— Скажи мені, що це таке? — Марат підійшов до неї і підняв руку.

— Одне ціле, — ковтаючи сльози, пробелькотіла.

— А ще? — суворо запитав.

— Якщо один не відпустить — другий не забере свою руку, — шморгаючи носом, докінчила.

— Якщо один не відпустить, другий не забере свою руку! — повторив Марат. — То чому ж ти відпустила, Ліє?! Чому?! Я ж не відпустив!

— Колись ти так само відвернувся лише тому, що бажав мені щастя, — не витримала бідолашна. — Я кохала, помирала, ледь не підписала той контракт з іноземцями. А ти лише мовчав і бажав мені щастя.

— О, Всевишній! — заломив руки Марат. — Збережи мій розум! Ти чуєш, що верзе ця жінка?! Як таке можна порівнювати, Ліє? Ми були вільними людьми. Вільними! Хіба ми давали якісь обітниці до того? Що мені твій папірець про розлучення, навіть якби він і справді був дійсним? Ми одружені на Небесах, це — головне. Решта — пусте.

Нарешті Лія не витримала. Упала на коліна, закрила обличчя руками й дала волю почуттям.

Марат зупинився. Усвідомив, що серйозно перегнув палицю. Його дружина — вразлива, ніжна душа — зовсім цього не заслуговує. Вона не зробила нічого страшного, ганебного. Заради нього пішла на великі жертви. Чого варте лише те, що відмовилася від перспективного майбутнього в музиці. Все, про що говорив з претензіями, отримував від неї сповна: і віру, і гордість за нього, і підтримку. Сам винен, що мовчав. Своєчасно не ділився наболілим.

Останні події геть підірвали нерви Рахімова. Він мусів визнати, що просто зірвався на невинній жінці, яка так його кохає.

Всередині защеміло.

«Це — совість», — подумав і важко зітхнув.

Повільно підійшов до дружини, присів на коліно. Розтулив її руки.

— Знаю: зі мною — нелегко, — пом’якшав. — Саме тому колись я й сумнівався щодо одруження. Але зараз бачу, як ти загартувалася. У мене найкраща дружина на світі, — посміхнувся, утираючи миле засльозене обличчя.

— Ніколи не відпускай мою руку, Марате, — раптом кинулася йому на шию Лія. — Прошу, тримай її міцно. Навіть якщо я не витримуватиму — не відпускай, — плачучи благала. — Не відпускай…

* * *

За неповних два тижні Марат зумів підготувати всі необхідні документи, щоб забрати малюка. Навіть генетичну експертизу провели, аби не було сумнівів, що він — рідний батько дитини, а не просто усиновитель. Рахімов стратегічно продумав кожен крок на випадок, якщо бабуся Анжела згадає про онука.

Підключив усі можливі знайомства й не шкодував хабарів. Головне, щоб дитина опинилася вдома на руках рідного батька й люблячої матері.

Коли разом з Лією вперше приїхали до лікарні, щоб провідати малого — попросив, щоб його залишили з дитиною наодинці. Хотів по-справжньому насолодитися миттю першої зустрічі й зайвих очей не бажав.

— Я назву тебе Тимуром, — ніжно прошепотів, притуливши маленьку голівку до своєї щоки. — Це ім’я відважних, розсудливих, твердих характером людей. Адже ти не покинув свого тата, не здався, вижив, повернувся з того світу. Справжній мій син, мій Всесвіт, моя гордість, моє майбутнє.

Лія світилася від щастя. Маленьке диво принесло стільки радості у їхнє життя. Вона готова віддавати йому всю материнську ласку, яку накопичила, готуючись обняти свою кровиночку. Щодня дякувала Богові за цей подарунок долі.

У день, коли забирали хлопчика додому, хвилювалася більше за Марата. Ніби все й готове: кімната, пелюшки, пляшечки, іграшки. Та все ж гризло якесь відчуття, ніби щось забули.

— Ой, — раптом згадала, коли проїжджали повз місцевий дитячий будинок. — Завідувачка інтернатом — така чудова жінка. Саме вона допомогла нам з Діною розібратися у пошуках Тимурчика. Навіть казала, якщо самі не впораємось — підключить своїх знайомих, уявляєш? Я така вдячна їй.

— То давай, зупинимось і подякуємо разом, — несподівано запропонував Марат. — Заодно побачить, кого ми шукали.

— З радістю, — погодилася дружина.

— У такі моменти душу переповнює щастя, — після теплої розмови потисла на прощання руку новоспеченим батькам директорка дитячого будинку. — В очі обездолених дітей я дивлюся щодня. Дай, Боже, кожній сиротині знайти свій дім.

— Амінь, — погодилася Лія.

Подружжя Рахімових довгим коридором повільно наближалося до виходу, коли раптом почувся відчайдушний болісний крик дитини.

