— Що сталося? — запитав здивований Марат, коли побачив на порозі Ковальову, та ще й у халаті.

Вона сподівалася на тепліший прийом. Тому була трохи спантеличена. Але відступати було нікуди. Щоб ніхто не побачив, швидко заскочила всередину.

Рахімов стояв, мов закам’янілий. Ніяк не міг збагнути, що відбувається.

— Я так більше не витримаю, — одним махом видала. — З тої миті, коли вперше побачила тебе на вечірці — задихаюся. Мені бракує повітря. Серце не витримує й розпирає груди. Відчуваю таку пристрасть, що описати неможливо. Якщо не обнімеш…

— Що? — не міг повірити власним вухам.

— Я знаю, ти однолюб. Так кажуть. Нехай. Мені вистачить однієї ночі. Головне — залишити в пам’яті запах твого тіла. Інакше збожеволію…

— Що ти верзеш, жінко?! — раптом закричав оскаженілий Марат. — Що значить — досить однієї ночі?! Ти так себе оцінюєш?! Цього варта?! Скільки тобі років?

— Двадцять сім.

— Двадцять сім! — голосно повторив. — У твоєму віці моя дружина вже мала чотирьох дітей. Думала про сім’ю. А ти досі міняєш коханців, перескакуючи з одного ліжка в інше?! Як ти посміла прийти сюди в такому вигляді?! Га?! З’явитися перед чужим чоловіком майже гола?! Зовсім сором втратила?!

— Я не м-міняю… — раптом зніяковіла Кіра. — Своїми словами ти робиш мені боляче… Я справді… Щиро…

— О, Всевишній, дай мені терпіння! — різко відчинив двері Марат.

— Негайно забирайся геть з моїх очей, поки я не зробив тобі так боляче, що все життя пам’ятатимеш! — показав на вихід.

Перелякана його криком, дівчина наче вросла в землю. Не могла зрушити з місця.

— Не випробовуй мого терпіння, бо точно зірвуся на тобі, — крізь зуби процідив і виштовхав за двері розгублену Кіру.

— Це ж треба, — не міг прийти до тями. — Таке утнути. Хіба я давав привід? — сам себе голосно запитував. — Безсоромниця. Хоча… Здається такою милою, розумною… Хто ж їх, тих жінок, порозуміє? Ти диви… Ледь стримався. Я ж не залізний, прости, Господи.

Відчув, як по тілу пробігли приємні мурашки. Пішов у ванну, прийняв холодний душ, аби заспокоїтися…

Дорогою додому Кіра навіть глянути на Марата боялася.

Він теж відчував, що трохи перегнув учора. Але іншого виходу з ситуації, що склалася, не бачив.

На батьківщині літак приземлився пізно уночі. Лія спати не лягала, чекала на чоловіка.

— Сонечко, я долетів, — найперше зателефонував дружині прямо з аеропорту. — Знаю, що чекаєш. Але буду пізніше, ще маю деякі справи. Лягай. Цілую.

Жінка заспокоїлася.

«Головне, що долетів живий-здоровий. Решта — дрібниці», — подумала.

Присіла у глибоке крісло й незчулася, як задрімала.

Стомлений відрядженням і останніми подіями Марат вирішив спочатку відвезти перелякану Кіру додому. Хотілося показати їй, що не сердиться, а бажає добра.

— Ти перспективна, розумна молода жінка. Хотів би зберегти між нами приязні дружні стосунки. А головне — довіру. Твоя допомога була дуже цінна. Я вдячний за проведену роботу і не хочу втрачати зв'язок на майбутнє, — повчав на прощання. — Відчуваю, що з японцями ми працюватимемо довго. А те, що сталося — забудь. Викинь з голови. Вважай, що нічого не було. Я особисто вже не пам’ятаю.

— Пробачте, — не піднімаючи очей, відповіла. — Досі я навіть уявити не могла, що чоловік може так відреагувати, коли до нього приходить напівгола жінка, — червоніючи, посміхнулася. — Мені так соромно. Ви кохаєте свою дружину, це очевидно.

— Так. Інколи здається — у нас одне серце на двох. «Жінок може бути багато, але мати твоїх дітей — одна, єдина на все життя», — так казав мій батько. Хоч у нас, на батьківщині, не всі так вважають. Він кохав мою матір до останнього подиху, — задумано відповів. — А тобі необхідно розвиватися, а не засиджуватися журналісткою в газеті, — серйозно глянув на Кіру. — Буду радий допомогти. Маючи такий потенціал, треба рухатися вперед. Я побував у багатьох країнах світу, але бачу, що майбутнє за такими, як Китай, Японія. Технологічно вони обігнали Європу на роки. Подумай над цим, — завершив.

— Я вдячна за все, — глянула на Марата. — Вважатиму за честь співпрацювати й надалі. Можна на прощання обійму вас? — несподівано запитала.

Рахімов здивовано підняв брови.

