— Так чудово, що ви запрошуєте мене на корабель, я навіть і не знаю, чим заслужила це, — вдячно сказала Меггі, коли вони їхали додому. Він змінив її життя своєю добротою й шляхетністю, а також і цими подорожами на борту «Моллі Б». Вона не могла збагнути, як віддячити йому, а коли сказала йому про це, то у відповідь почула, що йому просто добре в її товаристві. Квінн сказав, що завтра знову іде на кораблі, і знову запросив її. — Чи не буде це нахабством? — чесно запитала вона, і він розсміявся.

У його голосі останнім часом з’явилося щось легке й щасливе. Його дружба з Джеком і Меггі полегшила тягар життя. Він виглядав щасливішим і не таким похмурим.

— Зовсім не нахабство. Я можу поїхати сам, як тільки захочу цього. Я таки збираюся поплавати на ній сам два дні на цьому тижні. Але завтра я не хочу бути сам. Чому б вам не поїхати зі мною?

Вона бачила по його очах, що він говорив саме те, що думав, до того ж їй також було добре в його товаристві. Отже, вона поїхала з ним.

Погода стояла сонячна, дув легкий бриз. Вони підпливали до острова Янголів і засмагали на палубі — Квінн у плавках, а вона в купальнику. А коли того вечора вони зійшли на берег, Меггі відчула, що вони стали друзями на все життя. По дорозі додому він говорив про Джейн. Він розповів їй про ті вірші, які Джейн присвятила йому, більшість із яких він і не читав до її смерті. Але коли він говорив про це зараз, у його голосі звучав не так біль утрати, як гордість. Нещодавно до нього почало повертатися здоров’я.

— Це просто приголомшує: ви довго думаєте, ніби знали когось, а потім з’ясовуєте, що зовсім ні, — мовив він замислено, а Меггі посміхнулася, зітхнула та глянула на нього.

— Я відчуваю те саме щодо Чарльза, але не так, як це було у вас, а зовсім навпаки. Коли він пішов, я запитувала себе, чи знала я, ким він був протягом вісімнадцяти років нашого шлюбу. Це дивне почуття і в моєму випадку не дуже добре. Гадаю, після смерті Ендрю Чарльз зненавидів мене. Йому треба було на когось перекласти провину, і він обрав мене.

Вона пережила подвійну травму, втративши їх обох, і Квінн міг тільки здогадуватись, чого це їй коштувало. Він побачив це по її очах того дня, коли вони зустрілися вперше, наступного дня по тому, як вона отримала заяву про розлучення. То не було для неї несподіванкою, але все одно це мало зробити їй боляче, і він міг лише здогадуватись, наскільки боляче. Її чоловік завдав їй останнього удару, і це підкосило її, та, здається, вона потроху спиналася на ноги. Дружба з Квінном стала для неї могутнім джерелом сили й душевного спокою, та й для Джека також. Саме Квінн був для обох чимось на кшталт якоря. Джек був спільною ланкою для них усіх. А Меггі несла світло, радість, добро для Квінна значно більшою мірою, ніж вона могла подумати чи уявити собі. Він радів від тепла її душі, від її енергії, стриманого гумору та від її доречних дотепів. Але понад усе його приваблювали її ніжність і здатність до співчуття, спрямованого до нього і Джека. У ній було щось материнське, а обидва чоловіки — і Квінн, і Джек, — самі того не усвідомлюючи, потребували саме цього і навіть тужили за чимось таким. Вона ніби стала підтримкою для двох загублених хлопчаків, якими кожен із них був до того, як усі зустрілись. А тепер вони всі стали сильніші.

Меггі довідалась від Джека, що того тижня Квінн виходив у море і протягом двох днів плавав уздовж берега. Він повернувся додому у п’ятницю вранці й був у доброму гуморі, коли вони зустрілись увечері. Він розповів їм про це, а також відзвітував про стан будівництва його власного вітрильника в Голландії. Все рухалося згідно з планом, і Меггі раділа за нього, хоча вже й починала думати зі страхом, що воно буде, коли він поїде звідси назавжди. Так, вони й надалі зможуть бачитись із Джеком, але Джек, здається, почав дуже серйозно ставитись до жінки, яку зустрів, і вона знала, що одного дня в його серці більше не залишиться місця для неї. Звичайно, кожен із них має власний життєвий шлях, яким варто просуватись уперед. Але зараз їм усім так добре зустрічатись.

На вихідні вона знову плавала з Квінном на «Моллі Б», а коли в суботу ввечері він проводжав її додому, то запросив знову плавати з ним наступного тижня. Він уже почав показувати свій дім покупцям і не хотів бути присутнім під час огляду. Було важко повірити, що вже початок травня. Їй не було чого робити, тож вона погодилась поїхати з ним. Меггі сказала йому, що стала фанаткою вітрил і насолоджується кожною хвилиною в морі.

