— То ви працювали з дітьми? — перепитав Рахімов.

— Усе життя, — глянула прямо у вічі Маратові.

Здавалося, нещасна трохи повеселішала. Напевно давно не відкривала нікому свою душу. Розмова відволікла, розвіяла бідолашну.

— Як вас величають? — поцікавився.

— Марина Митрофанівна Дубровська, — відрекомендувалася. — Якщо зайдете в інтернет — також побачите про мене інформацію. Десять років тому я очолювала міський відділ освіти, тому знайомих багато. Але вони впізнавали мене у місті лише доки була при посаді. Зараз отак на лавиці ніхто б поряд не присів. Максимум поспіхом привітались би. Усі зайняті, — гірко мовила.

У Марата розширилися очі від здивування.

Людина такого рівня жевріє? Голодує? Все життя працювати на державу, щоб не вистачало на старості літ дожити до наступної пенсії?

Особисто він достойно оплачує працю своїх підлеглих. Вони дозволяють собі відпочивати за кордоном, платити за житло, їздити на власних автомобілях. Мають відкриті рахунки в банках, де заощаджують на майбутнє. Ніколи не цікавився розмірами зарплатні у державних структурах. Думав, що мінімальна заробітна плата — абстрактний показник для усіляких там бухгалтерських розрахунків. Реально ж за такі гроші ніхто не працює. Навіть припустити не міг, що таке існує. Досі в його розумінні не могли собі дозволити півхлібини тільки волоцюги й ліниві безхатченки. Навіть милостині їм не подавав. Але, щоб така людина…

— Ваше обличчя здається мені знайомим, — вивела його з глибоких думок Марина Митрофанівна. — Справді… Якось бачила фотографію в газеті, — пригадала. — Так, так, то були точно ви. У статті щось писали про бізнес. Я на цьому не розуміюся, тому й не читала. Але фото запам’ятала.

Марат усміхнувся.

— Дозвольте вам допомогти, — раптом запропонував.

— А-а, — нарешті зрозуміла. — Ви, напевно, чули розмову про хліб? Тому й підійшли?

— Почув, — зізнався Рахімов і потягнув руку за гаманцем.

— Навіть не думайте! — підвищила тон Дубровська. — Я не жебрачка. Через кілька днів пенсія. Все буде гаразд.

— Ви неправильно зрозуміли, — заспокоїв жінку. — Ось моя візитка. Я хочу обмінятися координатами. Впевнений, ми з вами ще зустрінемося, — протягнув клаптик паперу зі своїми даними.

— Диктуйте свою адресу, — відкрив електронний блокнот у телефоні.

За кілька хвилин наказав начальнику охорони своєї компанії перевірити отриману інформацію.

Коли все підтвердилося — поговорив з Лією.

— Гадаю, з неї вийде чудова няня для Міри. Що скажеш?

— Помічниця нам не завадить, — погодилася дружина. — Ти з нею спілкувався, усе зважив. Якщо вона каже правду, то можемо спробувати.

Марина Митрофанівна була до сліз зворушена пропозицією Рахімова. Не роздумуючи, погодилася. Адже не просто працюватиме, а житиме у великій родині. Самотність більше не давитиме на неї, коли сусіди за стінкою святкують Новий рік чи Різдво. А ще… Виховуватиме дівчинку. Згадає часи, коли співала колискові своїй донечці, носила її на руках. Жінка була дуже щаслива.

— Може хоч першу ніч побудемо біля Міри разом? — хвилювалася Лія, коли лягли з Маратом у ліжко, залишивши у дитячій кімнаті Дубровську з дитиною.

— Дай їм звикнути одна до одної, — заспокоював чоловік. — Ти тільки заважаєш їй виконувати свою роботу. Адже Марина Митрофанівна — педагог. Може порадити, що для маленької краще, на що звернути увагу.

— Та я не проти, — шепотіла Лія. — Боюсь лише, щоб дитина не плакала. Вона ж відчує, що мене немає поряд. А якщо у твого педагога якісь спеціальні методи заспокоювання?

— То давай послухаємо, — нажав червону кнопку на білій пластмасовій кульці.

— Це що? — здивувалася жінка.

— Спеціальний пристрій. «Няня» називається. Працює дистанційно. Одна його половинка знаходиться у дитячій кімнаті, інша у нашій спальні. Випадково знайшов. Не пічкати ж будинок підслуховуючими жучками й камерами. А це призначено для того, щоб чути, коли малюк прокинеться, якщо ти на кухні, або в іншому приміщенні, наприклад, — пояснював. — Порадили в дитячому магазині. Дуже корисна штука, виявляється.

— Ти хвилюєшся? — почувся у маленький мікрофон голос нової няні. — Відчуваєш, що мами немає поряд?

