— Ти молодець, що займаєшся з Мироном. Я не такий вже спеціаліст, але потяг до музики у ньому відчувається.

— Це не просто потяг, — заворожено відповіла Лія. — Коли мій батько почув його гру — зрозумів, що то є справжній скарб. У цієї дитини вразлива творча душа, яка сприймає світ через призму музики. Він ніби в іншому вимірі, коли грає. Колись я читала, що таке розуміння прекрасного відчувається в людині з перших днів життя. Тимур і Алан — інакші. В них ти можеш з пелюшок виховувати сильний характер, але Мирончик…

— Згідний, — задумано Марат. — Якби я на Мирона так гаркнув, як інколи на цих двох бешкетників — навіть уявити важко, що сталося б. Цей хлопчик інакший: розважливий, слухняний, ніжний. Дивакуватий, правда, як усі творчі люди, — по-доброму усміхнувся. — Напевно, продовжить династію скрипалів Турганових і гратиме за кордоном на великій сцені.

— Даремно жартуєш, — серйозно відповіла Лія. — Думаю, він мене справді перевершить…

— Дай, Боже, — поцілував дружину. — Нехай йому Всевишній помагає. Я тільки сприятиму.

— Незабаром п’ята річниця нашого весілля, — плавно змінив тему Рахімов. — Про який дарунок мрієш?

— Мій подарунок — ти, — ніжно промуркотіла у відповідь. — Чого ще бажати?

— Ясно, — пригорнув до себе кохану. — Однак, це наш перший маленький ювілейчик. Отже… Я вирішив украсти тебе від усіх. Дітей відвеземо у Мужіїв. Нехай бабусі й дідусі не розслабляються й допоможуть нашій висмоктаній няні. А ми з тобою влаштуємо другу весільну подорож. Куди бажаєш полетіти?

— Тільки ми удвох? — одразу й не повірила Лія.

— Тільки удвох, — хитро посміхнувся Марат.

— Надовго? — не вгавала жінка.

— Тиждень.

— Цілий тиждень? — не могла надивуватися. Адже останнім часом чоловік навіть одного вільного дня не знаходив у щільному графіку.

— Але вибрати важко. Ми вже багато де побували. Хоча… — на хвилину задумалася. — Може згадаємо, як воно було вперше?

— На Мальдівах? — уточнив Марат.

— Точно, — весело підтвердила.

— Добре. Проте, спочатку все ж таки повечеряємо на Ейфелевій вежі.

— Париж? — аж скрикнула від задоволення Лія.

— Вечірній, романтичний Париж, — уточнив.

— О-о, коханий, — зітхнула дружина й притислася до чоловіка.

Тож, як і планували, через місяць удвох полетіли на відпочинок.

— Телефонувати лише у випадку, якщо несподівано виникне загроза апокаліпсису, — суворо наказав Яніну Рахімов. — Не дай, Боже, потурбувати мене за менш важливих обставин.

— Зрозумів, — коротко відрапортував головний юрист компанії Тепер він фактично був другою за значимістю людиною у фірмі після її керівника. Ярослав багато разів підтвердив, що готовий за Рахімова покласти свою голову. В яких вони тільки ситуаціях за роки спільної роботи не побували… З усіх, дякувати Богові, світлому розумові Марата й зв’язкам Яніна виходили переможцями.

Райський тиждень ніби відродив Лію. Останнім часом вона була заклопотана домом, дітьми. Не забувала й про спортзал, щоб підтримувати гарну форму після пологів. На все старалася знайти час, але його постійно бракувало. Складалося враження, наче, не зупиняючись, кудись мчить. Це втомлювало.

А тут спокійно, коханий поруч. Нікуди не поспішає.

Один день провели у місті закоханих — Парижі.

Потім, як і п’ять років тому, на казкових островах замовили будиночок, щоб повністю усамітнитись.

Як люблю ці бездоннії очі,

Голос твій: рідний, милий, дзвінкий,

Твої губи медові, жіночі,

Моє щастя, навіки я твій…


— поетично шепотів Марат на вухо коханій, коли романтично вечеряли на березі океану, милуючись заходом сонця.

Нарешті мав змогу по-справжньому насититися нею. Благодатні миті, коли вони належали тільки одне одному й ніякі турботи не хвилювали, не відволікали.

— Як же я люблю тебе, Ліє, — обняв дружину. — Моя б воля — оце зоряне небо простелив до твоїх ніг, наче килим, — задивився вгору.

— А хіба не простелив? — здивувалася. — Щасливішої за мене жінки я не можу уявити. Ти відкрив мені світ справжнього кохання, подарував радість материнства, сімейного затишку. Я пригадую нашу першу ніч… Коли увійшла в кімнату — усвідомила, що я — дружина. А що це таке? Яка моя роль? Пам’ятаю, як розгубилася. Відчувала лише страх, що наростав з кожною секундою. Та вже за мить все стало на свої місця. Ти дав мені свою руку і міцно стис мою. Тої ночі ти запалив сімейний вогонь і навчив мене його оберігати. З кожним роком він розгорається все ясніше, полум’я стає вище. Воно не тільки світить, але й зігріває усіх, хто поруч. У найважчі часи, коли я відчула, як засихає моє коріння, усвідомлюючи, що ніколи не стану матір’ю — ти не зневірився, не покинув, не відпустив мою руку. Вселив віру й надію, що все буде добре. Саме завдяки тобі наша родина примножується. Усі щасливі. Моя душа радіє.