Команда давала їм можливість побути наодинці, розмовляючи з ними тільки якщо вони того самі хотіли. Вони разом тихо йшли вниз уздовж узбережжя, а після обіду Меггі лягла на палубу поряд із Квінном і заснула, а коли прокинулась, він також сопів уві сні поряд із нею. Коли вона глянула на нього, то посміхнулася сама собі — мовляв, як давно вона не лежала поряд із мужчиною, навіть із другом.

— Чому ви посміхаєтесь?

Поки вона так дивилась на нього, його голос звучав низько, тихо і проникливо.

— Звідки ви знаєте, що я посміхаюсь? Ваші очі заплющені, — сказала вона ніжно, відчуваючи бажання пригорнутись до нього, але не хотіла, щоб він подумав про неї щось не те. Вона зголодніла за ніжністю й дотиками. Адже так давно не мала цього. І близькість Квінна нагадала їй про існування такого, та й узагалі була дуже приємна їй.

— Я знаю все, — мудро відповів він, розплющуючи очі й поглядаючи на неї. Вони знаходились неподалік від носової частини корабля, лежачи поряд на зручному матраці. Команда перебувала на капітанському містку й на кормі, тож їм було так добре побути наодинці. — Про що ви думаєте, коли посміхаєтесь? — спитав він, коли повернувся й поглянув на неї, зіпершись на руку головою. Вони були ніби в одному ліжку — хіба що були одягнені.

— Я посміхаюсь, бо ви такий добрий до мене… і мені так добре з вами тут, Квінне… Я буду сумувати за вами наступної зими, коли вас тут не буде.

— Ви тоді вже будете зайняті. Знову працюватимете вчителькою. — Він на мить замовк, глянув на неї, а потім заговорив до неї дуже ніжно. Вони лежали в укритті, під вітрилами, де вітер не тривожив їх. — Я також сумуватиму за вами, — сказав Квінн, дивуючись сам, що, власне, він мав на увазі.

— Чи не будете ви занадто самотнім, коли поїдете звідси? — спитала вона, мимоволі підсуваючись ближче до нього. Ні вона, ні він не усвідомили цього. Просто так було легше розмовляти.

— Я потребую саме цього, — спокійно мовив він. — Я вже більше не прив’язаний до цього місця. І ні до чого більше не прив’язаний. Моє коріння вирвано… як ті наші дерева, які впали минулої зими… Я також упав і пливу по воді.

Коли вона почула ці слова, їй стало його дуже шкода, їй захотілось узяти його за руку, але не було впевненості, що це сподобається йому. Утримати його було неможливо, принаймні вона не мала права вмовляти його. Єдине, що вона могла робити, це провести його в дорогу й побажати йому щастя в його мандрах. Їхній спільний час був обмежений і скоро мав добігти кінця.

— Так само було й у часи мого одруження. Багато разів я від’їздив і повертався, але ніколи не відчував себе пов’язаним із чимось. Я завжди хотів бути вільним. Моя родина розплачувалася за це дуже високою ціною, проте я нічого не міг удіяти. Гадаю, Джейн це розуміла, але їй було страшенно боляче. — Більшість її поезій було присвячено цьому, розумінню того, що він має їхати, та усвідомленню того, що свобода йому необхідніша, ніж дружина. — Я почувався дуже нещасним, коли думав про те, що хтось триматиме мене на мотузці.

— А якщо вас ніхто ні на чому не триматиме? — спокійно спитала вона.

— Я плаватиму навколо світу й, імовірно, зможу повернутись назад, як пляшка з посланням усередині в океані, — сказав він, посміхаючись їй. Він міг знову вдихнути її парфуми й відчути її тепло, поки вона лежала поруч.

— І що буде в тому посланні? — ніжно спитала вона, а він мимоволі обійняв її й пригорнув ближче до себе, поки вони лежали горілиць, дивлячись на небо й вітрила вгорі. У кожного з них не було такої людини на всій землі, з ким хотілось би бути разом. Йому було дуже добре поряд із нею, і він не відчував різниці в роках, так само, як і вона.