— По-дружньому, — уточнила Кіра.

— По-дружньому можна, — жартома притис до себе дівчину.

Доїхав додому майже на світанні. Безшумно піднявся на другий поверх, увійшов до спальні. Лія напівсидячи спала.

Тихенько поцілував її у голову, заплющив очі, вдихнув рідний аромат. Глянув на годинник. Лягати вже ніколи. Попрямував у ванну. Став біля дзеркала, почав роздягатися.

— З приїздом, коханий, — раптом побачив відображення дружини, яка підійшла ззаду й почала обіймати. Вона поцілувала його спину один раз, другий, потім різко зупинилася.

Марат не відривав очей від дзеркала. Він ще не втиг ні переодягнутися, ні помитися і усвідомлював, що після невинних обіймів, його одяг точно пахне жіночими парфумами.

— Дорогий жіночий аромат? — здивована подивилась у дзеркало.

Марат спокійно підняв праву брову. Мовляв: так, і що далі?

Одним рухом Лія опинилася перед ним, подивилася прямо у вічі.

— Ти посмів торкатися іншої? — примруживши веселі очі, жартома запитала.

Рахімов не повірив власним вухам. Неймовірно, вона не сердиться. Навпаки, розпалює в ньому вогонь бажання. Це ж очевидно. Значить довіряє. Немає більше між ними стіни вагань і сумнівів. Яке ж це блаженство — знати, що від тебе не чекають пояснень, виправдань. Просто любити. Вірити. Не сумніватися.

Так — це його Лія. Єдина жінка, заради якої б’ється серце. Мати його дітей. Його душа.

— Так, я обійняв і поцілував молоду дівчину, — примруживши звабливі очі, продовжував дражнити кохану.

— Сподіваюсь — на прощання, — далі грала Лія.

Бажання наростало.

— Думаю, ми ще побачимося, — не відставав Марат.

— Рахімов, я заставлю тебе відповісти за свої слова, — прозвучало, як останнє попередження.

— І що ти зробиш? — відверто підштовхував до головного.

— Розірву тебе на шматки, — прошепотіла прямо на вухо.

— Отак запросто? Залишиш чотирьох дітей сиротами?

— Так запросто, — подряпуючи його спину кігтиками, мов тигриця, що грається з жертвою перед її кончиною, промуркотіла.

— То давай, — свідомо нажав кнопку старту. — Не стримуйся. Вперед.

До того, що відбувалося далі Марат виявився настільки неготовим, що навіть не зрозумів, як опинився на ліжку, дружина зверху і все вже почалося. Одною рукою вона вхопила його за шию, іншою за талію й різко притисла до свого тіла. Ніяких там цяцькань і прилюдій. Просто нестримне дике бажання. Її руки, здавалося, були одночасно всюди. Перемагаючи хвилі насолоди, що одна за одною накривали з головою, він зібрав сили.

— Та що ж це за неподобство таке? Га? Ану йди сюди, — різко перевернув її на спину і взяв ситуацію у свої руки. — Ще бракувало, щоб жінка мною відверто володіла.

Кілька різких рухів і відчув, що вона вже готова. Але на цей раз не прискорювався. Сповна наситився її солодкими муками…

Нарешті, геть знеможена, десь здалеку почула його такий приємний стогін…

Повністю знесилений, Марат упав горілиць. Задивився на стелю.

— Ого, що ж це було? Я ледь не збожеволів. Виявляється, треба частіше обіймати чужих жінок. Ти диви, як працює, — засміявся.

Лія лежала поруч із заплющеними очима й важко дихала.

— Попереджаю, не розвивай далі цю тему, бо, клянуся, що зберу останні сили і… — ледве прошепотіла.

— Що?! Ні! Ні,ні, — запротестував Марат. — Не смій торкатися мене, скажена жінко. Я ледь живий. У ревнощах ти страшна.

— Я не ревную, — не розплющуючи очей, слабим голосом відповіла. — Я люблю…

Рахімов повернувся, подивився на змучену дружину.

— Тобі справді нецікаво, звідки цей запах? — ніжно запитав.

— Н-не важливо, — ледве прошепотіла.

— А що важливо? — погладив кохане обличчя.

Лія підняла праву руку. Марат усміхнувся, приклав свою. Їхні пальці схрестилися.

— Одне ціле, — цілуючи спільний кулачок, лагідно прошепотів.

За тиждень група японських замовників знову прилетіла до Києва. Після недовгих перемовин та уточнення окремих деталей, підписали контракт про співпрацю. Все відбулося в офісі Рахімова. «Вавілон» проектуватиме й будуватиме для іноземних інвесторів великий просторий завод.

Після закінчення перемовин інвестори виявили бажання скріпити партнерські стосунки у неформальній обстановці. Рахімов погодився. Багатозначним поглядом дав зрозуміти Яніну, щоб до вечора той підготував усе, як слід. Сам з командою архітекторів залишився на роботі.

