Даниэла Стил - Диво

Перш ніж вони лягли, Меггі, стоячи перед ним у нічній сорочці, вимовила слова, яких він так не хотів почути:

— Квінне, прошу тебе, візьми мене з собою.

— Я не можу, Меггі. Ти це знаєш, — сумно відповів він.

— Ні, не знаю. Це все не має для мене жодного сенсу. Я не розумію, чому ми мусимо це робити.

Сльози текли тихими патьоками по її щоках.

— Ми погодились на це з самого початку, — нагадав він їй. — Ти ж знаєш.

— То було тоді, а зараз усе по-іншому. Тоді ми ще не знали, що покохаємо одне одного. Я кохаю тебе, Квінне.

— Я також кохаю тебе, Меггі. Але рано чи пізно я почну мучити тебе. — Він хотів додати, що не заслуговує її, але зупинився. У цьому всьому вчувався якийсь фальш. Він усе ще відчував, що має спокутувати свої давні гріхи. Алекс пробачила йому. І Джейн вибачила б, Меггі була певна. Але Квінн не міг сам собі вибачити. А оскільки не міг цього, то й не міг дозволити собі бути щасливим. Він має на самоті спокутувати те, чого ніколи не зможе змінити, і хоче, щоб Меггі це зрозуміла. — Я завжди роблю боляче тим, про кого піклуюсь. Моя дочка, мій син, Джейн… Як я можу все це забути? Ти можеш це зрозуміти чи ні?

В очах Меггі він нагадував Чарльза, який не міг вибачити собі того, що трапилось. Але тоді чоловік звинувачував і її також. Квінн же звинувачував лише себе. Проте, яка б не була причина розставання — чи то Ендрю, чи Чарльз, чи Квінн, — програвала завжди вона.

— Ти не можеш утекти назавжди, Квінне, — сказала вона, і в її очах була мука.

— Можу, — сумно відповів він. — Я тікав у минуле, і це було неправильно. Але зараз я чиню правильно, Меггі, я це знаю. Тобі буде краще без мене.

Це все було так не схоже на нього. Квінн переконаний, що чинить правильно. І то було саме те, чого він хотів. Меггі не могла впливати на нього — він цього не дозволяв.

— Я не хочу кращого життя. Я хочу бути з тобою. Ти не маєш одружуватись зі мною або зраджувати Джейн. Ти можеш навіки залишатись її чоловіком. Я просто хочу бути з тобою. Ти можеш відкинути все це й піти геть? Це повне безглуздя.

Усе це не мало жодного сенсу для неї, бо жінка знала, що він любить її. Але для Квінна визрівало дедалі більше причин покинути її. Саме цього він хотів від себе. Він мав принести цю останню жертву заради тих людей, кому він робив боляче в минулому, і байдуже, якщо Меггі не розуміє цього.

Врешті-решт вона ридала в його обіймах мало не цілу ніч, а вранці вони обоє виглядали так, ніби хтось помер. Меггі зібрала всю свою мужність, щоб одягтись і піднятись за ним до сніданку. Вона сиділа мовчки зі сльозами, що текли по її щоках, а він дивився на неї, осиротілий, так само як і вона. Так погано їй не було відтоді, як помер Ендрю, і в цьому вона вбачала якийсь знак. Її гарного хлопчика забрало в неї життя. А тепер цей чоловік кидає її, тому що кохає.

— Я вірю, ми чинимо правильно, — спокійно мовив Квінн. — Прошу тебе, не роби все ще тяжчим, ніж воно є.

І, сповнена любові до нього, вона кивнула й спробувала взяти себе в руки. Він уже казав їй, що не хотів би, щоб вона проводжала його до аеропорту. І Меггі знала, що не зможе. Він обняв її востаннє й поцілував, намагаючись запам’ятати все. Вона торкнулася його обличчя, перш ніж він посадив її в таксі. Його авто мало прийти за кілька хвилин.

Коли машина від’їхала, Квінн стояв на палубі, дивлячись їй услід. Меггі також не відводила очей від нього. Він підняв руку і помахав їй. Вона послала йому повітряний поцілунок, коли таксі рушило, а коли авто віддалилося від корабля, жінка розридалась — водій мовчки дивився на неї у дзеркальце заднього ряду. Меггі попросила його відвезти її додому й не пішла того дня на роботу. Просто не могла. Сіла в кухні, дивлячись на годинник. І в той час, коли його літак злетів, вона поклала голову на руки й заридала. Так вона сиділа протягом годин, не рухаючись і плачучи. З нею лишалися спогади про ті моменти, які вони провели разом, і тепер вона знала, що дотримає даного слова, як би боляче їй не було. Вона має відпустити його робити те, чого він хоче, незалежно від того, чи має це якийсь сенс для неї. Якщо вона любить його так, як казала йому про це, то він повинен отримати від неї ту річ, яку найбільше хоче, — свою свободу.