— Послання буде приблизно таке… — розмірковував він. — «Я не можу бути іншим… Навіть якщо…» Або в посланні буде: «Я люблю тебе, але хочу бути вільним… якщо ні, я помру… як риба, викинута з океану, котра широко розкриває рота… Мені потрібні океан і сонце, коли воно сідає…» Це все, чого я хочу зараз, Меггі… широкий відкритий простір. Можливо, я завжди хотів саме цього, просто раніше не був чесним із собою. А тепер мушу. — А потім він глянув на неї, на її голову, що пригорнулась до його плеча, й посміхнувся. — Ти коли-небудь бачила зелений спалах перед тим, як сонце сяде? Це можна спостерігати якусь мить, якщо поглянеш туди в належний час. Це найдивніша мить призахідного сонця, і якщо моргнеш, ти пропустиш цю мить… Це все, чого я зараз хочу… цю ідеальну мить, зелений спалах, коли сідає сонце й настає ніч… Я завжди стежу за призахідним сонцем, коли випадає нагода…

— Можливо, зелений спалах, який ти шукаєш, усередині тебе. Можливо, по нього не треба їхати так далеко, як ти думаєш.

Меггі знала: тікаючи до, він і досі втікає від, але водночас усвідомлювала й те, що лише він сам має відкрити це для себе.

Вона мала й власну внутрішню боротьбу, причиною якої був Ендрю: чи могла вона змінити ситуацію, чи могла зупинити його, чи несе вона відповідальність за його смерть, як казав їй Чарльз? Але нарешті настав той момент, коли вона зрозуміла, що нічого не могла вдіяти. Істина прийшла до неї тисячами мізерних скалок, із яких нарешті склалося чітке зображення. Це прийшло з розмов з іншими людьми по телефону вночі, під час довгих нічних самоспостережень. Це прийшло у хвилини молитви, у ночі гірких сліз, але, зрештою, те, що вона побачила, зазирнувши в себе, заспокоїло її. Вона не могла врятувати сина, вона не могла нічого змінити. Усе, що вона могла, це прийняти той факт, що тепер він пішов, що він обрав цей шлях. Треба було прийняти це й підкоритись, усвідомлюючи, що коли ти любиш когось, то маєш любити настільки, щоб відпустити його назавжди. То був її зелений спалах, і вона сподівалася, що одного дня Квінн також побачить його. Він і досі страждає від того, чого не зробив, але й не міг зробити, і поки він не підкориться і не прийме того, що він нічого не може змінити, навіть себе, він буде тікати. Істина полягала в тому, що сенс життя не у втечі, та це неможливо нікому пояснити. Квінн має знайти ці відповіді сам і зрозуміти, що, куди б не поїхав, він ніде не буде вільним, і немає значення, де саме він шукатиме свободу.

Меггі дивилась на нього, і в її погляді було все, про що вона думала. Жінка відчула вдячність до нього за все, що він дав їй. Нараз вона повернула до нього обличчя й поглянула йому у вічі. І тоді він нахилився до неї й поцілував, і вони завмерли у просторі на нескінченну мить, заплющивши очі і відчуваючи їхній зелений спалах. То був момент, коли два світи поволі наближались один до одного й зливались один з одним, і обоє не хотіли, щоб та мить минала. Спливло чимало часу, поки він розплющив очі й глянув на неї. Він бажав її, але знав, що має бути чесним із нею, бо якщо це станеться, вони обоє постраждають.

— Я не знаю, що це відбулось, — ніжно сказав він, і Меггі кивнула. Протягом місяців їхньої дружби вона прийшла до розуміння, хто він. — Я людина без минулого та майбутнього, я можу запропонувати тобі тільки сьогодення. Моє минуле нічого не варте, а майбутнього в мене немає і, певне, ніколи не буде, і воно не з тобою. Я можу дати тобі тільки цю мить, тільки те, що є зараз, до того, як я від’їду. Чи тобі цього досить, Меггі?

Квінн хотів цього і боявся, що цього не буде. Коли він дивився на неї, він згадував усі ті роки, коли Джейн дивилась на нього із таким розчаруванням і болем. Тепер Квінн знав, що хоч він і любив її, та вона потребувала значно більшого, ніж він їй давав, тож він не хотів опинитись із кимось іще в такій самій ситуації. Але ця жінка була іншою, і, можливо, протягом тих небагатьох місяців, які він проживе тут, вони зможуть побути разом. Вона хоче від нього тільки цього.

— Годі, Квінне… Я в такій самій ситуації, як і ти.

Минуле було занадто болісне, майбутнє непевне, тож обоє мали тільки теперішнє й те, що воно може принести. Вони засвоїли цей урок незалежно одне від одного, кожен прийшов до цього своїм страдницьким шляхом, і жоден не хотів змушувати іншого страждати або мучитись самому.

— Я від’їду у вересні незалежно від того, щось відбудеться між нами чи ні. Ти це розумієш? — у його голосі чулася впевненість, і вона знову спокійно погодилась.

— Я знаю, — прошепотіла вона й сказала собі: що б не трапилось, немає значення, наскільки сильно вона закохається в нього, вона все одно не затримуватиме його. Любити його можна було тільки так. Любити його означає ніколи не тримати, відпустити його, і вона усвідомлювала це всією душею.