Даниэла Стил - Диво

Літак приземлився в амстердамському аеропорту о шостій, і Квінн узяв таксі до готелю «Амстель». То був один із його найулюбленіших готелів у Європі. Його старовинна велич і винятковий сервіс нагадували йому готель «Ріц» у Парижі. Він попросив, щоб його не турбували, і невдовзі після того, як прибув, відчув, що, з одного боку, вже дуже сумує за «Вікторі» та її командою, а з іншого — його дуже хвилює зустріч із яхтою завтра вранці. Це передчуття не давало йому спати цілу ніч. Єдине, на що він сподівався, це що той корабель припаде йому до душі.

Отже, спав він неспокійно і прокинувся та був готовий їхати вже о сьомій наступного ранку. Протягом години він чекав на авто з водієм, щоб їхати, і мимохідь снідав, читаючи «Геральд Триб’юн». Від готелю до порту їхати десь годину, і о дев’ятій він уже заходив в офіс власника доку, кремезного немолодого чоловіка, одначе дуже енергійного, котрий чекав на Квінна, поклавши на стіл плани й креслення. Він чув і читав про Квінна дуже давно, а напередодні подзвонив у певні місця й зібрав про нього деяку інформацію. І тепер уже мав чітке уявлення, що за особа той Квінн, якого всі характеризували як людину сувору та навіть безжальну. Для тих, хто з якихось причин не догодив йому, Квінн міг стати просто втіленням люті.

Квінн невимушено розвалився у кріслі, і його блакитні очі затанцювали по кресленням на столі власника дока, якого звали Тем Хаккер і який був на кілька років старший за Квінна. Обидва його сини працювали в батьковому офісі, саме вони детально пояснювали Квіннові, що до чого на тих кресленнях. Обоє молодих людей були задіяні в тому проекті і, звісно, надзвичайно пишалися тим. Вітрильник мав вийти ефектним, і, слухаючи їх, Квінн знову відчув повагу до генія Боба Рамзея. Величезний вітрильник, здавалось, матиме все, чого можна було побажати. У ході розмови у Квінна виникли дві нові ідеї, які він запропонував і які у свою чергу вразили обох молодих Хаккерів так само, як і їхнього батька. Ідеї Квінна стосувались технічного боку справи і вдосконалювали первинну концепцію Рамзея.

— Він буде не сповна розуму, якщо позбудеться цього корабля, — мовив Квінн, і вони почали далі вивчати креслення. Тепер йому кортіло побачити корабель у натуральному вигляді.

— Ми будуємо його завдовжки вісімдесят метрів, — гордо сказав Тем Хаккер. Двісті п’ятдесят футів. Але це видалося Квіннові навіть забагато. І на меншому вітрильнику могло бути все, що він бажав і чого потребував.

— Якби ж то розмір був найбільшим щастям!.. — пожартував він, маючи на увазі довжину вісімдесят метрів, а потім висловив побажання побачити недобудований корабель, який Рамзей виставляв на продаж. А коли побачив його, то, вражений, завмер і присвиснув. Корпус корабля вже було зібрано. Головна щогла мала сягати висоти ста дев’яноста футів і тримати вісімнадцять тисяч квадратних метрів вітрил. Коли вітрильник добудують, він являтиме собою чудове видовище. І навіть у недоробленому стані він видався Квіннові створінням рідкісної краси. То було кохання з першого погляду: побачивши корабель, він зрозумів, що повинен його придбати. Квінн Томпсон був людиною миттєвих і водночас «непровальних» рішень.

