відбувалося поряд. Ми з Елен люб’язно кивали у відповідь на їхні репліки, дбаючи про те, щоб бути чемними, але не дружніми. Якщо чесно, траплялися вечори, коли їхня присутність майже приносила мені задоволення — присутність не німців, але людських істот. Чоловіки, весела компанія, апетитні запахи з кухні. Ми смертельно скучили за чоловічим товариством, за самим життям, якого не знали так довго. Але бували й інші вечори, коли щось ішло явно не так. Тоді вони здебільшого мовчали, їхні обличчя були жорсткі й напружені, а розмова велася коротким шепотінням. Вони скоса поглядали на нас, наче згадуючи, що ми вороги. Наче ми розуміли хоч щось із того, що вони кажуть.

Орельєн навчався. Він узяв звичку лежати на підлозі кімнати № 3, припавши обличчям до діри в паркеті, сподіваючись одного дня побачити мапу чи наказ, що забезпечило б нам військову перевагу. Він мав дивовижні успіхи в німецькій: коли офіцери йшли, він копіював їхній акцент або промовляв фрази, від яких нас розбирав сміх. Траплялося, що він навіть розумів уривки розмов: котрий з офіцерів перебуває в der Krankenhaus (шпиталі), скільки солдатів були tot[28]. Я тривожилася за нього, та водночас пишалася ним. Це давало мені відчуття, ніби, обслуговуючи німців, ми водночас служимо якійсь таємній меті.

Тим часом комендант поводився бездоганно чемно. Вітався зі мною якщо не тепло, то принаймні все люб’язніше. Нахвалював їжу, не намагаючись при цьому лестити, і пильно стежив, аби жоден із його людей не випивав над міру і не дозволяв собі розв’язної поведінки.

Кілька разів він заводив зі мною розмови про мистецтво. Я почувалася не дуже зручно в таких розмовах віч-на-віч, але була в них і невелика розрада: вони нагадували мені про мого чоловіка. Комендант розповідав про своє захоплення Пуррманом, про німецькі корені митця, про бачені ним картини Матісса, які викликали в нього бажання відвідати Москву й Марокко.

Спочатку я розмовляла про це неохоче, але потім збагнула, що не можу зупинитися. Це було наче нагадування про інше життя, інший світ. Він був зачарований стрімким розвитком Академії Матісса, байдуже, було між художниками суперництво чи щира любов. У нього була типова адвокатська манера говорити: швидко, зважено, без огляду на тих, хто не міг одразу ж збагнути його думку. Гадаю, йому подобалося розмовляти зі мною тому, що я не губилась у його присутності. Мабуть, щось у моєму характері не давало виявити страх, хай якою наляканою я почувалася в глибині душі. Ця риса дозволила мені впевнено триматися серед зарозумілої публіки паризького універмагу і так само добре служила мені тепер.

Йому особливо подобався мій портрет у барі. Він міг так довго дивитися на нього, обговорюючи сильні риси техніки Едуарда, його використання кольору, його манеру накладати мазки, що я швидко припинила ніяковіти через те, що йдеться саме про мій портрет.

Його батьки, зізнався він, самі були «некультурні», але зуміли пробудити в ньому жагу до навчання. Він мріяв після війни продовжити свій інтелектуальний розвиток: подорожувати, читати, навчатися. Його дружину звали Лізл. Якось увечері він повідав, що є в нього й дитина, хлопчик двох років, якого він ще жодного разу не бачив. (Коли я розповіла про це Елен, то сподівалася побачити на її обличчі співчуття, натомість вона різко заявила, що краще б він не гаяв часу, окуповуючи чужі країни.)

Він розказав усе це майже мимохідь, не намагаючись при цьому питати мене про щось особисте. Не через егоїзм — радше з розуміння, що, перебуваючи в моєму домі, він і так уже втрутився в моє життя і дальші розпити будуть недоречними. Я відчувала, що він трохи джентльмен.

У перший місяць мені ставало дедалі важче зневажати коменданта як чудовисько, як боша, що було моїм звичайним ставленням до німців. Гадаю, я так звикла вважати всіх німців варварами, що мені важко було уявити їх із дружинами, матерями, дітьми. Аж ось він — щовечора їсть у мене на очах, розмовляє, обговорює колір, форму і творчу майстерність інших митців, як робив мій чоловік. Періодично він усміхався, і навколо його яскраво-блакитних очей раптом проступали гусячі лапки, і здавалося, що щастя знайоме йому більше, ніж можна судити з його звичайної суворості.

Я ніколи не захищала коменданта і взагалі не згадувала про нього в присутності інших містян. Якщо хтось намагався залучити мене до розмови про те, який це тягар для нас — годувати німців у «Червоному півні», я просто відповідала, що, дасть Бог, прийде день, коли наші чоловіки повернуться і все це залишиться в спогадах.

І я молилася, щоб ніхто не помітив, що не було жодної реквізиції в нашому домі відтоді, як у ньому облаштувалися німці.


Незадовго до полудня я покинула метушливе приміщення бару і вийшла, пославшись на те, що хочу витрусити килим. Легка кришталево-блискуча паморозь досі лежала на землі, там, де падала тінь. Я тремтіла від холоду, спускаючись вулицею, на якій за кілька ярдів був город Рене. І там я його почула: глухий дзвін годинника, що відбивав за чверть дванадцяту.

