— А до чого тут ми? — здивувався Марат. — Споруда має бути якоїсь незвичайної архітектури?

— Та ні, — відповів Ярослав, — звичайна собі коробка.

Рахімов відкинувся на шкіряному кріслі, чекаючи пояснень.

— Проблема в самій ділянці, — продовжив юрист. — То є цілковите болото, яке десятиріччями не просихає. Їм усі відмовили. Там ніхто будувати не береться. Думаю, і нам немає чого морочитися. І так купа проектів горить. Роботи непочатий край. Кілька вакансій, на які ми так і не підібрали людей, даються взнаки. Тому…

Марат різко підняв праву руку, щоб зупинити нескінченну словесну тираду Яніна.

— Складний ландшафт, кажеш, — задумано погладив борідку. — Над цим треба подумати. Що там у тебе? — кивнув головою на чорну шкіряну папку.

— Ось, — подав папери.

Рахімов мовчки полистав надані документи.

— Це просто схема ділянки, — повернув назад. — Вона ні про що не говорить. Якщо за це братися — треба серйозно оцінити ситуацію. Всебічно вивчити цей шматок землі: ґрунти, вологість, інфраструктуру району, де вона розташована, провести інженерні дослідження, багато інших нюансів. Але це коштує немалих грошей. Тому, спочатку необхідно з ними зустрітися. Почути, що пропонують. Далі все добряче обміркувати, зважити усі ризики. Тільки тоді говорити про можливий контракт на співпрацю.

— Вони готові приїхати, коли скажемо.

— Чудово, але до такої зустрічі необхідно ретельно підготуватися. Для початку знайди людину, яка добре володіє японською мовою.

— Навіщо? — здивувався юрист. — Вони знають англійську, ви також. Навіть перекладач не потрібен.

— Це буде наша людина, про яку замовники не здогадуватимуться, — пояснив Рахімов. — Я хочу знати, про що вони балакають між собою, аби уберегти компанію від підводних каменів. Представимо її на переговорах, як одного з групи архітекторів, які працюватимуть над проектом, щоб не виникало сумнівів. Далі розберемося.

Минуло кілька днів.

— Ось, — поклав на стіл шефові невеличку папку з інформацією про потрібну людину.

— Хто? — не розкриваючи, запитав Марат.

— Кіра Ковальова. Кілька років з батьками жила в Японії. Мовою володіє досконало. Знає і граматику, і розмовну. Розумна, відповідальна, освічена. Її порекомендували люди, яким цілком довіряю. Я пояснив, що людина потрібна надійна, для конфіденційної роботи. Хотів з нею зв’язатися, але без вашого погодження не ризикнув.

— К-кіра Ковальова, — повторив Марат. — Щось дуже знайоме. Ніби недавно десь чув… — повільно відкрив папку і глянув на фото. В очі відразу кинулося руде волосся…

— От халепа! Буває ж таке! — вилаявся й відкинувся у кріслі. — Вона не підходить. Шукай іншу.

— Що?! — аж скрикнув Янін. — Отак просто? Не підходить — і крапка?

— Отак просто! — підвищив у відповідь голос Рахімов. — Вона точно не підійде. Навіть, якщо ми будемо просити — сама не погодиться.

— Ч-чому? — ошелешено запитав Ярослав.

Він проробив таку колосальну роботу. Усіх своїх знайомих колишніх і теперішніх працівників органів держбезпеки підняв на ноги, щоб допомогли знайти не просто знавця японської мови, але й вірну людину, яка вміє тримати рот на замку. Її завдання ж практично таємне. Комар носа не повинен підточити. На кону — великі гроші. Контракт. А начальникові, бачте, не підходить. Здуріти можна.

— Ви гадаєте, що такі люди отак запросто валяються на вулиці, перебирай, скільки хочеш? — прямо наважився поговорити з шефом, який до кінця не усвідомлював, наскільки важко було знайти потрібного спеціаліста. — Легше з китайською мовою. А от японська…

— То давай китаїста, — запропонував Марат. — Як на мене, ці мови практично однакові. Мені головне зрозуміти суть.

— Я спочатку теж так гадав, — криво усміхнувся Янін. — Але потім мені пояснили, що відмінність цих мов просто колосальна: ієрогліфи майже однакові, але читаються і вимовляються по-різному. Наприклад: слово «Корея» по-японськи звучить «Канкоку», а по-китайськи — «Ханьгу». У китайській мові відсутні часи, відмінки. У японській усе це є. Ну й так далі, я на цьому не розуміюся, тому всього не запам’ятав.

— Тобто японська складніша? — насупив брови Марат.

