— Н-наркотики? Які наркотики? — не зрозумів.

— Амфетамін, метадон, екстазі. Визначити, що саме точно приймали ви, зможе аналіз крові. Я думав, що це модно тільки на вечірках у нічних клубах, але, як бачу… — іронічно скривився ескулап.

— Дурь?! В моєму офісі?! — нарешті почав усвідомлювати всю серйозність ситуації, що склалася, керівник фірми. Це ж підсудне діло. Офіційно викликана швидка зафіксувала…

— Почекайте, — важко піднявся на ноги. — Давайте домовимося: цього виклику не було. Далі я сам розберуся.

— Як скажете, — багатозначно відповів черговий медик, підставляючи кишеню. Рахімов потягнувся за портмоне й поклав туди кілька зелених куп’юр.

— Ви зовсім нічого не пам’ятаєте? — запитала секретарка, коли «швидка» поїхала.

— Нічого, — обхопивши голову руками, одповів. — Тільки початок, коли приїхав, виступав, потім піднявся у кабінет, зателефонував Лії, тоді прийш… — закляк, ніби щось згадав. — Ні-і, — задумано протяг. — Не може бути. Вона б не насмілилася, — подивився на Магерамову.

— Хто? — серйозно пані Діна. — Мадам, яка провела з вами бурхливу ніч? — скептично додала.

Марат опустився на крісло, обперся на стіл. Стояти йому було важко. Тіло трусило, як після високої температури.

— Яку ще ніч? — скривившись, проказав. — Ми просто розмовляли.

— Пробачте, але вашу розмову було чути, аж ген у той коридор, — кивнула головою на двері. — Я хотіла попрощатися, сказати, що йду додому та, коли наблизилася до приймальні… Ох, сором який. Ви, звичайно, чоловік, керівник, але ваша дружина цього не заслуговує. Зважаючи на свій вік, маю право це казати.

Марат повільно підняв голову. До нього почало доходити, що насправді учора відбулося. Його обличчя стало багряно-червоного кольору, очі налилися кров’ю, скули рухалися. Здавалося, огнем дихає.

— Що-о?! — закричав на весь голос. — Кляте стерво! — одним рухом зніс усе зі свого столу. — Та я її знищу! Розірву на шматки! Вона на місці?!

— Сьогодні ви дозволили всім прийти після обіду. Тому приблизно через годину вже має бути, — схвильовано відповіла Магерамова.

Нарешті вона зрозуміла, яку небезпечну гру затіяла Володіна. Страшно навіть подумати, що буде, коли з’явиться на роботі.

Марат не знаходив собі місця. Метався по кабінету, наче поранений звір у клітці.

— Прийшла, — нарешті почувся у селекторі голос пані Діни.

Мов хижак, що вичекав свою жертву, увірвався до кабінету, де веселі дівчата починали робочий день з кави й косметики, жваво обговорюючи учорашню вечірку. Одним помахом руки ухопив Ілону за горло й припер до стіни. Її ноги, здавалось, не торкалися землі.

— Ти хто така, що дозволяєш собі таке витворяти, га? — крізь зуби процідив. — Хто, питаю?!!! Відповідай!!! — щосили заревів.

Усі завмерли… Боялися навіть дихнути. Таким свого шефа вони ще не бачили. Знали, що він суворий, але щоб таке?

— Ти зовсім здуріла?!!! Страх утратила?!!! Межі не бачиш?!!!

Ілона мовчала. Вона не могла навіть ворухнутися, не те що відповідати. Ще трохи — і він задушить її, це вже усвідомлювали всі. Але боялися. Ніхто не наважувався зупинити оскаженілого Рахімова.

— Я даю тобі дві хвилини, — просичав прямо їй в обличчя. — Дві! Чуєш?!!! — знов закричав. — Як пройде сто двадцять секунд — щоб духу твого тут не було! Якщо не встигнеш — зітру на порох!!! — замахнувся вільною рукою, але вчасно зупинився. Відпустив горло бідолахи і, грюкнувши дверима, вийшов з кабінету.

Володіна упала на підлогу, задихаючись. Вона трималася за груди, глибоко уривчасто хапаючи повітря. Ніхто не ворушився.

— Давай швидше допоможемо їй вийти з офісу, поки він не повернувся й добив нещасну, — сіпнула Жанну Лариса. — Викликай таксі, бери пальто, сумку з речами, а я візьму Ілону під руки, бо сама не дійде. Тільки швидше, — підганяла.

— Що сталося? — раптом почув жіночий голос Марат. Повернувся і побачив Лію, яка щойно увійшла до його кабінету. — На сходах я зустріла ледь живу дівчину, яку вели під руки. Вона вся трусилася.

— Я звільнив її, — важко дихаючи, холодно відповів. Тоді знову повернувся спиною до вхідних дверей і задивився у панорамне вікно. — Ти не зовсім вчасно, чого прийшла?