— Мамочко! Таточку! Ви по мене прийшли? Я тут! Зачекайте!

Марат і Лія різко зупинилися. Прямо на них буквально летів хлопчик років семи-восьми. Вона від переляку заклякла на місці й притисла Тимурчика до грудей.

— Стій! Зупинись! — кричала йому услід якась жінка — мабуть, вихователька. — Мирончику — це не твої батьки! Що ти собі надумав?

Але малий не слухав. Добіг і міцно обняв їх обох за ноги.

— Татку, мамко, я так вас чекав, так чекав, — плакав хлопчик. — Я знав, вірив, що ви не забудете про мене.

— Вибачте, будь ласка, — добігаючи, почала виправдовуватися вчителька. — Тут таке часто буває. Не зважайте, я його заберу, — простягла руку, щоб відтягнути свого вихованця. Але Марат її зупинив.

Присів, узяв малого за плечі, подивився у вічі.

— То ми твої мама й тато? — здивовано запитав.

Мирончик ствердно кивнув головою і витер заплакані очі.

— А як ти упізнав нас?

— Ось, — обережно, як найдорожчу святиню, витяг з кишені пом’яте фото, де Марат і Лія разом.

— Не може бути! — скрикнула Лія. — А я так давно його шукаю. Напевно, випало, коли ми з Діною були тут минулого разу. Пам’ятаю, якраз невчасно зателефонувала Ольга Степанова. Я всю сумку витрусила, щоб знайти телефон.

— Я нікому не показував цю фотографію, — витираючи носа, мовив хлопчик. — Беріг, носив завжди з собою. Кожного вечора дуже, дуже молився, щоб Ісус Христос привів вас до мене. Я загубився. Знаю, мене важко знайти. Але ви знайшли. По мене прийшли, правда? Більше не покинете? — щирі маленькі оченята випромінювали таку безмежну віру й надію, що вихователька приклала руки до губ, аби не розплакатися.

Зворушений Марат погладив хлопчика по голові.

— По тебе, милий, — важко усміхнувся. — Звичайно, по тебе. Більше не покинемо, — обняв сиротину.

* * *

Берегом моря гуляла щаслива родина: тато, мама і двоє дітей.

Старший весь час утікав вперед і мочив босі ноги у теплі лагідні хвилі. Маленький, ледь перекладаючи ноженята, дріботів за ним. Батьки повільно йшли позаду й любувалися своїми нащадками.

Це — молода сім’я Рахімових.

А це — будинок печалі, який після гарячої пристрасної ночі Лії з Маратом став місцем радості. Тепер вона, на дев’ятому місяці вагітності, майже не встигає наздоганяти своїх хлопців, помітно відстає.

Марат зробив тут повну революцію: добудував другий поверх, великий яскравий дитячий майданчик, басейн, розширив зелену зону. Тепер це найкраще місце для родинного відпочинку.

Поряд зводиться невеличкий котедж.

Там житиме сім’я Жураківських. Справа з розслідування смерті Володіної стала останньою для Антона. Він довів, що це було сплановане самогубство. Дівчина хотіла спровокувати викидень. Напилася спеціальних препаратів, що стимулюють пологи. Можливо хотіла народити вдома й убити дитину. Але, не отримавши вчасно медичної допомоги, просто стекла кров’ю. Якби не Лариса Поліщук — загинуло б і маля.

— Бог великий і могутній, — відповів тоді Рахімов. — Людина планує зло, а він рятує невинну душу. Нехай спочиває з миром. Настане час — за все відповість.

Далі слідчий звільнився на пенсію. Але не переставав заходити до Марата на каву. Досвідчений у коханні, Рахімов відразу запідозрив, що кава тут ні до чого. Як виявилося, почуття до Діни Магерамової давно поселилися у серці старого холостяка.

Секретарка теж покривалася щільним рум’янцем, коли з’являвся Жураківський. То ж Марат виявив ініціативу і допоміг двом одиноким серцям поєднатися.

— От бачиш, кохана, як Всевишній усе розклав на свої місця? — ніжно обняв дружину Марат. — Колись на цьому ж березі ти говорила, що Аврам Соломонович краще знає про наші долі: ти не зможеш завагітніти, у нас немає майбутнього…

Лія тепло усміхнулася.

— Ти теж хотів згоріти, мов свічка, — нагадала розмову у спальні. — Але хіба не сяйво твого світла тримає нас усіх разом?

Рахімов набрав повні легені повітря й заплющив очі.

«Щаслива мить, хай би вона не закінчувалася ніколи», — задоволено подумав.

Раптом очі Марата хитро заблищали.

— Мирончику, біжи сюди! — гукнув старшого сина, який вже досить далеко відбіг.

Тоді взяв на руки малюка й присів на піску.