— Не знаю, — помахав головою Янін. — Але китаїст нам не підійде. А іншого перекладача з японської я не шукатиму. Мова ж іде не просто про знання мови, як ви розумієте…

— То вона така надійна? — примружив очі Рахімов.

— Перевірена людина, — впевнено відповів Янін.

— А чим така юна леді зацікавила «органи», що вони її перевіряли? — не міг второпати шеф.

— Вона — нічим. А от її батько працював у Японії, жив там за радянських часів. Самі розумієте, такі люди не залишалися поза увагою держбезпеки. Тож перевірені усі, — пояснив.

— Ясно, — зітхнув Марат.

— А чому ви так проти? — не міг зрозуміти юрист.

— Та я не проти, — важко начальник. — Вона сама не погодиться, коли почує моє прізвище. Нещодавно я нагнав до неї страху і послав під три чорти.

— Як? — розкрив від здивування рота начальник юридичного відділу.

— На закритій вечірці, куди журналістам було зась. Приклеїлася до мене, як банний лист. Мовляв, хочу взяти у вас інтерв’ю. От я й вказав їй на місце. Хто ж знав, що світ такий тісний.

Янін засміявся.

— У такому випадку, зв’язуватися з нею мусите особисто, — порекомендував. — Щоб потім не було сюрпризів. Усі контакти в папці. Бажаю успіху, — піднявся й вийшов з кабінету.

Марат довго крутив у руках мобільний телефон. Все ніяк не наважувався набрати потрібний номер. Нарешті відважився.

— Ало, — почув у слухавку після кількох коротких гудків. Але в його горлі наче пересохло. Жодного слова не міг видавити з себе у відповідь. — Я вас слухаю, говоріть, — наполягала дівчина.

— Доброго дня, — нарешті видав перші слова. — Це Рахімов.

Настала тиша. Марат чекав, коли на тому боці кинуть слухавку і він почує короткі гудки. Але журналістка не поспішала. Це додало йому впевненості.

— Ваша пропозиція стосовно інтерв’ю ще в силі? — вже сміливіше запитав.

— Ви… справді вирішили… — не докінчила спантеличена.

Адже недавно цей чоловік ледь не поклав кінець її роботі, розмовляв з нею, як з бульварною журналісткою, а зараз сам телефонує і пропонує… Нічого не розуміла.

— Так, є розмова, — твердо продовжив. — Бажано в моєму в офісі.

— Я буду, коли скажете, — хвилюючись, погодилась.

За годину Кіра, вже сиділа у кабінеті Рахімова.

— Оце і все, що від мене вимагається? — була приємно здивована.

Вона не тямилася від щастя. Такий бажаний недосяжний чоловік сидів у кількох кроках від неї. Сьогодні він був лагідним, ввічливим, галантним.

— Не все, — легко усміхаючись, попередив. — За межі цих стін не повинно вилетіти жодне почуте вами слово. Це головна умова.

— Я зрозуміла, — серйозно відповіла. — Можете на мене покластися.

— Чудово, — зрадів Марат. — Тоді призначаємо дату зустрічі з іноземними замовниками. Між ними також може бути людина, яка розуміє нашу мову. Тому інформацію передавати тільки через електронні повідомлення на планшет або комп’ютер. Щоб ніхто нічого не запідозрив.

— Ясно, — ствердно кивнула головою.

«Головне зараз — показати йому свою відданість. Завоювати увагу. Познайомитися ближче. Сподобатися» — подумала.

Щодалі, то сильніше відчувала, симпатію, що породжувала нестримну пристрасть…

На переговорах Марат представив Кіру, як одного з команди архітекторів, які у випадку підписання контракту працюватимуть над проектом забудови. Перед кожним з учасників були відкриті ноутбуки із зображенням проблемної ділянки та кресленням споруди, яку японці бажали звести.

— Чому ви вибрали таку проблемну ділянку? — поцікавився Рахімов. — Хіба не можна було знайти кращу? Тоді будівництво не вимагало б таких затрат.

Гості поспілкувались між собою, оскільки не всі володіли англійською.

— Дешева оренда, — пояснив старший. — Ми прорахували, що вигідніше один раз вкласти кошти у дорогий проект і забудову, аніж потім десятки років платити фантастичні гроші за землю.

На екрані Маратового монітора блимнуло повідомлення від Кіри.

«Насправді причина не тільки в цьому. Ділянка для них якось стратегічно вигідно розташована. Але не говорять, як саме».