Вона довго просиділа з заплющеними очима, думаючи про нього й бажаючи йому бути вільним так, як він хоче. А тим часом його літак повільно зробив коло над бухтою, а потім узяв курс на північ, до Європи. Він глянув униз на міст Золоті Ворота, коли пролітав над ним, і пекучі сльози покотилися по його щоках.

Протягом кількох наступних тижнів Меггі почувалася так само, як тоді, коли помер Ендрю. Вона просувалася крізь дні, ніби пливучи під водою. У неї не було сил, вона ніколи не посміхалась, погано спала вночі, а коли до неї зверталися, то майже нічого не чула. Їй здавалось, ніби весь світ від’єднався від неї, ніби вона впала з іншої планети і не розуміє тієї мови, якою звертаються до неї люди навкруги. Меггі втратила можливість розуміти значення слів, які вимовлялися. Болісно пригнічена, вчителька ходила на роботу. Вона ледь могла дати завдання або перевірити контрольну роботу. Єдине, чого їй хотілося, це залишатись удома й згадувати час, який вони провели разом. Кожен момент спогадів видавався їй дедалі ціннішим.

Єдине, що вона могла робити, — це знову на громадських засадах працювати на телефоні довіри попередження самогубств. Улітку вона два місяці не працювала. Та оскільки все одно не спала вночі, то могла з користю витрачати цей час. Хоча сама перебувала в такій же депресії, як і її клієнти, проте під час розмови з ними докладала зусиль, щоб її голос звучав нормально. Але нічого з її щоденного життя більше не радувало її. Коли Квінн від’їхав, він знову відкрив рану її втрат, нагадавши їй усіх, кого вона любила і втратила, їй здавалося, ніби ще одна людина, яку вона любила, пішла з життя.

Вона стала вечеряти з Джеком щоп’ятниці. Їй не хотілось, але він зателефонував їй одного ранку й наполіг на вечері. Їй здавалося, що зустріч із Джеком нагадає їй Квінна. Дружба з Джеком — ще один цінний момент, який він подарував їй. А Джек був так само пригнічений, як і вона. Він казав, що справді дуже сумує за ним. Їх пов’язувало з Квінном так багато, він дарував їм так багато себе, проте водночас вона знала, що він не може пробачити собі своїх давніх гріхів. У неї був номер його радіотелефону на човні на випадок чогось термінового, але вона присяглася собі не телефонувати йому. Він мав право на свою свободу, якої так відчайдушно прагнув. І вона надасть йому її, чого б це не коштувало. Та решта життя Меггі тяглася перед нею, мов порожня пустеля. Джек сказав, що минулого вечора був дуже засмучений, бо посварився з Мішель щодо їхнього весілля. І тепер він шкодує, що не поїхав із Квінном.

— Принаймні тебе він запрошував, — сумно відказала Меггі. Вони обоє плакали перед вечерею.

— Щоразу, коли я щось читаю, то згадую його. — Також Джек розповів Меггі, що в коледжі важко, проте йому подобається і він і досі хоче вчитись на архітектора. Він просто зобов’язаний це зробити. — Я хочу бути старшим архітектором у Сан-Франциско, — сказав він, і обоє посміхнулись.

І тільки незадовго до Різдва Меггі стала повертатись до людського існування. Вони з Джеком продовжували вечеряти щоп’ятниці, хоча й не грали більше в кості. Це їм занадто нагадувало Квінна. Натомість вони сиділи й говорили про нього. Тільки з Джеком Меггі могла дозволити собі поговорити про Квінна. Ніхто у школі, де вона викладала, нічого не знав про їхні стосунки. Джекові та Мішель уже набридли ті розмови. Їхнє весілля було призначено за тиждень перед Різдвом. Меггі пообіцяла прийти, але була не в настрої для цього. Вона не купувала спеціальної сукні, прийшла в маленькій чорній сукенці, яку витягла з шафи саме перед церемонією. Джек розповідав їй, що кілька днів тому отримав листівку від Квінна. Він збирається летіти з Кейптауна до Женеви, щоб провести Різдво з Алекс і хлопцями. Джек приніс картку з собою та спитав Меггі, чи хоче вона глянути на неї, але вона не схотіла. Вона могла знов розплакатись, а в цьому не було жодного сенсу. Протягом останніх двох місяців вона й без того плакала без упину. Він мав отримати від неї дар свободи.

