— Якась травма, — придивився Алан.

— Точно, — криво усміхнувся Рахімов. — У твоєму віці я не послухав діда. Щоб захистити місце для суворого покарання — мимоволі підставив руку. На тому місці все зажило, а от на руці… Залишилось нагадування про те, що старших треба не просто слухати, а й поважати. Я суворий, знаю. Проте ще жодного разу не підняв на своїх дітей руку. Чим же я тоді заслужив таку зневагу з твого боку?

Алан опустив голову.

— Пробач, тату, — по дорослому відповів. — Правду кажучи, ще коли піднімався сюди — вже жалкував про скоєне. Однак… Не хотів осоромитися перед усіма за столом і повернутися. Нехай би вже ти мене покарав. Знаю, що заслужив.

Марат легенько узяв сина за потилицю. Подивився прямо у вічі.

— Справжня мужність — не тільки вміння показати свій норов, але й зуміти визнати свою провину, попросити вибачення, — повчав. — Адже, це набагато важче, ніж накоїти дурниць і жалкувати про них глибоко в душі.

Алан мовчав. Було видно, що зрозумів. Його гризли докори сумління й сором перед рідними.

З публічними вибаченнями Марат вирішив не давити. Але від того дня з обох синів не зводив очей.

* * *

— Дозволиш, тату? — відчиняючи двері батькового домашнього кабінету, спитав Мирон.

Після вечері Марат сидів на м’якому шкіряному дивані й наодинці дивився новини, попиваючи свою улюблену каву з молоком.

— Ти вже свої валізи попакував? — питанням на питання відповів.

— Я цим не переймаюся, — присідаючи поряд, віджартувався син. — Речі — не головне.

— Ага, головне — скрипку не забудь, — розсміявся Марат.

— Точно, — підтримав Мирон.

— Тебе щось турбує? — раптом насторожився Рахімов.

— Хотів… дещо попросити… — почав запинатися син. — Точніше, я вже прийняв рішення… Не знаю, як відреагуєш… — було видно, що хвилюється.

— Кажи, — серйозно наказав Марат.

З його обличчя щезла усмішка. Відчув, що серце забилося сильніше.

— Я бачу, як трепетно відноситься дід Ролан до моєї гри, — обережно почав юнак. — Він нарешті дожив до тої миті, коли його інструмент знову зазвучав у Європі. Дай, Боже, можливо, колись я й сольно виступатиму. Всьому свій час.

Марат уважно слухав. На його кам’яному обличчі не ворушився жоден мускул. Він ніяк не міг второпати, до чого веде син.

— Тому я вирішив, що коли виступатиму — зі сцени буде звучати прізвище не тільки Рахімова, але й справжнього володаря моєї безцінної скрипки — Турганова. Хочу, з твого дозволу, взяти ще й дідове прізвище «Рахімов-Турганов».

— О-ох! — полегшено зітхнув Марат. — Оце і все? — на обличчі батька знову заграла усмішка. — Ти не за дозволом прийшов. Бачу, як дорослий чоловік, сам уже все вирішив і ставиш мене перед фактом. Але я не проти. Повністю тебе підтримую. Для Ролана то буде неоціненний подарунок. Уявляю, як він це сприйме. Аби тільки розчулене старе серце витримало.

— Я знав, що підтримаєш, — обійняв батька — Ти — тато від Бога. Я гордий, що належу до роду Рахімових. Твоє прізвище завжди буде першим. Мої діти носитимуть його.

Марат поплескав сина по плечах.

— Тільки не забувай дорогу до отчого дому, коли станеш знаменитим, — зворушений відповів. — Ти — справжній Рахімов. Назавжди залишишся моїм сином, хоч які прізвища не носи.

Наступного дня усією родиною провели Мирона в аеропорт на літак до Лондона. Там на нього уже чекала Ольга Степанова й нове життя…

* * *

— Ваша кава і вхідна кореспонденція, — повідомила Лариса Поліщук, заносячи з самого ранку в кабінет шефа тацю з чорним напоєм.

— А де ж кореспонденція? — здивувався Марат. — Бачу тільки каву.

— Одну хвилинку. На все рук не вистачає. То ж поки ви насолоджуватиметесь ранковим запашним напоєм, я принесу документи, — пожартувала секретарка.

— Правильний підхід, — погодився начальник. — Спочатку задоволення — потім робота.

Після одруження Діна Магерамова нарешті звільнилася й переїхала з чоловіком ближче до моря. Вона досягла пенсійного віку і вийшла на заслужений відпочинок. Це рішення їй далося важко. Занадто вже прикипіла до цієї сім’ї. Проте Марат наполіг. Досі вона жила для інших. Настав час подумати про себе.

