— М-м, — крізь сон промуркотіла, відчувши легкий дотик.

Обережно, щоб не розбудити, пригорнув свою милу й задоволено заплющив очі…

* * *

Марат любив усіх дітей однаково. Проте особливу увагу приділяв синам Тимурові й Аланові. Вони вже подорослішали. Колись саме на їхні плечі ляже тягар сімейного бізнесу. Тому відносини між хлопцями повинні бути дружніми. Брат завжди повинен уміти захистити й підтримати іншого брата. Це була головна вимога Рахімова. Найменші непорозуміння між синами суворо присікалися. Вони росли під пильним наглядом, наче зіниці його очей.

Сьогодні, без попередження, завітав на тренування з вільної боротьби у спортивний клуб, де займалися хлопці. Несподівано став свідком неприємної сцени, коли Тимур з Аланом у спарингу не тренувалися, а реально билися. На думку батька, ініціатором був Тимур. Тренер хотів зупинити їх, але Рахімов подав знак рукою, щоб не чіпав. Хотів подивитися, чим усе закінчиться, хто припинить першим. Та брати розійшлися не на жарт. Тренеру все ж таки довелося втрутитися.

— Щоб я їх не бачив кілька днів, бо за себе не ручаюся!!! — кричав до Лії оскаженілий Марат, коли приїхали додому.

Хлопці миттю піднялися у свою кімнату.

— Вони хочуть до гроба мене довести!

— Господи, що сталося? — не розуміла дружина. — Чим вони так тебе розсердили?

— Я відчуваю між ними неприязнь! — сердито пояснив. — Вони билися на тренуванні!

— О, милий, прошу, заспокойся, — гладила Марата. — Це діти, таке буває.

— Вони не просто діти! — знов підвищив тон Рахімов. — Вони — рідні брати! Одної крові! Я навіть крихту ненависті між ними не потерплю. Так їх покараю, що все життя пам’ятатимуть батькову науку! — гнівно глянув на другий поверх.

— Чш-ш… Ти вдома. Все гаразд. Зараз я з ними поговорю. З’ясую, в чому причина, що призвело до такої поведінки. Заспокойся, присядь, я зараз заварю чаю з м’яти, — обіймала коханого.

— Принеси мені в кабінет, — суворо, але вже набагато спокійніше відповів. — Я ще попрацюю.

— Таточку, ти вдома, — як завжди, з розбігу кинулася на шию Маратові донечка Міра. Вона одна не боялася батькових криків. Адже її вони ніколи не стосувалися.

— Ох, моє серденько, — відразу розтанув. — Зірочко моя.

— Чому ти сердитий? — жалібно глянула на батька.

— Твої брати засмутили мене. Але вже все гаразд, — поцілував дівчинку в чоло. — Біжи до себе.

— Що між вами відбувається? Ви батька буквально до сказу довели, — зайшла перед сном у кімнату синів Лія.

— Та нічого не відбувається, — озвався Алан. — Тато чомусь вважає, що ми з Тимуром не любимо одне одного. Щоб не зробили — все не так.

— Ми сьогодні й справді билися, — додав Тимур. — Але заздалегідь про це домовилися. Адже з цих формальних спарингів ніякої користі. А якщо стане потреба по-справжньому захищатися? Чого варті такі заняття, де немає реальної практики?

— Ви говорили про це батькові? — поцікавилася Лія. Адже дійсно не бачила ненависті між дітьми.

— Пробували, — знов Алан. — Та він і слухати не хоче. От якби ненароком застав, як ми з Тимуром цілуємося…

— Алане! — різко перервала мати. — Що ти собі дозволяєш?

— Пробач, мамо, — вибачився син. — Але складається враження, що тато тільки й шукає нагоди, щоб насварити нас.

— Ти помиляєшся, — навчала Лія. — Ви — його душа, його майбутнє. Тато переживає… А ви своєю поведінкою робите йому боляче. Людина, якій боляче, сердито на все реагує.

— То він з великої любові нас карає? — перепитав Тимур.

— Не засмучуйте більше свого батька, — зітхнула Лія, не в силах донести дітям головного.

— Ти все чув? — запитала в Марата, який стояв під дверима й слухав розмову матері й синів.

— Дай, Боже, все так, як вони кажуть, — заспокоївся. — Дай, Боже.

Та наступна витівка хлопців не заставила на себе довго чекати.

На короткі весняні канікули Марат відправив синів у Мужіїв до бабусь і дідусів. Там вони щодня каталися на конях. Обидва були прекрасними вершниками. У сідлі трималися професійно, адже сиділи в ньому з чотирьох років.

Не знати, що там трапилося, але підлітки гайнули в поле поза територією кінного клубу й гасали на конях, наче на перегонах.