— Зі мною нелегко. Я це знаю, — раптом серйозно глянув їй у вічі Марат. — Ти багато від чого відмовилась натомість.

— Натомість? — щиро усміхнулася Лія. — Як ти там любиш говорити? «О, Всевишній! Чуєш, що верзе цей чоловік? Хіба можна порівнювати кар’єру, музику з дітьми, родиною і коханням? Дай мені терпіння», — звела руки до неба.

Марат добродушно розсміявся.

— З тобою — нелегко, — без жартів продовжила. — З тобою — надійно. Ми багато пережили і, думаю, ще багато нас чекає попереду. Але з тобою я впевнена у завтрашньому дні. З тобою наша сім’я — тверда, мов скеля. То — головне. Це і є той неосяжний зоряний килим, який ти простелив під наші ноги. У твої руки я віддала своє серце і не жалкую, бо відчуваю, що воно захищене від сильних житейських вітрів і штормів, що вирують навколо. Чого більшого можу бажати? — притулилася до чоловіка.

— Ох, Лі-іє, — обняв дружину Рахімов. — Щовечора дякую Богу за тебе. День нашої першої зустрічі до секунди пам’ятаю. Інколи думаю: що, якби зранку авто завелося і я не сів би у той вагон? Або не залишився ночувати у Красовського і не потрапив би у кінний клуб? Як легко можна пройти мимо своєї долі — й не знати про це… — важко зітхнув.

— Не можна, — багатозначно глянула на Марата дружина. — Не можна…

— Ви аж сяєте, — раділа Ірма, коли син з невісткою повернулися з подорожі й завітали у Мужіїв. — Наче якийсь дуже цінний подарунок привезли, — задоволено щебетала за сімейним обідом, де зібралися Красовські й Турганови.

— Сподіваюсь, — погладив животик дружини Рахімов. — Я чекаю на принцесу, — ніжно глянув на Лію.

— О, Господи, — аж заклякла стара Турганова, коли зрозуміла, що зять планує четверту дитину. — Хіба зараз час? Аланчик ще зовсім маленький.

— Мамо, — спробувала зупинити матір Лія. — Хіба одна дитина може завадити іншій? Ми мріємо про дівчинку, що в цьому поганого?

— Саме дівчинку? — ледь не збожеволіла від почутого. — А як буде?…

— … хлопчик, то народимо ще, — перебив і твердо докінчив Марат.

Турганова не витримала. Встала з-за столу й попрямувала до свого будинку.

Донька підхопилася й наздогнала її.

— Навіщо ти дратуєш свою тещу? — сердито запитала Ірма сина. — Адже знаєш, як болісно вона реагує на такі речі.

— Ця жінка досі вважає, що Лія нещаслива, — зціпив зуби Марат. — Що ж то за мати така? Вперто не хоче сприймати мене серйозно. Так буде до її смерті? Як із цим миритися? Адже вона робить своїй дитині боляче. З яким серцем Лія повернеться додому? Як на такі вибрики повинні реагувати мої діти? Я ж довірив їх вам, своїм батькам! Чому ви їх вчите? Що демонструєте? Ох! Всевишній, дай мені терпіння, — важко зітхнув.

— Я завжди поважала твою думку, бо вважала, що ви з батьком усе робите для мого щастя, дихаєте заради мене, — болісно, але суворо почала Лія, коли вони з матір’ю зайшли у будинок.

Турганова насторожилася. Таким тоном донька з нею ще не розмовляла.

— Так і є, — спробувала виправдатися.

— Ні, мамо, все не так! — підвищила тон Лія. — Хіба ти не бачиш, як мені добре? Яку радість принесли діти у наше з Маратом життя? Чому робиш боляче?

— Але ж тобі лише двадцять п’ять, — жалісно відповіла ненька. — Твої ровесниці ще у дівках гуляють, а ти вже четверту…

— Мамо! — несподівано закричала Лія. Очі її наповнилися сльозами. — Ще недавно я навіть мріяти не могла, що переживу радість народження маляти, вдихну його запах, пригорну до грудей. Страшно згадувати. А сьогодні замість того, аби розділити нашу радість, ти відверто показуєш, що не можеш змиритися з моїм щастям?

— Доню, — раптом вхопила за руку дочку, яка різко повернулася, щоб покинути батьківську хату. — Т-ти все невірно зрозуміла, — перелякано мовила. — Я, я тільки щастя бажаю, — не могла знайти потрібних слів.

Усвідомила, що накоїла. Наскільки віддалила рідну кровиночку своїм егоїзмом.

— Пробач мене, нерозумну, — кинулася обіймати й цілувати дочку. — Вибач, серденько.

