— Яка Ілона?

— Володіна, якщо пам’ятаєш.

— Володіна? — почувся здивований голос. — Якими шляхами? Чого тобі?

— Хочу поговорити. У мене біда, — ледь видавила з себе нащасна.

Мікрофон мовчав. Ілона все зрозуміла. Повернулася, щоб іти.

— Проходь, — раптом почулося. Двері клацнули.

— Господи, що з тобою сталося? — не впізнала колишню подругу Лариса, коли та увійшла до квартири. Від зарозуміло-гордовитої, пихатої Ілони не залишилося й сліду. Якась збідована, з чорними кільцями під очима.

— Якщо погодуєш — не відмовлюся. Вже два дні до пуття не їла, — важко усміхнулася прийшла.

— Розповідай, — скерувала господиня, накриваючи стіл.

Вона жила сама. Батьки подарували їй трикімнатну квартиру на повноліття. Думали — відразу заміж вискочить. Але дочка не поспішала. Ось уже й тридцять на носі, а у неї ще все попереду.

— Що розповідати? — важко ковтнула слину Володіна. — Я безробітна, бездомна, вагітна жінка. Йти нікуди. Їсти нічого. Якщо дозволиш — переночую сьогодні у тебе. Якщо ні — хоч помру ситою, — крізь сльози засміялася. — До ранку не чекатиму, точно…

— Гей, гей! — підвищила тон Лариса. — Ти мені це припини. Дай оговтатися. Переварити почуте. Що тоді між вами з Рахімовим сталося? Він ледь не вбив тебе.

— Оце — результат тої ночі, — погладила живіт Ілона. — Я сама цього хотіла. А тепер…

— Ти свідомо завагітніла? Від Рахімова? Ну ти й схиблена, — глибоко видихаючи, мовила Лара. — Тепер хіба що тікати кудись на край світу, щоб навіть не здогадався, що то його дитина. Ой! Навіть подумати страшно, — махнула рукою.

— Та нехай би вже дізнався і задушив, — плачучи, сміялася Ілона. — Усе скінчилося б.

— Ти справді жалкуєш про скоєне? — серйозно подивилась на подругу Лариса.

Володіна закрила обличчя долонями.

— Вихід є тільки один, — примруживши очі, продовжила. — Поговорити з Діною. Вона єдина має підхід до шефа. Він мусить знати. Хоч який суворий не є, але вихід знайде. Інакше не можна.

— Він свою Лію нізащо не покине, — сумно Володіна.

— Звичайно, не покине! — підвищила тон подруга. — Навіть мріяти забудь. Дай, Боже, щоб тобі хоч із житлом допоміг. Його дитина все ж таки.

Наступного дня Лариса зайшла до Магерамової. Розповіла усе як є. Та мало не зомліла.

— Ти впевнена, що то його дитина? — машинально перепитала Лару.

— З Рахімовим вона не жартувала б, самі знаєте. Після пережитого…

— Я теж так думаю, — тяжко зітхнула секретарка. — Стільки років працюю у цій компанії, чого тільки не доводилось повідомляти керівництву. Але так важко мені ще не було.

Після обіду занесла шефові каву. Поряд на таці поклала ще одну чашку, для себе.

— Ого, — приємно здивувався Марат. — Вирішили скласти мені компанію?

— Хочу поговорити, — стиха почала.

Рахімов насторожився. У нього був дар бачити людей наскрізь. Діна не схожа на себе. По тілу пробігли легкі мурашки. Явно щось сталося.

— Якщо якась біда — не тягніть. Кажіть відразу, як є, — наказав.

— Володіна, — послухалась Магерамова й без усіляких там вступів повідомила, про кого мова.

— Думав, більше у житті цього прізвища не почую, — холодно промовив Марат.

— Тої ночі вона завагітніла. Зараз уже минуло п’ять місяців. Навіть візуально видно. Боялася вам щось казати. Її можна зрозуміти. Бідолаха, налякана. Але роботи не знайшла. Мати вигнала. Добре, що хоч Лариса Поліщук прийняла тимчасово до себе. Інакше… — Діна замовкла.

У кабінеті запанувала глибока тиша.

Марат заціпеніло незмигно дивився на секретарку. Десь у приймальні дзвенів телефон. Але на нього ніхто не реагував.

Рахімов повільно обняв голову руками, обперся на стіл.

— О, Всевишній, — убитим голосом звернувся до Бога. — Ти, напевно, вважаєш, що я занадто щасливий. Знову обтяжуєш мою ношу. Я ще не оговтався від смерті дитини, як… — зціпив зуби, глибоко вдихнув.

— Вам про це Лариса розказала? — нарешті звернувся до Діни.

— Так, — коротко відповіла.