Разом з тим уявити не міг, хто може зайняти її місце. Адже це повинна бути людина зі світлим аналітичним розумом, якій він повністю довіряє. Практично його права рука, здатна не тільки виконувати прямі обов’язки, але й підставити плече у складні моменти, своєчасно встигати за настроєм начальника, розуміти з півслова, подекуди навіть випереджати його думки, на кшталт: «це мало бути зроблене ще вчора!»

Про те, що прийде нова людина, навіть мови не могло бути. Тільки хтось із колективу. Але хто?

Проаналізував усіх працівників. Зупинився на Ларисі. Саме вона практично врятувала його сина, коли своєчасно повідомила про Ілону в лікарні. До того прийняла до себе вагітну жінку, розповіла все Діні. Вона серйозна, розумна, не бовкає зайвого.

Як у старі добрі часи зателефонував Магерамовій, порадився. Досвідчена Діна схвалила вибір начальника.

Сама ж Лариса дуже налякалася, коли почула про рішення шефа, щодо її призначення.

— Ну чого ти переживаєш? — не розуміли колегині, з якими працювали стільки років. — У зарплатні не програєш, це точно. Такі люди, як ти — для Рахімова на вагу золота. Йому не потрібна секретарка, це місце найближчої до нього людини.

— Ото ж бо й воно, — ледь не плакала молода жінка. — Зізнаюсь чесно — я його боюся. Мені спокійно, коли шеф десь там, далеко, через кілька коридорів. А бути весь час поруч, та ще й жити його графіком… Не доведи, Боже, про щось забути нагадати, вміти усе підготувати до відповідальної зустрічі… Упевнена, що не впораюся, — у розпачі опустила руки. — Я ніколи не заздрила Діні, хоч вона й відмінно справлялася зі своїми обов’язками.

— У тебе немає вибору, — остаточно добила нещасну Жанна. — Рішення уже прийняте. Завтра сідаєш у приймальню до Рахімова. Щастя вам обом і злагоди. А тобі ще й терпіння, — колегині добродушно засміялися.

— Спасибі за підтримку, — саркастично відповіла Лариса.

Однак, коли ближче пізнала керівника, зрозуміла, що він зовсім не такий, як їй здавалося раніше. Суворий, це правда, але справедливий. Задачі ставить чітко, ясно, зрозуміло. Відчувала, що на початку роботи спеціально не давить на неї, вимагає не на повну. Дає можливість звикнути, все вивчити, освоїтися. І головне — довіряє.

За кілька тижнів повністю вникла в нові обов’язки. Через пару місяців уже навіть відчувала настрій шефа. Розуміла, коли і що можна казати, коли краще змовчати, а коли бос навіть готовий прислухатися до її поради.

— А це що? — запитав, роздивляючись конверт з незнайомою абревіатурою, який лежав серед вхідних документів.

— Запрошення на прем’єру фільму, — пояснила Лариса, прибираючи тацю з чашкою. — У неділю вперше в Україні презентуватимуть кінострічку французького кінорежисера «Душа океану». Я вже дізналася: запрошена дуже солідна аудиторія, окремі політики, бізнесмени, телезірки. Буде червона доріжка і все таке.

— Ого, — здивувався Марат. — Світська вечірка. значить. Знов море цікавих очей з камерами й мікрофонами. Не люблю цього.

— Преси й телебачення буде мало, — уточнила. — Та й то лише біля килима. Далі їм вхід заборонений. Показ закритий.

— Схоже, буде хтось серйозний, кого знімати не бажано, — вголос подумав Рахімов.

— Тим паче треба йти, — сміливо порадила Лара.

— Думаю, ти маєш рацію, — ствердно хитнув головою.

Ввечері повідомив Лію.

— Мирон недавно телефонував й розповідав про цей фільм. Його прем’єра у Лондоні вже відбулася, — захоплено щебетала дружина. — У ньому йдеться про дев’ятирічного хлопчика, який щодня пірнав на глибину океану, щоб назбирати якихось коралів чи перлин, точно не зрозуміла. Потім продавав їх за копійки, аби прогодувати маму й молодших сестер. Батька не було. Одного разу він пірнув — і не виплив. Тому й «Душа океану». Дуже зворушлива стрічка, кажуть.

Ще під’їжджаючи, Марат зрозумів, що публіка збирається серйозна. Хоч килим і простелений, але зайвого ажіотажу навколо гостей ніхто не створював, вхід тільки за запрошеннями.

Почув, як кілька разів клацнули камери, коли проходили з Лією по червоній доріжці.

Серед присутніх побачив деяких близьких владних друзів. Його й самого вже не раз кликали у політику, але Рахімов навіть чути не хотів. Йому спокійніше на своєму місці. Ніби й публічна людина, а сам собі господар.

