Лія мовчала й уважно слухала.

— Ви сердитесь на нього за цю дитину. Навіть розлучилися, — важко продовжила. — Але він ніколи вам не зраджував. Я це точно знаю.

— Я не серджуся, — зітхнула Лія. — Просто кохаю його. Це й привело до розлучення. Бажала йому щастя. Хто ж знав, що так обернеться? А зрада…

— Повторюю, зради не було. Був новорічний корпоратив, де ця безсоромниця — най з Богом спочиває — пригостила вашого чоловіка келихом шампанського, в який підсипала наркотики. Він ледь не помер до ранку. Добре, що я раніше прийшла на роботу і знайшла напівживого у кабінеті. Викликала швидку, вони привели до тями, — розповіла усю правду секретарка.

— Наступного дня він її звільнив, — скрикнула здивована Лія й ухопилася за груди. — Так ось чому…

— Вона свідомо завагітніла. Поставила його перед фактом на п’ятому місяці. Хто заставить її убивати ненароджену дитину? Все було розраховано до дрібниць, — усміхнулася Діна.

— То чому ж він мені не розповів? — повним жалю голосом запитала Лія. — Мовчав до останнього. Хоча… — на хвильку задумалась. — Що би це змінило? — важко зітхнула.

— Знаю, ви й зараз кохаєте Марата, — продовжила Магерамова.

— Без нього моя душа не бачить світла, з ним пізнала смак любові, як можу не кохати? — витираючи вологі очі, відповіла.

— Саме тому я навідалася до вас, — підійшла до основної теми візиту Діна. — Учора мені зателефонувув слідчий прокуратури, друг Марата Фархадовича, Антон Жураківський. Призначив зустріч. Каже, що розслідує смерть породіллі у пологовому відділенні міської лікарні.

— Ілони Володіної? — здогадалась Лія.

— Так, — продовжила Магерамова. — Цікавим є те, що жінка втратила багато крові ще вдома, тому врятувати її було неможливо, а от дитина… — на хвильку замовкла, ковтаючи слину від хвилювання. — Вижила.

— Але чому? Як? Сказали ж, що померли обоє? — ошелешено Лія. — Хіба Марата там не було? Він не бачив усе своїми очима?

— Лариса Поліщук, яка теж була там тої ночі, каже, що у реанімацію пустили тільки матір. Рахімов їй ніхто, — пояснила Діна. — Потім убита горем жінка накинулася на Марата, кричала, проклинала. Вона ж сама й сказала, що померли обоє. Він не витримав і пішов. Трохи згодом приїхав приватний лікар, якого ваш чоловік найняв для Ілони. Наполіг на повторному огляді померлої. У дитини виявили слабеньке серцебиття. Терміново зробили кесарів розтин. Малюка врятували.

— Але — як таке можливо? — підскочила Лія. — Хіба вони не прооперували Ілону? Не витягли дитину? Як пересвідчилися, що малюк мертвий?

— Навіть ультразвукову діагностику не проводили, — іронічно посміхнулася Діна. — Приклали слухавку до живота, зробили висновок, що серцебиття у плода відсутнє. Навіщо з кесаревими розтинами морочитися? Констатували смерть обох. Потім, звичайно, викликали матір Ілони, адже вона єдина родичка, аби забрала хлопчика. Але та відмовилася від рідного внука.

— А Маратові хіба ніхто не повідомив? — здивувалася жінка. — Ви кажете — там був приватний гінеколог?

— Саме тому я й прийшла сюди. Тої ночі лікар відразу зателефонував вашому чоловікові, але зв’язок з ним відсутній і на сьогодні. Ніхто не знає, де він.

— Я знаю, — ширко посміхнулася Лія. — Я знаю…

— Слава Богу, — звела до неба руки Магерамова. — Треба терміново зв’язатися з ним.

— Обов’язково зв’яжемося, — примружила очі Рахімова. — Але спочатку провідаємо малюка, я хочу його побачити. Де він зараз?

— Ой, навіть не знаю, — підхопилася секретарка. — Якщо від нього відмовилися, значить у дитячому будинку.

— Поїхали.

— У нас дітки від шести років, — ввічливо пояснила завідуюча дитячим будинком. Це — школа-інтернат. З малюками займаються у «будинку малютки». Але ви кажете, що дитині не більше місяця?

— Місяць і два тижні, — уточнила Лія.

— Тоді він ще повинен бути в лікарні, — повідомила керівниця закладу.

— Як у лікарні? — не розуміли не обізнані у таких справах жінки. — Від нього ж відмовилися.

— Там є спеціальні бокси для «відказників». Він має бути там, — заспокоїла. — Якщо не зможете знайти дитину — звертайтесь. Хоч це й не моя компетенція, але деякі зв’язки маю. І з радістю допоможу.