Проте, коли переконалася, що Лія справді вагітна — мов одержима, всі дев’ять місяців їздила по монастирях, молилася й ставила свічки, аби лишень дівчинка народилася.

Вперше Марат не зміг бути поряд, коли на світ з’являлася його дитина. Якраз був за кордоном. Ледь не збожеволів, коли отримав звістку, що Лія в лікарні.

— Але ще не час, — серце його шалено закалатало. — Ми очікували, як мінімум через два тижні, — хвилюючись, намагався отримати хоч якісь пояснення лікаря по телефону.

— Ви маєте рацію. Це неочікувано, раптово відійшли навколоплідні води, — серйозно пояснив спеціаліст. — Перейми не починаються. Я не ризикуватиму. Терміново робимо кесарів розтин. Дитину треба рятувати.

Найближчим рейсом Марат вилетів додому.

Години в дорозі здавалися вічністю.

Уже два рази він пережив страшні миті втрати дитини. Не був впевнений, що витримає ще.

Серце стискалося. Голову розривало.

Нарешті аеропорт.

Таксі.

Лікарня.

Пологове відділення.

— Де? — вхопив лікаря за руки. Той якраз спокійно йшов по коридору.

— Прошу, — усміхаючись, відчинив двері потрібної палати.

Лія з дитинкою лежали на ліжку.

— Вітаю з донечкою, — промовив ескулап.

— Мої дівчата, — ковтаючи сльози щастя, підбіг Марат.

Погладив і поцілував дружину. Тоді взяв на руки маленьке диво.

— Таткове сонечко, — притис до щоки свою кровиночку. — Бажана моя, ясноока зірочко, твоє сяйво наповнило мою душу. Солодка квіточко…

— Як назвеш доню? — глянув на Лію.

— Я навіть не думала, — здивувалася. — Досі усім дітям імена вибирав ти.

— Бо це хлопчики, так годиться, — пояснив Рахімов. — Дівчинку має наректи матуся.

— Мені подобається Міра, — трохи подумавши, запропонувала.

— М-міра, — задумано протяг Марат. — Цікаве ім’я, що означає?

— У слов’ян — скорочено від «Марія», в арабів «Еміра» — принцеса, повелителька, здається, — пояснила дружина.

— Чудовий вибір. А кажеш, що не думала над іменем. Навряд чи таке спонтанно може прийти в голову, — хитро примружив очі.

За кілька днів Марат забрав Лію з дитинкою додому. По дорозі в пологовий будинок зупинився, щоб купити троянди — улюблені квіти дружини. Цінний подарунок, на знак подяки за доньку, приготував раніше.

Поки формували букет, вийшов на вулицю, зробити діловий телефонний дзвінок.

— Мені не цілу хлібину, тільки половинку, — донеслися до нього чиїсь несміливі слова.

— Та я про половину й кажу! — прозвучала сувора відповідь. — У вас не вистачає грошей, чи не розумієте?! Тут не безкоштовна «кормушка». Не давіть на жалість!

Мимоволі повернув голову й побачив жінку років під шістдесят, яка намагалася купити хліба, але коштів на це явно бракувало.

«Дивно, — блиснула думка. — Вона не схожа на волоцюгу. Одягнена скромно, але зі смаком. Взуття не нове, але добротне, шкіряне. Здалося, навіть легенький макіяж на обличчі. У чому ж річ? Не змогти купити півхлібини — це катастрофа. Напевно, у неї якась біда?

Жінка мовчки повернулася, проковтнула сльози образи, ще раз глянула на кілька купюр у руці і попленталася до лавиці неподалік. Присіла. Витерла хустинкою очі.

— Добридень, — раптом почула над головою. — Дозволите присісти?

— Якщо вам комфортно поряд зі старою жінкою, не зважаючи, що всі лавиці вільні — будь ласка, — спробувала жартувати.

— Мене звуть Марат Рахімов. Якщо ваші діти зайдуть в інтернет-мережу, побачите, що я не несу загрози, — серйозно представився з надією, що жінка розповість про своїх нащадків. Бо де ж вони є, коли матері не вистачає на їжу?

— У мене нікого немає, — зітхнувши, відповіла.

— Живуть далеко? Не з вами? — нахмурив брови.

— Був чоловік — військовий. Помер під час служби. От зараз отримую пенсію по втраті годувальника. Кажуть завелика, тому субсидії позбавили. Тепер більше половини віддаю за комунальні послуги, аби не замерзнути у квартирі. Ще була донька… — витерла зволожені очі серветкою. — Їй було двадцять, коли діагностували лейкемію. Грошей, щоб лікувати її за кордоном, не було. Моя кровиночка прожила недовго. Я все життя пропрацювала в органах освіти: дитячі садочки, школи. Навіть у ясельках якось доводилось підробляти. Там мені сподобалося найбільше. Маленькі дітки такі невинні, безпомічні. Хочеться оберігати їх, допомагати. За освітою я педагог, а не звичайна «нянічка», тому з дітьми працювала акуратно, ніжно, щоб у них не травмувалася психіка. Проте на такій роботі багато не заробиш. Зараз — самотня. Не маю ні братів, ні сестер, бо одна була у батьків.