Протягом години вони оглядали яхту, обговорювали зміни, які Квінн хотів би зробити, а потім вони з Темом Хаккером повільно пішли назад до офісу. Хаккер і Боб Рамзей свого часу узгодили ціну на вітрильник, і, після кількох швидких підрахунків з урахуванням побажань Квінна, Хаккер назвав ціну, яка просто вбила б більшість покупців. Коли Квінн почув її, він не виявив жодних емоцій. Запанувала довга тиша, і Хаккер дивився на нього, оцінюючи можливості того чоловіка, який кивнув на знак згоди. Коли це сталось, він простягнув йому руку, яку Квінн потис. Справу було зроблено за ціну, яка вражала, але він цілком усвідомлював, що вітрильник вартий цих грошей. Обидва чоловіки були задоволені. Квінн сказав, що хотів би, аби вітрильник був готовий до серпня. Це означало значне прискорення робіт, але тепер, коли він побачив його, то більше не міг чекати того дня, коли вирушить у подорож, щоб на борту розпочати своє життя втікача. Місяці чекання могли видатись йому нескінченними, але він весь здригався від радісного передчуття.

— А чи не погодились би ви на наступний листопад? Чи принаймні якби ми зробили її для вас до жовтня? — обережно запропонував Тем Хаккер.

Тут Квінн Томпсон розпочав нелегкий торг.

Але врешті-решт після тривалих перемовин вони дійшли згоди на вересень. Принаймні на цей час, як гадав Тем Хаккер, можна буде випробувати вітрильнику морі. І, якщо пощастить, він зможе вирушити в далеке плавання наприкінці місяця або ж у перших числах жовтня. Квінн сказав, що весь цей час житиме думкою, що все станеться саме так. І він має намір прилітати сюди якомога частіше, щоб бачити, як просувається робота, і щоб її таки справді було завершено до дати, яку вони погодили. Це буде майже за рік, і Квінн не знає, як доживе до дня, коли зможе вийти в море.

Опівдні Квінн залишив док, виписавши солідний чек, а потім зателефонував капітанові «Вікторі», щоб розповісти новини й подякувати йому.

— Дуже добре, сер, — захоплено відповів йому капітан, — швидше б мені побачити його!

Після цієї розмови він подумував, чи не написати листа Квіннові, щоб прозондувати можливість улаштуватись на роботу до нього, але вирішив не робити цього завчасно. Однак Квінн і сам почав думати про це.

Тепер у його голові виникли мільйони деталей та безліч планів. Коли він від’їздив, то помахав рукою Хаккеру. Той був так само задоволений справою, як і сам Квінн, навіть іще більше. Зазвичай великий корабель такого масштабу продати не так і легко, як це сталось у випадку з Квінном Томпсоном. Він ні хвилини не вагався, коли їхав назад до аеропорту, щоб устигнути на свій рейс, бо знав, що тепер у нього є новий дім і нова пристрасть. Єдине, чого він хотів зараз, це добре продати свій будинок у Сан-Франциско і владнати всі свої справи. Перед продажем він мав зробити кілька речей. Але його голова була заповнена тим, що стосувалось вітрильника. Квінн знав, що тепер у нього до кінця його днів буде зовсім нове життя. І завдяки цьому його повернення до порожнього будинку не було таким тяжким — принаймні він так вважав.

Багато років тому в нього був невеличкий вітрильник, і він заохочував обох своїх дітей учитись ходити під вітрилами. Алекс ненавиділа той вітрильник так само, як і її мати, а після загибелі Дуга через нещасний випадок на воді в літньому таборі в штаті Мен, Джейн врешті-решт умовила чоловіка продати той корабель. У нього все одно ніколи не було часу плавати на ньому, і він погодився з нею. Упродовж понад двадцяти років він іноді приймав запрошення поплавати на чужих яхтах, ніколи не беручи з собою Джейн, бо вона не любила морських подорожей. І ось раптом для нього відкрився цілий новий світ. Це, здається, був ідеальний сценарій для останнього розділу його життя, саме той спосіб, у якій він хотів би провести свої останні дні: плаваючи навколо світу на вітрильнику, про який він і не мріяв. Сідаючи на літак до Лондона, він посміхався сам собі і цілу ніч у готелі робив нотатки про корабель. Перспектива мати вітрильник змінила і його душевний настрій, і сам сенс його існування.