Коли я поверталася, назустріч мені з бару вийшла розмаїта компанія старих.

— Ми будемо співати, — заявила мадам Пуалан.

— Що?

— Ми будемо співати. Це заглушить дзвін до вечора. Скажемо їм, що це французький звичай. Співатимемо овернських пісень. Усіх, які згадаємо. Що вони знають про нас?

— Ви збираєтеся співати весь день?

— Ні, ні. Лише годину. Просто на випадок, якщо поряд будуть німці.

Я глянула на неї з недовірою.

— Якщо вони відкопають годинник Рене, Софі, вони перериють ціле місто. Я не дозволю, щоб перли моєї матері дісталися якійсь німецькій Hausfrau[29], — її губи скривились у гримасі відрази.

— Ну, тоді вам краще поспішати. Коли годинник проб’є полудень, півміста почує.

Це було майже кумедно. Я зупинилася на сходинці, коли група старих зібралася на перехресті алей, перед лицем німців, що стояли на майдані, і заспівала. Вони співали дитячі пісеньки моєї юності, такі як «La Pastourelle», «Bailero», «Lorsque j’е´tais petit»[30] — не в лад, скрипучими голосами. Співали, високо піднявши голови, плечем до плеча, часом кидаючи швидкі погляди одне на одного. Рене мав похмурий і стривожений вигляд. Мадам Пуалан тримала руки перед собою, доброчесна, як учителька недільної школи.

Поки я стояла, тримаючи в руці ганчірку для посуду й намагаючись не всміхатися, на вулиці з’явився комендант.

— Що роблять ці люди?

— Доброго ранку, Herr Kommandant.

— Вам відомо, що вуличні зібрання заборонені.

— Навряд чи це можна назвати зібранням. Це фестиваль, Herr Kommandant. Французька традиція. О цій годині в листопаді літні люди Сент-Перонни співають народних пісень, аби відсунути наближення зими, — якомога переконливіше випалила я.

Комендант насупився і став вдивлятися повз мене в старих людей. Їхні голоси лунали в унісон, і я здогадалася, що за їхніми спинами закопаний годинник саме розпочав бити.

— Але ж це жахливо, — сказав він, притишивши голос. — Це найгірший спів, який я будь-коли чув.

— Будь ласка… не зупиняйте їх. Ви ж чуєте, це лише невинні сільські пісні. Маленька втіха для старих людей — раз на рік заспівати пісень рідної землі. Ви ж можете це зрозуміти.

— Вони співатимуть отак весь день?

Турбувало його не саме зібрання. Він був як мій чоловік: фізично не зносив будь-якого мистецтва, що не було прекрасним.

— Можливо.

Комендант завмер, уважно прислухаючись. Я раптом занепокоїлась: якщо його музичний слух такий самий тонкий, як його художній смак, він може почути бій годинника поза всім цим гамором.

— Я хотіла спитати, що ви бажаєте сьогодні на вечерю, — раптом промовила я.

— Що?

— Чи є у вас якісь побажання. Я маю на увазі: вибір продуктів у нас обмежений, звісно, але є певний вибір страв, які я могла б приготувати для вас.

Я бачила, як мадам Пуалан крадькома змахує руками, закликаючи решту співати гучніше.

Схоже було, що мої слова спантеличили коменданта. Я усміхнулась, і на мить вираз його обличчя пом’якшав.

— Це дуже… — почав він, але відразу змовк.

По вулиці біг Тьєррі Артой, його вовняний шарф маяв на вітрі. Він показував на щось у себе за спиною.

— Військовополонені!

Комендант різко обернувся до солдатів, які вже збиралися на майдані. Про мене було відразу ж забуто. Я зачекала, доки він піде, а тоді поспішила до хору літніх співунів. Елен і відвідувачі «Червоного півня», вочевидь, почувши заворушення, визирали з вікон. Дехто вийшов на тротуар.

Усі миттєво принишкли. А тоді на головній вулиці з’явилися вони — близько сотні чоловіків, вишикуваних у маленьку колону. Поряд зі мною старі продовжували співати. Коли вони зрозуміли, що зараз відбувається в них на очах, їхні голоси здригнулись, але потім знов рішуче зазвучали на повну силу.

Мабуть, не було серед нас жодного чоловіка, жодної жінки, чий тривожний погляд у цю мить не пробігав рядами полонених солдатів, шукаючи знайоме обличчя. Та й не знайшовши таких, ми не мали полегшення. Чи ці люди, які понуро шкутильгають повз нас, справді французи? Вони виглядали зовсім худими, сивими та зламаними, їхній одяг звисав з охлялих тіл, їхні рани прикривали старі брудні бинти. Опустивши голови, люди проходили в кількох футах від нас у супроводі німецького конвою попереду й позаду колони, і ми безсилі були щось зробити, крім як дивитися.

Я чула, як поряд рішуче наростає спів, несподівано злагоджений і гармонійний:

«Стою під вітром, під дощем, співаю: байлеро-леро…»

Мені перехопило горло від думки, що за багато миль звідси так само під конвоєм ведуть Едуарда. Я відчула, як Елен стиснула мою руку, і знала, що вона думає про те саме.