Гнали, допоки одна тварина не стала неконтрольованою й понесла Алана, задерши хвіст, мов божевільна. Тимур уже не міг його наздогнати й переляканий повернувся у клуб. Там про все розповів. Хлопця швидко знайшли. Кінь скинув його на землю. Благо, обійшлося без серйозних наслідків. На травмовану ногу наклали гіпс.

— Але так і шию зломити недовго! — сердито вимагав від адміністрації закладу пояснень Красовський, під чию опіку були залишені юнаки. — Ви несете відповідальність за них. Де ж були ваші люди, коли хлопці покинули виділену для катання територію?

— Вони весь час були на очах, навіть не розумію, як це сталося, — пояснював схвильований тренер.

— Ой, не знаю, чи розповідати про це Маратові, — сумнівалася Ірма, коли ввечері присіли з чоловіком на веранді. — Він і так до них занадто суворий. Страшно уявити, що буде, коли почує.

Та мати даремно хвилювалася. Рахімов уже все знав. Йому зателефонували з клубу, вибачилися, що недогледіли за дітьми. Обіцяли надалі приділяти їм особливу увагу.

— Щоб завтра обидва були вдома, — спокійно, але суворо наказав Лії за вечерею.

— В Алана пошкоджена нога, він не зможе…

— Жінко, ти не розчула?! — підвищив тон Рахімов. — Я негайно хочу бачити їх тут.

— Ви змусили мене прийняти рішення, — крижаним тоном повідомив, коли сини приїхали. — На носі літні канікули. Проведете їх у закритих закордонних таборах для бойскаутів. Окремо один від одного. Цілих два з половиною місяці. Ніякого спілкування з сім’єю або знайомими. Навіть мати не знатиме, де ви є. Житимете у палатках серед дикої природи в лісі. Там вас пристосовуватимуть до дорослого життя: навчать нести відповідальність за свої вчинки, приймати швидкі правильні рішення у складних ситуаціях, витримувати фізичні навантаження, працювати у команді і багато іншого. Ці табори — не місце відпочинку. Туди їдуть діти від тринадцяти до шістнадцяти років. Отже, навантаження серйозні. Ви надовго їх запам’ятаєте.

— Марате, що це за рішення таке? — майже плакала Лія. — Вони ще діти.

— Там будуть їхні однолітки, — пояснив чоловік. — Ніхто не кластиме на їхні плечі більше, ніж вони здатні витримати. Я контролюватиму.

— А мене чому відсторонюєш? Що за біда в тому, що, як мати, знатиму де вони знаходяться?

— Ти полегшиш їхню ношу, — незламним голосом відповів.

— Як? — не вгавала жінка.

— Не знаю, але втручатися будеш. Аланові ж носила їсти, коли я заборонив, — подивився Лії прямо в очі.

— Це занадто жорстоке рішення, — витерла очі й попрямувала до виходу.

Рахімов зупинив її, вхопивши за руку.

— Не хвилюйся. Хлопці житимуть в сучасних палатках з душовими кабінками, спатимуть у теплих спальних мішках, посилено харчуватимуться. Нічого страшного з ними не відбуватиметься, — вже тепліше заспокоював дружину. — Їх вчитимуть грамотно відстоювати свою точку зору, працювати у команді, розвиватимуть лідерські якості. Все це необхідне у майбутньому. Для мене головне, щоб вони відчули себе на чужій території, де немає ні рідних, ні близьких. Адже будуть у різних таборах. Тоді, сподіваюсь, переосмислять ціну братерської підтримки.

— Але між ними немає ненависті, — заперечила Лія. — Чому ти намагаєшся їх навчити?

— Вони безвідповідальні! — знову підвищив тон Марат. — Якщо не навчаться розрізняти, що правильно, а що — ні — в майбутньому знищать усе, що потрапить у їхні руки. Це вже не діти, а підлітки. Тимурові минуло п’ятнадцять. У його віці я… — різко замовк.

Лія погладила чоловіка.

— Ти згадав батька? — ніжно запитала.

— … з дитинства жив далеко від батьків: то в діда у горах, то навчався за кордоном, а потім тата вже й не стало, — тихо сумно продовжив. — Саме це навчило мене не розраховувати на інших, самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя.

— Але ж то були нелегкі часи, правда?

— Так, на відміну від мене, через два місяці мої сини повернуться додому в обійми батька й матері. Нехай їм буде трохи наука. Не намагайся мене переконати щось змінити. Просто довірся, — значно пом’якшав. — Я не дам скривдити наших дітей, — поцілував у чоло дружину й пригорнув до себе.