Дитина голосно рипіла.

— Не бійся, сонечко. Я щойно побачила тебе — відразу полюбила. Ти мені, як рідна. Ще маленька, говорити не можеш, але все прекрасно розумієш. Я знаю. Хочеш заспіваю тобі пісеньку, яку колись співала своїй донечці?

Час настав відпочивати,

Тож лягай, дитинко, спати,

Ангел хай оберігає сон твій уночі.

І наспівує тихенько

«Люлі-люлі, спи, серденько,

Очки закривай,

Маленька, засинай».

Люлі-люлі баю,

Тебе я загойдаю,

Обійму легесенько,

Пригорну ніжнесенько,

Пісню заспіваю,

Люлі-люлі баю…

Дівчинка заспокоїлася і міцно заснула.

— Ну ось, — напівпошепки мовила Марина Митрофанівна. — Тепер покладу тебе у ліжечко. Спатимеш до ранкового годування. Не будемо турбувати маму з татом. Нехай вони відпочивають.

— От бачиш? — виключив кнопку Марат. — Спатимуть до ранкового годування, а ти переживала, — обняв дружину й пригорнув до себе.

* * *

Бізнес Марата процвітав. Солідну архітектурно-будівельну компанію Рахімова вже знали не тільки в Україні.

Нещодавно він повернувся з Польщі де «Вавілон», на замовлення іноземних інвесторів, зводив готельний комплекс.

Велику роль у досягненні такого успіху відіграла серйозна підтримка Красовського. Ігор усвідомлював, що самостійно Рахімову буде важко досягти задуманої висоти. Тому з радістю підтримав його амбіції щодо розширення сімейного бізнесу за межі кордонів країни. Запропонував об’єднання власної будівельної фірми з «Вавілоном». Це полегшило Маратові роботу й розширило можливості, оскільки не було потреби співпрацювати з чужими будівельними компаніями.

Зараз Красовський майже остаточно відійшов від справ. Він насолоджувався заслуженим відпочинком поряд з коханою жінкою.

Марат став не просто заможною, але й впливовою діловою людиною, широко відомою у світських кругах. Його скроні вже злегка прикрасив срібний іній, але молодих красунь це тільки приваблювало. Постійно відчував на собі їх пристрасні погляди.

Та серце Рахімова, як і раніше, цілком і повністю належало коханій Лії.

Нещодавно відсвяткували її день народження — тридцять п’ять років.

«Вона прекрасна, — любувався своєю дружиною, яка танцювала в ресторані з найстаршим сином Мироном. — Моя троянда, така розкішна, бажана, кохана. Час настав — нарешті повністю розпустила бутон, розцвіла. Її аромат п’янить, зводить з розуму…»

Пригадав, як напередодні, у спальні не могла визначитися з вибором плаття для святкування. Одягала то одне, то друге. Довго крутилася перед дзеркалом.

Марат у цей час, сидячи на ліжку з планшетом, вивчав креслення чергового проекту. Одним оком поглядав на дружину. Останнє вбрання жінки майже повністю вивело його з рівноваги. Чорне легеньке шовкове довге плаття з відверто відкритою спиною і глибоким розрізом, що при кожному кроці відкривав голу ногу, трималося біля шиї на одному тонкому срібному ланцюжку, який довгим шлейфом спадав аж до талії. Кожен рух Лії в цьому одязі туманив голову.

— Люба, — не відриваючи очей від дзеркала, попередив. — Твоє дефіле не дає мені зосередитися. Ще один рух — і я не зважатиму на твій жіночий календарик з позначками, в який день можна, а в який ні…

— Для зосередження в тебе є робочий кабінет, — не подумавши, кинула у відповідь.

Одним блискавичним рухом Марат опинився біля дружини. Навіть незчулася, як легеньке платтячко злетіло з її тіла. Миттю відчула, що опинилася у міцних обіймах чоловіка.

— Коханий, благаю, — перелякано змолилася. — Сьогодні не можна. Мені вже не двадцять, що як…

— Що-о? — розсміявся Марат. — Радосте моя, тобі тридцять п’ять, а не триста п’ятдесят років. Деякі жінки у твоєму віці первістка народжують. Я, особисто, лише дякуватиму Всевишньому, якщо він подарує мені дитинку. Чи ти… — хитро примружив очі, — у мені сумніваєшся?

— О-о ні, знову знущаєшся, — безпомічно опустила руки. — Ти ж розумієш, що я маю на увазі.

— Мені байдуже, що ти там собі думаєш, коли вже опинилася в моїх руках, — упевнено відповів.

Очі його заграли хитрим вогнем.