«Отже, вони серйозно зацікавлені саме в цьому клаптику землі, — подумав Рахімов. — Тому заплатять серйозні кошти, аби тільки звести свій завод. Це добре. Контракт вимальовується реально дорогий…»

— Нам потрібен деякий час, щоб детально дослідити ґрунти на місці майбутньої забудови, — повідомив Марат. — Якщо вас це влаштовує, обговоримо ціну передпроектних робіт. Як тільки все буде готово, проведемо ще одну зустріч.

На тому й погодилися.

Марат був задоволений ходом переговорів. Кіра відігравала ключову роль. Вона була його вухами й очима. Інформація, отримана нею, надважлива для компанії. Адже вже на початковій стадії переговорів практично формувалася ціна проекту й самого будівництва.

На наступній зустрічі Рахімов повідомив, що може взятися за роботу над проектуванням і забудовою, якщо вони зійдуться у ціні.

Як виявилося, грошей замовники не шкодували. Відразу погодилися на запропоновану суму.

«Їх лякає ваша самовпевненість. Вони планують знайти юриста в Україні, який захищатиме їхні права у суді, на випадок, якщо залишаться незадоволеними виконаною роботою», — блимнув дрібний текст на екрані Маратового планшета.

— Ми щасливі, що співпрацюватимемо саме з вашою компанією, — звернувся старший японської групи до Рахімова. — Надалі плануємо зводити ще кілька таких заводів в інших країнах Європи. Якщо все пройде успішно — з радістю підпишемо контракти на проектування й будівництво аналогічних будівель саме з вами, — якось неприродно усміхнувся й поклонився.

Марат подав руку на знак згоди.

Після переговорів зібрав закриту нараду.

— Вони планують знайти грамотного юриста, про всяк випадок. Їх можна зрозуміти, адже працюють на нашій території. Чужа країна, чужі закони. Проте я теж хочу бути впевненим, що, викладаючись на повну, завтра не постраждаю, — насторожено повідомив. — Це великий ризик. Тому проведи розвідку, кого виберуть. Зв’яжися з цією людиною і зроби так, щоб співпрацював з нами, — звернувся до Яніна. — Я не маю на меті підставляти партнерів. Прагну лише уникнути зайвих ризиків. Тільки й всього. І ще… Необхідно полетіти у Японію, наживо подивитись на той завод. Перед тим, як укладати контракт, хочу мати уяву, що будуватиму. Кіра полетить зі мною. Зайві вуха мені й там не завадять.

Від почутого дівчина ледь не втратила свідомість. Щастя саме пливло у її руки. Виявляється, треба лише набратися терпіння…

— Ти надовго? — обіймала чоловіка Лія, проводжаючи в дорогу.

— Ні, трояндочко моя, — поцілував на прощання. — Подивимось — і назад. Не встигнеш навіть засумувати.

— Я вже сумую, — важко усміхнулася.

— Якби не літак… — прошепотів на вухо дружині, — я б розвіяв твій сум.

— Нехай Бог береже тебе, — погладила й обняла.

— Я наче вперше їду у відрядження, — не витримав Марат. — Чому ти така стривожена?

— Так то ж Японія, Бог зна де знаходиться, — пояснила.

— Зрозуміло, — зітхнув Рахімов. — Коли летів у Нью-Йорк, то значно ближче було, — зіронізував.

— Не знаю, — задумалась. — Там люди на наших схожі, а ці…

— Люди всюди однакові, — узяв кохане обличчя у свої долоні. — Я рахуватиму хвилини до тої миті, коли знову зможу обняти тебе, — поцілував і сів у машину.

У Японії Марат з групою архітекторів провели кілька днів. Вивчили місцевий завод до дрібниць. Виявляється, архітектура у ньому не складна, але є багато спеціальних нюансів, які треба врахувати при будівництві.

Оселилися у дорогому престижному готелі. Кіра зайняла номер поряд з Маратовим. Вона сама його вибрала.

День за днем стікав, а Рахімов не подавав вигляду, що серйозно зацікавлений нею. Все тільки й розмов, що про роботу. Сьогодні — остання ніч. Завтра вони повернуться в Україну.

Що робити? Розчарована вийшла на балкон. Обперлася на парапет, задивилась на вечірнє небо.

Раптом помітила Марата, який так само стояв на сусідньому балконі й милувався нічним містом, що потопало у мерехкотливих вогниках.

— Ще не спите? — нерішуче запитала.

— Не йде сон, — усміхнувся у відповідь.

— Тут гарно, правда?

— Вдома краще, — якось сумно, але тепло відповів.

Вперше наважилася глянути йому прямо в очі.

Він не відвів погляду. Це тривало кілька секунд.

Кірі здалося, що красномовнішого заклику провести разом ніч годі й сподіватися. Миттю переодягнулася у вечірній халат на голе тіло й постукала у сусідній номер.