Коли наступного дня Квінн сів на літак до Сан-Франциско в Хітроу, він збагнув, що скоро це місто більше не буде його домівкою. Все, що там залишилось, було спогадами про Джейн і про ті роки, коли вони прожили разом, і все це він міг узяти з собою. Він мав у своїй ручній валізі її безцінні щоденники, і невдовзі після злету він дістав один з її віршів, щоб перечитати. Він читав знов і знов, як робив це й раніше, а потім випрямився й почав дивитись у вікно. Навіть не почув, як стюардеса запитала його, що він бажав би випити. Квінн загубився у своїх думках, поки вона нарешті не привернула його увагу, трохи підвищивши голос. Він відмовився від шампанського, а замовив «Криваву Мері», яку вона подала йому, перш ніж запропонувати щось інше. На щастя, місце поряд із ним було вільне, від чого він відчув полегшення, бо дуже не любив розмовляти з супутниками в літаках. Стюардеса спитала про нього в помічника, коли повернулась до господарського приміщення, зазначивши, ніби той пасажир виглядає як дуже поважна особа. Але коли помічник пішов мимохідь подивитись на нього, то сказав, що не впізнає його й погодився, що чоловік гарний, але не виглядає дуже привітним. Власне, так воно й було насправді.

Певне, ще один бізнесмен, який утомився після тижня переговорів у Лондоні. Він і правда бував саме таким, і це було зовсім недавно. Але зараз це зовсім не так. Наразі це чоловік, який є власником надзвичайного вітрильника. Хто б не глянув на нього, не сказав би так про нього, але головне — він сам знає, хто він. Коли він вертався до Сан-Франциско, його вітрильник був єдиною річчю, яку він справді мав. Його дружина померла, дочка ненавиділа його або вважала, що ненавидить, його син помер багато років тому. Він був сам у світі, де ніхто його не любив, де ніхто не дбав про нього. І за кілька годин Квінн увійде до порожнього будинку, де жив із жінкою, котру, як він гадав, добре знав, а насправді не знав її зовсім. Жінка, яка любила його більше, ніж він на те заслуговував, до якої він відчував і вдячність, і провину. Фактично він усвідомлював, як негідно поводився, відтак знову перечитував її вірші, а потім поклав їх назад до ручної валізи. Заплющив очі і став думати про неї, намагаючись пригадати кожну рису її обличчя, її голос, звук її сміху. Він дуже боявся, що настане час — і ці спогади залишать його, але він знав, що цього не станеться, поки з ним її щоденники. То був її останній дотик, ключ до таємниці, якої він ніколи не розумів, якої й не намагався розкрити. Її вірші та щоденники, його жалі та кохання до неї були єдиним, що лишилось у нього в житті.

Літак сів у Сан-Франциско вчасно, і Квінн швидко пройшов митницю. Хоча його довго не було в Штатах, він не мав що декларувати і виглядав засмученим, коли отримував свої валізу й саквояж, тож поспіхом пішов геть, низько схиливши голову. Йому не хотілось поспішати до порожнього будинку, і коли літак сідав, він збагнув, що його повернення майже збіглось з Днем подяки. Він не планував цього навмисне, але в будь-якому разі в нього не було вибору. Час фрахтування «Вікторі» добіг кінця, і в нього більше не було бодай якоїсь розумної причини стирчати в Європі, тим паче й Алекс відмовилася зустрітись із ним.

Дочка була чемною, проте твердою. Спалахи гніву з її боку траплялись і до, і після похорону. Відтоді всі її контакти з ним стали віддаленими, формальними й прохолодними. Власне, вона була так само вперта, як і він: тримала зло на нього протягом років. Вона з матір’ю обговорила це безліч разів, і, попри всі зусилля з боку Джейн пом’якшити її позицію, Алекс продовжувала триматися жорстко, ніби винесла йому остаточний вирок. Вона засудила свого батька, якого ніколи не було вдома — навіть тоді, коли помер Дуглас. Квінн тоді прибув додому на похорон на три дні. Він саме був у Бангкоку, укладав якусь угоду, коли до нього долетіла та звістка, а назад відлетів він зранку після похорону, залишивши одинадцятирічну Алекс разом з її мамою лити сльози й сумувати наодинці з тяжким лихом.