— Твоя секретарка попросила привести тобі чистий одяг. Я не знала, що…

— Добре, мила, — потеплішав. — Пробач, серденько, дуже важкий день.

— Це та дівчина винна? — не заспокоювалася дружина.

Рахімов мовчав.

— Але, яка б не була її вина, ти — чоловік і маєш себе стримувати. Хіба можна так з жінкою?

— Ліє!!! — несамовито заревів Марат.

Різко повернувся й глянув на перелякану дружину. Таким вона його ще не бачила. Навіть уявити не могла, що він може випромінювати такий страшний гнів. З його очей ніби тисячі стріл посипалися, ніздрі ходили, наче вогнем дихали. Нещасна заціпеніла й не могла ворухнутися.

— Лієчко Роланівно, — забігла до кабінету Діна. — Давайте, я вам кави заварю. Марату Фархадовичу конче необхідно зараз побути наодинці, — вивела жінку до приймальні.

— Що могла зробити ця нещасна, аби так розгнівати Марата? — не могла прийти до тями Лія. — Не уявляю.

— Повірте, вона цього заслужила, — твердо заявила Магерамова. — Давно треба було гнати її поганою мітлою, а не цяцькатися.

— То в чому ж річ?

— Вона-а, — розтягала Діна, не знаючи, що придумати на ходу, — дуже серйозно підставила фірму, — швидко продовжила.

— Серйозно підставила? — здивувалася Рахімова.

— Так. Деяким людям навіть в’язниця ледь не засвітила, уявляєте?

— Господи, — поклала на стіл гарячу чашку з чаєм Лія. — Може, вона не свідомо?

— Свідомо, свідомо, — махнула рукою секретарка. — Але хвилюватися вже немає чого. Марат Фархадович усе вирішив. Нам нічого не загрожує.

* * *

— Ліє?! Не може бути! Це ти? — почула жіночий голос на гірськолижному курорті в Австрії Рахімова. Обернулася — й побачила колишню однокурсницю з музичної академії.

— Ольга Степанова, — здивувалася Лія. — Ти? — в лижній амуніції дівчата ледь упізнали одна одну.

— Яка ж я рада тебе бачити, — обійняла Лію Ольга. — Ти не уявляєш. Гарно виглядаєш. Стала така розкішна, — оглядала подругу з усіх боків, як новеньку ляльку. А де твій?… — не договорила, оглядаючись.

— Він обрав стрімку трасу, — зітхнула Лія. — Любить екстрим.

— Я чула, він у тебе неординарний, — підморгнула Степанова.

— Звідки чула? — здивувалася.

— О-о, що це було, коли ти втекла після концерту й не підписала той контракт, — закотила очі дівчина. — Там почалося справжнє божевілля. Усі тебе шукали. Наші дівчата з групи знайшли першими, — хитро усміхаючись розповідала. — На лавиці, на набережній. Такий мужчина… Я зразу сказала, що ти зав’яжеш з музикою. Так воно й сталося.

Лія засміялася.

— Бідолахам із Європи нічого не залишилося, як тільки підписати ту угоду зі мною, — нарешті видала Степанова.

— То ти?… — розширила очі від здивування Рахімова.

— Так, — гордо виперла груди вперед Ольга. — Граю в Лондоні, при королівській консерваторії. Гастролюю по Європі й Америці. Спасибі тобі за квиток у майбутнє. Я — твоя боржниця. Можеш на мене розраховувати, якщо буде потреба. Хоча, — на мить замовкла. — У тебе надійний тил. Дай, Боже, кожному.

— Це правда, — ствердно кивнула головою Лія.

— А що з продовженням роду? Не плануєте ще? — нічого не підозрюючи, поцікавилася подруга.

— Ми поховали нашу дитину, — не приховуючи правди, відповіла.

— О, Господи! Вибач, люба, — зніяковіла Ольга. — Рідна моя, нехай у вас все буде добре.

— Буде, — гірко посміхнулася Лія. — Треба жити далі. Маратові теж важко. А ти? — трохи повеселішала. — Ще не знайшла свою долю?

— Твій Марат — один на світі, — розсміялася Степанова. — На всіх не вистачить. От знайду йому аналог — відразу вийду заміж.

Лія не ревнувала. Щирішої дівчини не знала. Хоч подругам ніколи не довіряла своє серце, Ольга була якась виняткова. Завжди умудрялася опинитися поряд у потрібну хвилину в потрібному місці. Коли Турганова вийшла заміж — їхні дороги розійшлися. Але хто б міг подумати, що тут, в Австрії, вони зустрінуться.

— Завтра я від’їжджаю, — сумно повідомила Степанова за спільною сімейною вечерею на туристичній базі. — Маю два концерти в Угорщині. Але, коли буду в Україні, з вашого дозволу, — глянула на Марата, — обов’язково зателефоную.