Як не боліло серце за хлопцями — Лія змирилася. Вже якось звиклася з думкою, що мусять пройти це випробування. Але відтоді постійно застерігала дітей. Слідкувала за кожним їхнім кроком.

Якось вранці, Марат затримався в душі. Його телефон несподівано завібрував.

«Вікінг» — засвітилося на екрані.

Це була назва спортивного клубу, де займалися сини.

Миттю вхопила слухавку.

— Так, — неголосно, боячись відповіла.

— Марате Фархадовичу? — почулося на тому боці.

— Це його дружина, — пояснила.

— Ліє Роланівно? — уточнив чоловічий голос.

— Так, кажіть.

— Я тренер вашого сина Тимура. Є не телефонна розмова. Необхідно, щоб ваш чоловік завтра заїхав.

— Я сама заїду, — твердо відповіла. — Привезу сина на тренування, тоді й поговоримо.

— Добре, — погодився. — Чекаю.

— Куди це ти вирядилася в суботу та ще й з самого рання? — здивувався Марат, коли Лія вийшла до сніданку. — У вихідний день одягнена не по-домашньому?

— Маю справи у місті, заодно відвезу Тимура на боротьбу, — спробувала щиро усміхнутися.

Але Рахімов відчував свою другу половинку, як самого себе. Наче рентген бачив її наскрізь.

— Ти якась напружена, нічого не трапилося? — насторожився.

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти.

— Але Максим уже завів машину. Він готовий їхати, чекає на Тимура. Довір йому свої справи.

— Ні, ні — заперечила Лія. — Це особисте, — різко пояснила.

Потім глянула у широко розплющені, завмерлі від здивування, очі чоловіка — й зрозуміла, що треба негайно вигадати щось переконливіше.

— Тобто-о… я хотіла сказати, що маю зустріч з дівчатами. Ходимо разом до фітнес клубу. Ми давно не гомоніли, тому домовилися… поки Тимур… — не вміла брехати, плуталася.

— Як хочеш, мила, — несподівано швидко погодився.

Проте його недовірливий погляд заставив жінку відчути неприємні мурашки на тілі.

— Я проведу до машини, — запропонував. — Давай сумку понесу.

Поки Лія з Тимуром сідали, непомітно набрав з її телефону свій номер і поклав на місце…

— Не вважаєш дивним, що сьогодні саме я везу тебе на заняття? — за кілька хвилин почув у слухавку розмову між сином і Лією, яка відбувалася у машині по дорозі в місто. Він спеціально набрав виклик з її телефону на свій, щоб прослухати й зрозуміти, в чому ж річ. Відчував, що Лія стривожена, отже, щось точно трапилось.

— Вважаю, — погодився Тимур. — Ти ніколи цього не робила. Що трапилося?

— Ще не знаю. Може, сам розповіси? — сердито запитала.

— Мамо, ти вже батька нагадуєш, — роздратовано кинув і відвернувся до вікна.

— Вчора батькові зателефонував тренер, просив терміново приїхати. Благо, тато був у душі й не почув дзвінка. Але ти щось накоїв, я відчуваю, — зупинила авто й серйозно глянула на сина. — Я не зрушу з цього місця, поки не розповіш.

Марат завмер в очікуванні.

Тимур закляк від почутого.

— То був лише жарт, — наляканим голосом почав виправдовуватися. — Я не хотів нікого підставляти, а тим паче…

— Який жарт?! Розповідай негайно! — майже криком суворо наказала мати.

— Я сховав чужі речі в шафку Алана, — боязко зізнався. — Думав, ми з хлопцями посміємося, коли бідолашний шукатиме їх. А вийшло…

— Продовжуй! — наполягла Лія. — Я маю знати, про що буде розмова у спортивному клубі.

— Той «придурок»…

— Тимуре!!! — щосили закричала. — Добирай слова!

— Пробач, мамо, — винувато син. — Є у нас один «відморожений». Ніхто з ним не спілкується. Коли побачив, що речі пропали — поскаржився напряму керівництву. Вони викликали тренера, переглянули відеокамери, все побачили і… Казали, що ледь стримали обурених батьків…

Від почутого Марат ледь не впав. Очі його налилися гнівом, скули заходили.

— Чому ти поклав речі саме в Аланову шафу?! — сердито запитала Лія. — Якби все полюбовно не вирішилося, їх знайшли б у твого брата і тоді…

— Ні, мамо! — у відчаї закричав Тимур. — Я не хотів нікого підставляти. Ми розраховували, що нещасний шукатиме, а не скаржитиметься. Наші шафи він відкрив би без проблем, а от Аланову… У нього ж нога хвора, його немає на тренуваннях. Я спеціально взяв ключ. Хто б здогадався?…

— Алан знає? — важко запитала.