Тоді він від’їхав на місяць, зібравшись вирішити водночас величезну купу справ, про що писали передові шпальти у «Уолл-стрит джорнал», потім повернувся зовсім ненадовго, щоб знову відбути на два місяці до Гонконгу, Лондона, Парижа, Пекіна, Берліна, Мілана, Нью-Йорка й Вашингтона. Коли Алекс стала дорослою, то розповідала, що не пам’ятає, коли бачила свого батька, а коли говорила з ним — поготів. Коли він бував удома, то був надто заклопотаний, утомлений або кудись запізнювався, або потерпав від безсоння, щоб іще приділяти увагу дружині й дочці.

А наостанок він обдурив її з хворобою матері, не давши їй попрощатись із нею. Квінн чув усе це багато разів і до похорону, і після нього й ніколи не забуде цих слів. І вже не змінити ні слів, сказаних нею, ні того чорного портрета батька, який вона собі намалювала. І найгірше було те, що, слухаючи її, Квінн не міг нічого заперечити. Чоловік, якого вона змальовувала, справді був ним до того, як він пішов на пенсію. І хоча відтоді він таки змінився у кращий бік, Алекс не бажала визнати цього.

Квінн намагався всіляко догоджати Джейн на знак вибачення за ті роки, коли він був завантажений і його не було поряд. Тож, коли вийшов на пенсію, він протягом півтора року робив це, як йому здавалось, не в найгірший спосіб. Але йому ніяк не щастило бодай якось догодити Алекс. До речі, варто відзначити, що дочка одружилася з чоловіком, який завжди був удома, хіба що ходив на роботу. Вона одружилась із швейцарським банкіром одразу після коледжу. Вони разом учились у Єлі й одружились тринадцять років тому. Мали двох синів, мешкали в Женеві, і Квінн одразу сказав Джейн, що Алекс командує Хорстом, змушуючи його виконувати всі свої забаганки. Вони завжди були разом і виглядали цілком щасливим, урівноваженим, спокійним подружжям, проте їхні стосунки ніби не мали вогню і були дещо безкрилими. Квінн вважав, що його зять — украй нудний чоловік. Алекс, певне, дуже боялась опинитись у такій же ситуації, як її мати. І тому вийшла заміж за слабкого слухняного чоловіка, який якомога менше був би схожий на її батька. Хорст дуже рідко, практично ніколи не їздив у відрядження, працюючи в банку, який заснував його дід. Це був відповідальний молодий чоловік, який любив дружину й синів і не мав великих амбіцій. Коли Алекс виходила заміж, вона знала, що нею ніколи не пожертвують заради кар’єри, самовдосконалення чи згубних пристрастей. Як відзначив спостережливий Квінн, ніщо з вищезгаданого не було притаманне Хореєві. Він просто собі жив, чого й хотіла Алекс. Їхнім синам було шість та дев’ять років, то було двоє гарних білявих синьооких малюків, та Квінн ледве знав їх. Джейн нерідко їздила до них у Женеву, і Алекс раз на рік приїздила з ними до Сан-Франциско до матері в гості, але Квінн рідко бував удома під час їхніх візитів, бо зазвичай перебував у якійсь іншій частині світу, як і коли Джейн літала до Женеви. Як правило, Джейн вибирала для поїздки до дочки той час, коли Квінна не було вдома. Озираючись зараз на ті роки, він легко міг зрозуміти, чому Алекс так гнівається на нього. І вона не бажала дати батькові бодай найменшого шансу компенсувати його провину, спокутувати його гріхи — як реальні, так і уявні. Як вважала Алекс, вона втратила не одного зі своїх батьків, а обох. Батько помер для неї за багато років до того, як вона втратила матір. І травма від втрати брата в одинадцятирічному віці залишалась для неї кривавою раною. Це змушувало її виявляти занадто велику опіку до дітей, незважаючи на те що їхній батько давав їм трохи більше свободи. Алекс була переконана, ніби вона все знає краще. А через нещасний випадок із братом вона найбільше ненавиділа вітрильники.