— Ось моя рука, — поклав долоню собі на коліно. — Клади зверху свою, — подивився на Мирона, — тепер, матусю, ти. А тепер — ми з Тимурчиком. Знаєте, що це?

— Ні, — похитали головами мама з Мирончиком.

— Це — сімейний кулак, — пояснив батько. — Тепер нам не загрожує ніяке чудовисько-страховисько. Ним ми зможемо розбити всі негаразди, що підкрадатимуться до родини.

— А як ми розіб’ємо негаразди? — не зрозумів Мирончик.

— Коли всілякі труднощі наближатимуться — ми щосили вдаримо нашим кулаком по них і вони розлетяться у небі, як пташки. Хочете побачити?

— Так, — засміялися.

— Один, два, три-и! — усі руки пурхнули й замерехкотіли пальцями на фоні сонячного проміння, наче пташки.

Марат глянув на щасливих дітей і Лію.

«Моя сім’я — мій рай, — подумки радів. — Немає нічого важливішого за найрідніших людей».

Через три тижні Лія народила хлопчика. Марат твердо вирішив, що пологи будуть партнерськими. І як тільки дружина й мати Ірма не переконували його, що таїнство народження власної дитини не повинне відкриватися чоловікам — він був незламним. Можливо, взнаки давалися попередні два рази, коли даремно чекав появу маляти під дверима операційної. Тепер боявся й на хвилину залишити вагітну жінку в лікарні.

Цього разу тримав свою Лію за руку, допоки не почув перший крик синочка.

З трепетом у серці взяв на руки такий довгоочікуваний плід їхньої любові. Кажуть, маленькі дітки у перші місяці конкретно ні на кого не схожі. Але Маратові чомусь здалося, що у хлопчика його риси обличчя, міміка і головне — твердий характер. Адже коли народився — оченята розплющив, проте вперто не хотів подавати голосу, допоки лікар легенько йому не допоміг. Терпів, але не здавався до останнього.

— Я назву його Аланом, — обняв і поцілував Лію, коли маленького приклали до грудей матері. — У деяких тлумаченнях це ім’я означає «скеля». Можливо він стане каменем опори, на якому триматиметься рід Рахімових?

— Ого, — здивувалася змучена пологами, але щаслива жінка. — Ти так далеко заглядаєш у майбутнє. Не забувай, у нас ще є старші сини.

— Є, — погодився. — І кожен з них займає своє важливе місце у моєму серці. Ніхто не залишиться поза увагою.

* * *

— Як нереально швидко плине час, — дивувався Марат, спостерігаючи, за палаючими дровами у каміні.

Це були ті щасливі миті, коли він повертався додому вчасно і міг присвятити хоч трохи часу дітям і дружині. Зараз хлопці вже позасинали, Лія заварила чоловікові улюблену каву з молоком.

— Минув уже цілий рік. Малий Аланчик навіть бігати почав, а враження, що лише вчора я вперше узяв його на руки.

— То й не дивно, — погодилася Лія. — Ти зайнятий справами. Повертаєшся пізно ввечері. Не завжди й устигаєш поцілувати синочків на ніч. Не подумай, що докоряю, — лагідно усміхнулася. — Та інколи нам тебе дуже бракує, діти сумують.

— На жаль, робота займає багато часу, — зітхнув Рахімов, — це правда. Добре, хоч удома — надійний тил, — обняв дружину. — Мої хлопці у твердих руках.

— Не перебільшуй, — посміхнулася Лія. — Батько для них — авторитет. Вони й дихнути бояться без твого дозволу.

— Хіба я такий суворий? — здивувався Марат. — Хочеш сказати, що діти мене бояться?

— Боже, хорони, — заперечила дружина. — Ти справедливий, — уточнила. — Але вони ще малі й не завжди розуміють, коли дорослі бажають добра, щось забороняючи. Будь до них поблажливіший.

— Мої сини — майбутні чоловіки. У свій час на їхні плечі ляже тягар нелегкої сімейної справи Рахімових. Потім одружаться, відповідатимуть за свої родини. Тому я змушений виховувати в них сильний характер. От народиш мені донечку… — багатозначно глянув на Лію. — Її балуватиму. Все дозволятиму, носитиму на руках, поки заміж не вийде, — хитро примружив очі.

— О, Марате, — поклала голову на груди чоловіка. — Ти не заспокоїшся, поки у нас не з’явиться дівчинка, — важко зітхнула.

— Принцеса, схожа на тебе, — уточнив.

— Мені зараз хлопців вистачає, — важко зітхнула. — Нянька вже ледве встигає за ними. Мирончик годинами займається на скрипці. Я мушу його навчати, контролювати. Тимур з Аланом тим часом висмоктують зі своєї виховательки останні сили. Мені її шкода.