У визначений час двома машинами під’їхали до одного з престижних готелів столиці.

— На сьогодні все, — повідомив Марат, звертаючись до Кіри. — Спасибі за роботу. Мій водій Максим відвезе тебе додому.

— Але хіба… — не зрозуміла спантеличена.

— Що? — зупинив на дівчині здивований погляд.

— Я думала ви хочете знати, про що вони балакатимуть, коли…

— Ні, ні, — щиро розсміявся у відповідь. — Туди тобі не можна. Далі вистачить англійської… — вискочив з автомобіля.

У бокове дзеркало дівчина провела його сумним поглядом.

— Ви якийсь втомлений, наче виснажений? — висловив свою думку головний юрист компанії, коли після довгого й пишного застілля залишилися з Маратом наодинці.

Гості у кімнаті відпочинку ще розважалися…

— Трохи є, — погодився шеф. — Треба визнати, контракт дорогий. Переживав до останнього, щоб усе пройшло добре. Нерви, напруження… Зараз уже попустило. От і сиджу, як вижатий лимон. Чекаю, поки гостям буде так добре, щоб їх у номери позатягувати.

— Це я можу й без вас зробити, — хитро усміхнувся досвідчений у таких справах юрист. — Може б вам також… розслабитися…

— Та ну тебе, — кинув Рахімов.

— А перекладачка гарна й — головне — розумна дівчина… — не зводив пронизливого погляду з начальника хитрий колишній слідопит.

— Ковальова? — задумано відкинувся на дивані Марат.

— У ній щось є, — зрозумів, що потрапив у точку, Ярослав.

Відношення начальника до сім’ї він добре знав. Але й невинну симпатію між шефом і Кірою відразу помітив професійним оком.

— Ти знаєш, що вона витворила у Японії? — раптом повеселішав Рахімов.

Янін здивовано підняв брови в очікуванні відвертої розмови. Між ними з шефом вже давно панувала повна довіра. Гріхи Яніна залишилися у минулому. За них він не раз покаявся.

— Прийшла до мене в номер… — хитаючи головою, розказав, як все було.

— Але ж потім ви особисто відвезли її з аеропорту… — влучно підмітив Ярослав.

— За що вдома добряче отримав на горіхи, — щиро розсміявся Марат.

— Не переживайте, я тут все докінчу… — раптом прямо сказав юрист. — Можете їхати…

Рахімов замовк. Усмішка щезла з його обличчя. Дивився в одну точку й не реагував. Наче над чимось глибоко замислився.

Потім серйозно глянув на Яніна.

— Справишся?

— Навіть не сумнівайтеся. Повкладаю всіх до одного спати у м’які ліжечка й зразу відрапортую, — не кліпнувши оком, відповів.

Марат під’їхав до висотної новобудови. Тут жила Ковальова.

Зупинився у дворі. Не поспішав. Обняв кермо руками, замислився.

Нічого серйозного до дівчини не відчував. То чому ж він тут серед ночі? Що привело його? Проста симпатія?

Узяв телефон, набрав її номер.

— Марат? — здивувалася Кіра, побачивши виклик. — Господи, що це означає? — серце на мить зупинилося. Невже…

Узяла слухавку, підійшла до вікна.

«Його авто внизу! — важко задихала. — Так це воно, білий залізний кінь. Марки машин він міняє часто, але пересідає тільки на новий білий кросовер. Це його своєрідна візитна карточка».

— Ало, — швидко відповіла, очікуючи нездійсненного дива.

У відповідь — довга тиша.

— Я слухаю, — продовжила.

Але Марат мовчав.

— Я б-бачу вас, — несміливо промовила.

Та відповіді не було.

Ще кілька секунд — і в слухавці почулися короткі гудки.

Машина завелася, різко рушила з місця. Зробивши коло у дворі, виїхала на дорогу й за хвилину зникла за поворотом…

Рахімов майже безшумно піднявся на другий поверх власного будинку.

Усі давно позасинали, навколо глибока тиша.

Зайшов у спальню.

Не роздягаючись, ліг поруч з Лією. Вона глибоко спала.

«Хіба тіло може існувати без душі? Дихати без повітря? Жити без серця? — подумки запитав сам себе, милуючись сонною дружиною. — Хіба настане день, як згасне сонце? Навіщо переживати миті задоволення у повній пітьмі, якщо згораю від любові, осяяний світлом небесної зорі? — легенько погладив м’яке волосся коханої жінки. — Навіщо вдихати мертві парфуми, якщо божеволію від аромату живої троянди? Навіщо, відчуваючи спрагу, ковтати приторний мед, якщо вдома чекає жива вода? Моя Лія… Моя рідна. Моя половинка. Моя радість і моя печаль. Моя рання весна і в майбутньому гордовита зима. Мій світанок і захід мого дня. Мій раю… Я твій до останнього подиху. Тільки твій…» — ніжно торкнувся устами її чола.