В обід вона пішла на весілля Джека, багато плакала під час церемонії й відчула себе хворобливо пригніченою на святі. Меггі не хотіла ні з ким танцювати. Хотілось одного: повернутися додому й на самоті думати про Квінна. Вона намагалась позбутися цього, але після смерті Ендрю їй стало вкрай тяжко втрачати когось або щось. А втрата Квінна була настільки тяжкою, що це наново відкрило її інші травми. Та, як їй не було важко, вона знала, що мусить вижити. Заради того самого Квінна.

І, тільки-но це стало можливо, вона втекла з весілля. То було велике полегшення — прийти додому від цього шуму, їжі й веселощів. Як добре, що Джек щасливий, а Мішель виглядала гарною й піднесеною. Меггі була певна, що вони житимуть щасливо.

Тільки напередодні Різдва вона почала усвідомлювати сенс того, що відбулося. Замість того щоб мріяти про роки, які Меггі не проживе з ним, вона вдивлялась у ті місяці, коли з ним була: якими благословенними вони видалися їй, якою щасливою почувалася вона, що познайомилась із ним. Те саме вона робила два з половиною роки тому після смерті Ендрю: зосередилась на вдячності, а не на втратах. Тож зараз вона міркувала, чи не зателефонувати Квіннові на різдвяний ранок, але, змагаючись із собою протягом двох годин, таки змогла подолати бажання. Вона знала: якби він хотів поговорити з нею, то зателефонував би їй сам, проте не зробив цього. Все, що вона могла зробити, це бажати йому добра й плекати спогади. А їх було багато. Цього їй було досить, принаймні мало бути. І коли вона пішла до церкви вночі перед Різдвом, то запалила за нього свічку.

Напередодні Різдва Квінн був у Женеві разом із Алекс та її родиною. Він пішов із ними на всеношну та за напівзабутою традицією його юності запалив свічку за Меггі.

Два тижні тому Алекс народила дитину, а Квінн, як і обіцяв їй, прилетів у ці дні до неї. Це було щось таке, що Джейн неодмінно зробила б, і він зробив на спомин про неї те, чого вона не могла.

Цього разу в Алекс народилася дівчинка, і хлопці були зачаровані нею. Вони весь час брали її на руки, пестили й цілували, а раз навіть мало не впустили. Алекс була рада трохи поговорити зі своїм батьком. Він тихо сидів поряд, вони розмовляли, а дочка тримала дитину на руках. І, сидячи поряд із дочкою, Квінн згадував ті численні роки, коли він так і не приїздив із далеких куточків світу додому на Різдво. Він просив у неї вибачення, а вона відповідала, що розуміє його. Для неї означало дуже багато те, що він прилетів із Кейптауна просто побачитись із нею. Він залишив там свій корабель, куди збирався повернутись над ранок після Різдва.

Квінн провів із ними тиждень, і коли він сидів з Алекс уночі після всеношної, в нього виникла спокуса розповісти дочці про Меггі, але потім вирішив, що не варто. Він усе ще вважав, що повівся правильно, але дивувався сам собі, як сильно він сумував за нею протягом цих двох місяців. Їхній зв’язок був сильніший, ніж він міг збагнути, і Квінн дуже хотів довідатись, що Алекс сказала б про це. Однак йому бракувало мужності розповісти про все. Він думав, що дочка сприйме це як зраду пам’яті її матері.

Він усе ще любив Джейн і думав про неї, але постійно згадував Меггі, сидячи на палубі вночі й дивлячись в океан. Джейн здавалась частиною віддаленого минулого, а Меггі була невід’ємним елементом мережива його теперішнього життя. Але не майбутнього. Своє майбутнє він проведе сам на «Нічному польоті», думаючи про свої падіння й перемоги, а також про тих людей, яких любив і кого втратив.

Квінн був вдячний, що Алекс перестала бути тільки його минулим і перейшла в теперішнє. Він розцілував усіх і залишив подарунки кожному, коли від’їздив різдвяного ранку. Він провів із ними тиждень і більше не хотів обтяжувати їх. Вони проведуть Різдво разом, а для нього свята завжди є болісними. Власне, він ніколи не любив їх.

Квінн полетів назад до Кейптауна й пізньої ночі повернувся на свій корабель. Там він відчув велике полегшення. «Нічний політ» був тепер його домівкою.

Вони провели в порту ще три дні, роблячи запаси; протягом годин Квінн детально обговорював із капітаном наступні маршрути. Вони збирались обігнути мис Доброї Надії й плисти вздовж берегів Східної Африки. Там були місця, куди, певне, запливати на такому вітрильнику, як «Нічний політ», було не варто. Він не хотів потрапляти в небезпечні райони, наражаючи команду на непотрібний ризик. І, коли вони знову підняли вітрила, Квінн був щасливий вирушити до нових незнаних берегів.