— Будемо раді, — усміхнувся Рахімов.

Такою щасливою Лію він давно не бачив. Ця дівчина принесла якесь умиротворення, спокій. Заразила позитивом. Його дружині не завадить інколи розвіятись у дівочій компанії.

* * *

— Тебе не впізнати, — казала Анжела Володіна доньці, яка навідалася до матері вперше за останні півроку. — Якась загадкова, сумна. Знов проблеми у стосунках з начальником? — саркастично скривила губи.

— Немає у нас ніяких стосунків, — зітхнула Ілона. — Й роботи у мене вже немає, нічого немає…

— Тобто? — здивувалася. — Ти ж казала, що не проблема, навіть якщо він одружений. Між вами усе по-старому. Колись я просила забути того чоловіка, але ти не слухала. Нарешті він сам тебе вигнав?

— Не те слово, — утираючи сльози, відповіла. — Казав, якщо попадусь йому на очі — зітре на порох.

— Чому ти дозволяєш так із собою розмовляти? — насупила брови колишня співачка.

— Мені більше ні до кого йти, мамо, — важко почала Ілона неприємну розмову, з-за якої, власне, й прийшла. — Я знаю, що винна перед тобою, але… Нема коштів, щоб знімати житло. Навіть на їжу вже не маю, — змахнула сльозу, що покотилася по щоці.

Анжела насторожилася. Такою свою дочку точно ще не бачила. Серцем відчула — сталась біда.

— Мене жорстоко звільнили, про резюме навіть мови йти не може. Кому я його покажу? — заплакала.

— З якої причини звільнили? — спокійно поцікавилася Володіна-старша.

— Я принесла у фірму наркотики, — шморгаючи носом, тихо відповіла.

— Ти збожеволіла? — аж привстала зі стільця мати. — Ти — наркоманка?

— Боже хорони, — відразу заперечила Ілона. — Це легкі таблетки, якими у нічних клубах інколи розважається молодь. Нічого серйозного. Але Рахімов мало не вбив мене, ухопив за горло. Я думала — задушить. Викинув з роботи, як…

— Пихатий недоумок, — процідила крізь зуби Анжела.

— Це ще не все, — вже зовсім тихо продовжила дочка.

Мати не зреагувала. Дивилася кудись в одну точку, ніби знала, що з такими дрібницями, як звільнення, дочка б до неї на поклон не прийшла.

— Я вагітна, — одним махом видала нещасна. — П’ятий місяць уже.

На скляному байдужому обличчі не здригнувся жоден мускул. Наче знала наперед про новину.

Настала мертвотна тиша.

Ілона закрила обличчя руками й гірко заридала.

— Чого ти чекала п’ять місяців? — нарешті запитала мати.

— Не знаю, — схлипуючи, відповіла. — Кажуть, його дружина не зможе більше завагітніти, я й подумала…

— То ти спеціально на це пішла? — обдала гнівним поглядом дочку.

Ілона мовчала.

— Чудово. Такого безглуздя я ще не бачила. Рахімов знає?

— Навіть подумати боюсь, якою буде реакція, — плачучи, одповіла.

— Вибір у тебе невеликий, — зітхнула мати. Встала з-за столу, підійшла до вікна. — Як я не намагалася навчити тебе правильно будувати стосунки з чоловіками — не вийшло, — задумано промовила. — Ти все ж повторила мою помилку. Закохалася. Тепер пожинаєш гіркі плоди любові, — глянула на округлений животик дочки. — Я не дозволю тобі залишитися, — спокійно продовжила. — Підеш до нього, все розкажеш. Якщо відмовиться — відкриєш таємницю його дружині. Коли ж і це не допоможе — виживатимеш одна з дитиною на руках. Цього на місяць має вистачити, — повільно підійшла до серванту, вийняла із шкатулочки невеличку пачку купюр. — Заплатиш за квартиру, купиш їжу. Далі — сама.

Ні жива, ні мертва пленталася Ілона по набережній. Іти їй було нікуди. Грошей від матері, яка холоднокровно викинула на вулицю свою вагітну дитину, не взяла. Зупинилася. Подивилася на вечірню річку: у чорній воді відблискували різнокольорові нічні вогники, що освітлювали набережну й вітрини магазинів.

«Залізти б зараз у цю глибоку воду й…» — подумала і мимоволі згадала, як колись вилізла на парапет балкону, щоб укоротити собі віку. Якби не Лариса… Так, Лариса. Хоч останнім часом між ними зовсім розладналися стосунки, але кращого варіанту не було. У неї добра душа, може, щось порадить.

Нічним автобусом добралася до спального району міста, знайшла потрібний будинок, натиснула кнопку дзвінка у під’їзд.

— Хто там? — почулося у вмонтованому мікрофоні.

— Ілона, — тяжко вимовила.