— Ще трохи посперечайся і до самого світанку не відчуватимеш сили тяжіння. Літатимеш у невагомості, як у першу шлюбну ніч, — притис до себе й пристрасно поцілував дружину.

Від дотику коханих губ вона одразу розслабилася і вже не сперечалася…

То ж сьогодні іменинниця була в не менш розкішному дорогому вбранні, але значно скромнішому на вигляд.

Мирон, як галантний кавалер, однією рукою ніжно тримав молоду матусю за талію і кружляв її у швидкому танці.

«Якби не син — я б приревнував, — подумки усміхнувся Рахімов. — Боже, який він уже дорослий…»

Справді, Мирону минув двадцять один рік. Він уже встиг закінчити музичну академію. Його гра на скрипці вражала навіть досвідчених музикантів. Старенький 87-річний Турганов ледь тримався на ногах, але відвідував кожний концерт онука. Щоразу утирав засльозені очі, коли зворушений зал вибухав оплесками. Неймовірно гордився молодим скрипалем.

— Тепер мій інструмент у достойних руках, — казав.

Торік приїжджала Ольга Степанова і возила Мирона на прослуховування в Англію. Талановитий юнак неабияк сподобався її колегам. Його запросили грати у відомому Лондонському оркестрі.

То ж за кілька тижнів один син уже поїде з отчого дому. Від цього Маратові було й радісно, й сумно водночас.

Поряд витанцьовували тринадцятирічний Тимур і десятирічна Міра.

Дівчинка, була схожа на Лію. Тільки смолисте волосся і чорні, мов дві тернини очі нагадували про таджицьке коріння. Вона — татове сонечко, улюблениця. Ще й досі, за звичкою, з розбігу зависає у батька на шиї, коли той повертається додому.

— У тебе вже ноги по землі тягнуться, — жартував, не взмозі відчепити від себе доньку.

— Ти ж казав, що носитимеш її на руках, поки не вийде заміж і цього не робитиме чоловік, — весело нагадувала Лія. — Тому не жалійся.

— Я анітрішечки не шкодую про свої слова, — обіймав Міру. — Моє щастя, моя радість, моя квіточка…

Марина Митрофанівна, якій недавно виповнилося шістдесят сім років, досі опікувалася дівчинкою. Вона з дитинства привила їй любов до балету. Вечорами читала казки про принцес-балерин. Якось попросила дозволу відвести Мірочку на дитячу виставу у драматичний театр.

Дівчинці настільки сподобалося, що довелося віддати її у балетну школу. Зараз мала на пуантах бігає краще, як босоніж. У душі мріє стати примою балету. Можливо, так і буде, оскільки, за оцінками викладачів, усі задатки для цього є. Вона наполеглива, працьовита, цілеспрямована й головне — талановита.

Няня Дубровська завжди була поряд. Вона вже стала повноправним членом сім’ї.

Тимур чим далі, тим більше ставав схожим на Ілону Володіну, як зовні, так і за характером. Досі Марат не надавав цьому особливого значення. Але останнім часом все частіше став помічати конфлікти між ним з Аланом. Він не розбирався, хто винен, тримав у суворих руках і карав обох. Адже вони — його майбутнє. Саме їм належить продовжити сімейну справу. Тому любов і порозуміння між братами було конче необхідно виховувати змалечку. Та інколи батькові здавалося, що Тимур намагається вийти сухим з води, скинути вину на брата. Натомість Алан міг змовчати і не виправдовуватися навіть, коли його вини у скоєному не було.

Дванадцятирічного Алана Рахімов розумів, як нікого. У ньому бачив себе в дитинстві. Зовні хлопець ніби випав йому з ока. Ну просто Марат в мініатюрі. Впертий, трохи зверхній, непокірний, але справедливий, трудолюбивий, запальний, відвертий.

Одного разу за вечерею по-бунтарськи відреагував на батькове зауваження. На знак протесту просто встав із-за столу і покинув кімнату.

Розгніваний Марат ледве стримався.

— Я не хочу його бачити за цим столом ні завтра вранці, ні ввечері, — крізь зуби процідив Лії.

Це означало, що їсти йому заборонено. Проте милосердна мама попросила віднести вечерю синові у кімнату. Хто ж знав, що батько захоче відвідати хлопця.

Без попередження різко відчинив двері кімнати й увійшов усередину. На ліжку, обнявши ноги руками, сидів Алан і дивився у вікно. Поряд — таця з їжею, до якої навіть не торкнувся.

— Чому не вечеряєш? — перевів погляд з підноса на хлопця.

— Ти ж заборонив, — не повертаючи голови, відповів. — Я й не снідав, поки не дозволиш.

Марат присів на ліжко біля сина.

— Як думаєш, на що це схоже? — показав свою праву руку на якій ледь помітно було видно шрам.