Лія з Діною практично бігли по коридору дитячого будинку, коли задзвенів телефон.

— Мій! — крикнула Рахімова. Ухопила сумку, але від хвилювання ніяк не могла знайти мобільник. Майже усе перекопала, витрусила поки знайшла.

— Ольга Степанова, — кинула Діні, беручи трубку. — Так, мила, — відповіла на дзвінок. — Я зараз не дуже можу говорити, передзвоню пізніше. Давай. Цілую, — коротко попрощалася.

— Боже, який він крихітний, — заворожено казала Лія, коли вони з Магерамовою прийшли до пологового відділення.

Малюк справді лежав у спеціальній кімнаті для покинутих дітей. Може так рідко буває, але зараз він був там один. Весь час крутився і незадоволено сопів.

— А можна — я його потримаю? — несподівано запитала у лікарки.

— Спробуйте, — лагідно усміхнулася медик.

Відчуття Лії, коли взяла на руки дитинку, важко описати. Ніжно, обережно, мов крихкий кришталь, обійняла. Легенько притулила малесеньку голівку до свого обличчя, заплющила очі. Малюк відчув тепло материнських рук і заспокоївся.

Губи Лії затремтіли, з-під заплющених повік покотилися сльози.

— Ну досить, — вирішила лікарка і простягла свої руки. — Йому пора їсти.

— Але ж, — занепокоїлася Лія. — Він тут зовсім один, йому страшно, можна?…

— Коли оформите документи — усе можна, — суворо перервала дитячий педіатр. — Я й так пішла вам назустріч, дозволила торкатися дитини, на яку не маєте жодного права. Все, побачення закінчене.

— Ти його виділа? — зворушено розповідала Діні, коли вийшли на вулицю. — Такий солодкий, ніжний.

— Так, адже він — син Марата, — радувалася Магерамова. — Залишилося тільки його повідомити.

* * *

«Біля будинку світло, він точно тут», — із завмиранням серця подумала Лія, під’їжджаючи. Вже було далеко за північ. Вона їхала кілька годин, ранку не чекала.

Тихенько припаркувалася. Пройшла на подвір’я.

Море було неспокійним, бурхливі чорні хвилі шуміли й викочувалися далеко на берег.

Підійшла ближче до моря. Глибоко вдихнула його особливий запах.

«Це повітря п’янить», — подумки усміхнулася.

Сквозь буйные ливни, сквозь холод и ветер,

К тому, кто милее, дороже на свете,

Пусть даже в дороге я в кровь разобьюсь,

Но раненой птицей к тебе доберусь!


— мимоволі згадала слова улюбленої поетеси.

Раптом крізь шум води, почула знайомі звуки. Так, це скрипка. Невже?…

Повільно попрямувала до будинку.

Точно. Звуки долинають зсередини. Легенько відчинила двері. Марат стояв перед розтопленим каміном і, заплющивши очі, спокійно грав.

«Він зараз в іншому вимірі», — професійно відчула.

Боялася навіть ворухнутися. Так і зупинилася на порозі.

Раптом скрипка замовкла.

«Напевно відчув холод, що тягне знадвору», — зрозуміла, але було вже пізно.

Повільно обернувся, глянув на нічну гостю. У його очах не було здивування, ніби чекав на неї.

— Скрипка, як жінка, — погладив інструмент. — Потрібно знайти ту, яка підійде саме тобі, — замість привітань мовив.

Лія підійшла. Торкнулася його рук, хотіла забрати скрипку, але Марат затримав…

— Знов тремтиш, як у першу ніч, — глибоко глянув у бездонні очі. — Де ти була так довго? Чому не приходила? — спитав повним болю голосом.

— Я не знала, коханий, — погладила рідне обличчя. — Думала, ти щасливий. Але зараз я тут, поряд, радосте моя. Без тебе немає світла, немає тепла, — на очах з’явилися сльози радості. — Колись відчула, що твоя любов дала мені крила, я відірвалась від землі. Але, виявляється, кохання дарує по одному крилу кожному. Літати можна тільки удвох, тримаючись за руки. Тому не літаю.

Марат гірко усміхнувся і притис дружину до грудей.

— Я привезла тобі велику радість, — витираючи обличчя, продовжила Лія. — Твій син… Народжений від тої жінки… Живий, — прошепотіла.

Від почутого Рахімов на мить аж завмер. Узяв голову Лії у свої руки і пронизливо глянув у самісіньку глибину душі.

Він стояв закам’яніло-непорушно. Обличчя виражало страшний біль.

«Що вона таке каже? Як може жартувати такими речами? Адже він був там. Усе чув на власні вуха. Бачив розпач тої жінки, яка втратила доньку» — не міг повірити.