Нічого не сказавши, встав з-за столу, узяв ключі від машини й портмоне, вийшов з кабінету. Зараз йому необхідно було побути на самоті, переосмислити почуте…

* * *

Дзвінок Ольги Степанової про те, що вона у столиці, був, як ніколи, доречним. Лії необхідно було з кимось поговорити. Останні три місяці Марат не схожий сам на себе. Наче й на роботі проблем немає, але щось страшенно гризе його зсередини, вона це відчуває. Раніше завжди ділився наболілим. Навіть про речі, пов’язані з бізнесом, розповідав. Хоч вона у тому мало що розуміла. А зараз слова з нього не видавиш. Аж почорнів від переживань.

— Завжди говори те, що відчуваєш, і роби те, що думаєш. Мовчання ламає долі, — якось увечері перед сном процитувала чоловікові слова Пауло Коельйо.

Марат лежав на ліжку і заворожено дивився на ароматичну свічку, що мерехкотіла біля дзеркала.

— Інколи думаю, може — згоріти, як та свічка, — серйозно відповів. — Усім стане легше. Нікому боляче не зроблю.

Від почутого Лія потерпла.

«Звідки такий душевний біль? — задавалася питанням. — Наче усі рідні в порядку. Що ж його так мучить?»

— Але ця свічка не просто мерехкотить, — налякана, притулилася до чоловіка. — Вона дарує усім світло. Якщо погасне — ми опинимося у темряві.

Марат якось боляче подивився прямо дружині у вічі. Потім поклав свою голову їй на груди, наче мала дитина.

— Милий мій, коханий, — гладила м’яке волосся. — Без тебе моя душа не бачить світла. Я люблю усім серцем. Не можу уявити своє життя без тебе. Ти — мій рай, мій світанок, мій день. Мрію, що колись ми разом зустрінемо захід нашого сонця.

Відчула, як важко зітхнув Марат.

— Розділи свій тягар зі мною, — просила. — Хіба не для того ми одружувалися? Розкажи.

Та Рахімов мовчав.

Він стояв перед надлюдським вибором: з одного боку — його кохана жінка, без якої життя не уявляє, з іншого — власна кров і плоть, дитина. Можливо, єдине його продовження. Адже Лія…

Три місяці тому винайняв квартиру для Володіної. Також домовився про огляд вагітної у престижній клініці. Вона носила хлопчика. У нього буде син.

Із моменту, коли дізнався про її вагітність, ще ні разу не бачився з Ілоною. Усе робилося через Ларису. Після кожного медичного огляду лікар особисто телефонував і доповідав Маратові про стан здоров’я дитини.

Але сьогодні Лія торкнулася такої струни його душі, що моментально вирішив. Завтра поговорить з Володіною. Розкаже про своє рішення щодо подальшої долі її і дитини. Розставить усі крапки над «і». Його дружина розумна, терпляча, вона усе прийме. Так, з ним нелегко, інколи він робить боляче, але разом вони це переживуть. Треба тільки дочекатися завтрашнього дня…

* * *

— Давно чекаєш? — добігла й обняла подругу Ольга. Лія очікувала її в одному з престижних ресторанів міста.

— Уже встигла замовити каву й до кави, — посміхнулася Рахімова.

— Вибачай, давно не була у столиці, стільки справ, голова обертом, — весело щебетала Степанова, розкладаючи пакунки.

— Шопінг — це серйозно, — підтвердила Лія. — Інколи може зайняти цілий день. Сама знаю.

— Ти неперевершена, — зробила комплімент Ольга. — Просто еталон стилю. Речі у тебе дорогі, вибрані зі смаком. Раніше не дуже зналася на моді, — підморгнула.

— Мушу тримати високу планку, — знов усміхнулася, даючи зрозуміти, що не образилася.

— А Марат де? Працює? Я думала — ми утрьох зустрінемося, — згадала Степанова.

— Чекаємо тебе увечері, — запросила Лія. — А зараз — дівоча зустріч.

— Чудово. Обов’язково буду. У вас усе гаразд? — ніби відчула якусь напругу Ольга.

— Та-ак, — задумано протягла Рахімова. — Тільки Марата щось сильно тривожить. А розповідати, що саме, не хоче. Я переживаю. Не знаю, що й думати. Не слідкувати ж за ним, щоб допомогти.

— Він — серйозний бізнесмен, — спробувала заспокоїти подруга. — Інколи такий стан — це нормально.

— Можливо, — криво усміхнулася Лія.

Офіціант якраз приніс їхнє замовлення.

Дівчата смачно поїли, розслабилися. Час почав спливати повільно.

Ольга сиділа обличчям до входу. Несподівано помітила знайому постать. Придивилась уважніше. Не може бути. Це Марат! Так! Саме він! А поряд… О, Господи! Вагітна жінка. Він не веде її під руку, але зрозуміло, що вони разом. Вона посміхається і весь час погладжує живіт, щось розповідаючи Рахімову. Він слухає. Видно, що йому приємно.