Після прем’єри гостей запросили на фуршет у невимушеній обстановці. Без преси й телебачення, щоб усі могли розслабитися.

— Навіть не дивися у той бік, — порадила світська левиця Інга Лєбєдєва своїй подрузі-журналістці Кірі Ковальовій, з якою сьогодні разом відвідали кінопоказ. Молода дівчина, не відриваючи погляду, слідкувала за Рахімовим.

— Ти й так на цьому заході інкогніто. Якщо хтось довідається, що маєш журналістське посвідчення, у мене будуть неприємності. Краще не привертай зайвої уваги.

— Хто цей імпозантний чоловік? — поцікавилася Кіра.

Вона зовсім не думала відводити погляд.

— Марат Рахімов, бізнесмен, багата впливова людина. Проте не політик і не телезірка, тому для громадськості особливого інтересу не представляє, — пояснила Інга.

— Він якийсь особливий, — примружила зацікавлені сіро-зелені очі журналістка. — Чимось виділяється. Високомірний, знає собі ціну. Напевно, має повний набір — дружина, коханка…

— Точно, — іронічно Лєбєдєва. — А ще — четверо дітей і в додачу — однолюб.

— Я б хотіла з ним… інтерв’ю… — ніби й не почула Ковальова.

— Ти схибилася?! — підвищила тон Інга й сіпнула подругу за руку. Та неохоче повернулася в інший бік. — То непроста людина. Бачиш оту кралю у довгому чорному платті? Лія Рахімова — дружина. На рахунок коханки… Була якась… Народила йому сина й померла при загадкових обставинах. От народила і померла, розумієш? А він забрав дитину.

— Цікаво, — очі журналістки заблищали. — Інших троє дітей народила жінка?

— Здається, тільки двох, — неохоче продовжила Лєбєдєва. — Із старшим сином там теж якась історія, але я не вникала.

— А ти кажеш — «однолюб», — саркастично посміхнулася Кіра. — Він найцікавіший з присутніх. Хочу з ним познайомитися.

— Навіть не думай… — не встигла зупинити подругу Інга.

Та символічно погладила довге хвилясте яскраво-руде волосся, поправила сукню і впевнено рушила назустріч Рахімову. Він щойно потис на прощання руку своєму співрозмовникові й прямував до дружини. Вражена фільмом, Лія жваво обговорювала з кимось сюжет стрічки, не звертаючи уваги на чоловіка.

— Добрий вечір, як вам прем’єра? — прямо звернулася журналістка, підходячи з бокалом шампанського.

— Ми знайомі? — різко спитав Марат, зупинивши на дівчині здивований, неприязний погляд.

— Кіра Ковальова, — коротко й фамільярно відрекомендувалася.

— Не зрозумів, хто? — скривив обличчя.

Дівчина відчула, як по тілу пробігли неприємні мурашки. Розмова явно заходила в тупик. Вона зовсім не розраховувала на таку холодну неприязнь.

— Я журналістка, хотіла домовитися з вами про…

— Журналістка?! — розширив від здивування очі Марат. — Хто вас сюди пустив?

— Будь ласка, тихіше, — запинаючись від хвилювання, попросила. — Я не хочу неприємностей.

— А чого хочете? — сердито запитав.

Бідолашна мовчала, стискаючи в руках бокал недопитого шампанського.

— Якщо хоч одну фотографію з цього заходу десь побачу — знайду і зітру тебе особисто на порох, — суворо попередив, тикнувши вказівним пальцем прямо у груди не на жарт наляканої дівчини.

Викрити її на цьому заході означало кінець репутації і кар’єрі. Крім того постраждали б ті, завдячуючи кому вона потрапила за куліси прем’єри.

— Даю вам п’ять хвилин, щоб зникнути, — полагіднішав. — Якщо не встигнете — вас показово виведуть. Час пішов…

Нічого не пояснюючи, Кіра підбігла до бару, поклала на стійку бокал і швидко попрямувала до виходу.

— Зачекай, — почула у спину голос Інги. — Що сталося?

— Потім, усе потім… — тільки й кинула через плече Ковальова й поспішила зникнути.

* * *

— До вас Ярослав Янін. Каже, що дуже терміново, — почув Марат у робочу слухавку голос Лариси.

— Нехай заходить, — дозволив.

— З нами зв’язалися японці, — відразу перейшов до справи Янін, присідаючи і викладаючи необхідні для розмови документи. — Просять про зустріч.

— Які ще японці? — не зрозумів керівник.

— Справжні, — уточнив головний юрист. — Вони орендували велику ділянку землі і хочуть збудувати на ній свій завод.