— Коли ти поїхав — прибув лікар з приватної клініки і йому вдалося врятувати дитину. Ілона справді померла, — пояснила Лія. — Я вчора бачила малюка. Навіть тримала його на руках. Він такий крихітний, такий рідний, — ковтнула сльози. — Я вже не зможу без нього…

Губи Марата затремтіли.

— Це правда? О, Боже. Ти подарувала мені увесь світ, — ледве вимовив. — Моє сонечко, моя єдина. Забери мене у свій рай…

Відпустив зболене серце на волю, кинувся обіймати й несамовито цілувати свою Лію. Кохав її до нестями, до божевілля.

Цієї ночі вони не раз відривались від землі на крилах палкої любові…

— Залишилась лише одна формальність, — радісно підвела підсумок Лія, коли вони з Маратом поверталися на його машині до столиці.

— Яка? — не зрозумів.

— Наш шлюб. Без нього я не зможу офіційно стати мамою. Треба, щоб ти знову одружився зі мною. Вважай, що на цей раз я роблю тобі пропозицію, — радісно засміялася.

— Змушений тобі відмовити, — довго не думаючи, відповів Рахімов.

— Не починай, — в її голосі почулися нотки роздратування.

Вона знала, як розважає чоловіка її наївність. Але ті часи вже пройшли. Сьогодні Лія вже не дівчинка, а досвідчена жінка, яка багато пережила. То ж вимагає до себе відповідного ставлення.

— Я серйозно.

— Я теж, абсолютно серйозно, — повторив.

— І чому ж ти відмовляєш мені?

— Бо я одружений, — спокійно уточнив.

— Але Ілона мертва, упокой, Господи, її душу. Ти вільний, — не розуміла Лія.

— Я одружений не з Ілоною, — не відриваючи очей від дороги, промовив.

— Як не з Ілоною? — ледь не збожеволіла від почутого. — А з ким?

— З іншою жінкою, — таким же тоном продовжив.

Здавалося, його зовсім не турбувало, що пасажирка зараз у відчаї вискочить із авто на повному ходу.

Запанувала мертвотна тиша. Чути було лише звук мотора легковика, що мчав не менше ста семи десяти кілометрів за годину.

— То ти… — ледве вимовила Лія. — Будучи одруженим, сьогодні уночі… Ти… Торкався… Зупини машину!!! — несамовито закричала. — Зупини, бо вискочу на ходу, чуєш?!!! — забарабанила руками по панелі.

— Еге-гей! — закричав у відповідь Марат. — Заспокойся! Що ти витворяєш! Ми на шаленій швидкості!!!

— Зупини-и!!! — кричала, заплющивши очі.

— Добре, добре, — вже спокійніше Рахімов. — Зупиняюсь. Ось, дивись. Все. Все.

Як тільки авто пригальмувало, Лія вискочила й рвонула у бік лісосіки, що простяглася обабіч дороги.

— Та що ж ти робиш? — сердито гупнув дверкою Марат, виходячи з машини. — Що за звичка — тікати від реальності. То на коні у Мужієві, то у ресторані, тепер отут. Ану почекай-но, — щосили рвонув услід.

Швидко наздогнав.

— Відпусти! Не чіпай! — пручалася з останніх сил.

Але Марат заломив їй руки, уклав на лопатки, сів зверху.

— Дивись мені в очі! — закричав.

Лія відвернула голову й міцно стисла повіки.

— Дивись в очі, кажу! — ще дужче крикнув і вільною рукою вхопив за обличчя. — Поясни, що ти робиш? Га?! Коли навчишся довіряти мені?! Так, я одружений! Той папірець про розірвання шлюбу, що тримаєш удома, можеш спокійно засунути… — зціпив зуби. — Янін за моїм наказом підготував одразу дві позовні заяви: одну від тебе про розлучення, іншу — від мене до апеляційного суду про скасування цього рішення у зв’язку з порушення норм процесуального права при його прийнятті. Постанова суду про наше розлучення була відразу скасована. Тому я — одружений чоловік, а ти — одружена жінка. І так буде завжди. Чи ти думала, що так легко відпущу тебе?

Лія розслабилася й повільно розплющила очі.

Марат палав таким гнівом, що, здавалося, зараз насправді готовий розлучитися.

— Ох, Ліє! Ох! — підскочив на ноги. — Хіба така жінка мені потрібна? Отак ти кохаєш? Дружина повинна вірити своєму чоловікові, пишатися ним. Тоді йому під силу гори перевернути! — сердито повчав, махаючи руками. — Якщо жінка справді любить — вона не сумнівається у його рішеннях. Тим паче, не приймає їх за нього. Просто сліпо йде поруч у радості й горі.

Лія не відповідала. Вона була настільки ошелешена, що не могла вимовити ні слова. Розпатлана й заплакана ледве звелася на ноги.