— Так, Ліє, у твого чоловіка й справді проблеми, — вихопилося уголос. Ольга вмить прикусила язика.

— Що ти кажеш? — не зрозуміла.

— Ні, ні, все гаразд, — помітно занервувала Степанова.

Зараз вона тільки й думала, як вивести подругу із залу, щоб та ні про що не здогадалася. А там нехай самі розберуться з чоловіком. Можливо, це просто збіг. Хіба жонатий мужчина не може пообідати у ресторані наодинці з чужою вагітною жінкою? Може, друзі?

Ось вони сідають за столик, розмовляють. Він не робить ніяких рухів, які б доказували, що між ними є зв’язок. Хіба що… Поклав руку на її живіт, ніби чекає поштовху дитини. Напевно відчув, бо мимоволі посміхнувся, погладив жінку.

Раптом Лія помітила, що Ольга нервує й кудись постійно дивиться. Повільно обернулася й…

О, Сило Небесна! Це Марат! А з ним — жінка! Вагітна! Він гладить її живіт і так ніжно дивиться, посміхається!

Жінка здалася їй знайомою. Так! Це та звільнена дівчина, що вся трусилася на новий рік.

Вона помітила дружину начальника й щось прошепотіла йому на вухо.

Марат різко повернувся, зустрівся поглядом з Лією — і закам’янів. Хтоб міг подумати, що серед сотні ресторанів, вони зійдуться в одному. Це практично неможливо.

«Так от у чому річ! — загупало у голові Лії. — У нього буде дитина! Напевно син, якого я йому ніколи не подарую. О, Господи! Треба тікати звідси! Бігти геть! Геть!»

В одну секунду зірвалася, й кинулася до виходу.

— Ліє! — почула крик чоловіка. Але навіть не подумала зупинитися. Тікати! Тікати! Світ за очі тікати! Один коридор, потім інший, ще і ще. Сходи донизу. Далі знову коридор. Сльози заливають очі. Вона не бачить, куди бігти. Ноги переплуталися. Упала. Болю не відчула. На коліні щось липке. Доторкнулася, глянула на руку, кров. Бігти! Бігти далі! Що це? Тупик! Ні! Ні! Тільки не тупик! Зупинилася. Повільно обернулася.

За кілька кроків стояв Марат.

— Не наближайся, — ридаючи, заблагала.

Сльози заливали. Забрудненою від крові рукою витирала обличчя.

Рахімов повільно скорочував відстань між ними. В його погляді було стільки болю, що, здавалося, не витримає і впаде, як підкошений.

— Не треба, — молила нещасна. — Не підходь, не торкайся. Богом прошу, відпусти.

Та Марат не слухав. Підійшов упритул. Як колись у лікарні, витримав істерику й притис до себе…

Ранок зустрів їх у ліжку: він лежав горілиць на одному кінці й незмигно дивився на стелю, вона — на другому, обернена до стіни. Між ними страшна прірва. Ніхто навіть не роззувався й не роздягався. Він не торкався її. Вона вже не плакала. Повільно піднявся, прийняв душ, переодягнувся, вийшов з дому.

Коли ввечері повернувся — біля входу стояла зібрана валіза. Її валіза.

— Давай поговоримо, — почув слабий зболений голос, що доносився з кімнати.

Зайшов.

Сів напроти у крісло.

— Це твоя дитина, правда ж? — хвилюючись, запитала.

— Моя, — коротко й упевнено відповів Марат, нічого не пояснюючи.

— Вона не може рости без батька, — почала Лія.

Рахімов мовчав. Насупив брови й терпеливо чекав вердикту.

— Я тебе безмежно кохаю, Марате. Для мене щастя — це бачити тебе у радості. Колись я говорила, що не треба приносити себе у жертву й жити зі мною заради… — на мить обірвалася. Ковтнула сльози.

Марат не реагував.

— Я не заважатиму, — ледь стримуючись, продовжила. — Твій син виросте й не зрозуміє кохання між нами. Для кожного дитяти важливо, щоб батько любив його маму. До чужих йому байдуже. Хочеш виростити достойного сина — покохай жінку, яка його народить. У цьому трикутнику я зайва. Можливо, зараз тебе болить душа. Але з першим криком маленького янголяти ти все переосмислиш. Цілуватимеш землю, якою ступатимуть його босі ніжки.

— То ти вже усе вирішила, — криво усміхнувся Марат. — За нас обох прийняла єдине правильне рішення.

— Цього разу — так, — твердо відповіла Лія. — Можливо, зараз ти не погоджуєшся, але з часом зрозумієш, що це дійсно єдине правильне рішення. У нас немає майбутнього.

— Браво, — іронічно скривився. — Хочеш розлучення? — пронизливо глянув у її прекрасні очі.