— Тут щодня — кропітка робота, — кинув у відповідь знесилений юнак.

— Ми стригтимемо ягнят, — пояснив дядько. — То відповідальне заняття. Не дай, Боже, пораниш тварину.

— А коли я все ж таки сяду на коня? — повернувся до головного питання, що не давало йому спокою з самого приїзду.

— На конях — тільки чабани, — серйозно відповів Ісмаіл. — Це фізично сильні, натреновані чоловіки, які знають свою справу. Миттєво реагують на все, що відбувається навколо. Не дають зникнути жодній тварині. Їхні команди розуміють собаки. Бути вівчарем — велике мистецтво.

— Велике мистецтво — це те, чим займається наш Мирон, — зіронізував Тимур. — А оберігати овець, щоб не повтікали…

— На коня ти не сядеш, — різко обірвав розмову дядько.

Йому подобався племінник. Але спуску йому не давав.

«Напевно, добряче провинився, якщо Марат запроторив його сюди, — подумав. — Отже, треба вигнати з молодої голови дурість. А найкраще в цьому допомагає фізична праця».

Так минуло понад місяць.

Руки Тимура помітно загрубіли від важкої роботи. Обличчя почорніло від постійного гірського вітру. Хлопець подобався Ісмаілові щораз більше. Працьовитий, відповідальний, потоваришував з Наімом. Правда, інколи зайвий раз сперечається, але то молода кров грає. Допомагало, коли дядько вчасно ставив його на місце.

Старий Рашид з’являвся біля отари рідко. Недовірливим косим поглядом обдавав Тимура й, не звертаючи уваги на його присутність, питав Ісмаіла.

— Ну, як він? Справляється?

— Все гаразд, — щиро відповідав син. — Ніяких проблем.

— Якщо не слухатиметься — кажи, — суворо наказував. — Тут з такими не цяцькаються. Швидко…

— Не переживай, батьку, — заспокоював Ісмаіл. — На нього можна покластися, — підморгнув юнакові.

— То добре, — все ще не довіряючи, проштрикнув гострим оком хлопця. — Сьогодні залишуся ночувати з вами, — погладив довгу сиву бороду.

На честь головного господаря ввечері засмажили шашлика. Смачно поївши, всі уклалися спати.

Один лише Тимур не дрімав.

«Якщо не сьогодні — то ніколи», — надумав недобре й тихенько відв’язав Ісмаілового коня. Вирішив, поки все спокійно, пронестися з вітром нічними горами.

Та не встиг відскакати й пару метрів, як почув чиїсь крики.

Його миттю наздогнали й повернули на місце.

Страшно навіть уявити, що могло б трапитися, якби хлопець помчав уночі незнайомими місцями…

Старий Рашид лютував.

— Усе добре, кажеш?! — оскаженілий кричав на Ісмаіла, ніби Тимура поряд і не було. — Працьовитий, а головне — відповідальний, так?!

— Це вперше, — спробував заступитися за підлітка молодий дядько. — Досі…

— Не розказуй казок! — сердито перебив Рашид. — Хіба відправив би його сюди Марат, якби сам міг справитися?! Материнські гени нічим не виб’єш!

— Батьку, — спробував зупинити старого Ісмаіл. Але той розійшовся не на жарт.

— Чому ви ображаєте мою матір?! — як справжній син, запротестував Тимур. — Чим вам не догодила Лія?

— Лія?! — скривився, мов від страшного болю Рашид. — Лія — свята жінка, яка до тебе не має жодного відношення.

— Батьку! — вже майже криком знявся Ісмаіл. — Негайно зупинись!

Але старий не слухав.

— Тебе народила безсоромниця, яка звабила твого батька й хитрістю завагітніла! Хотіла розбити його сім’ю, а коли зрозуміла, що не зможе цього зробити — вирішила вбити тебе! Проте, не розрахувала свої сили й померла сама! Якби не Марат і Лія — ти лежав би з нею в одній могилі! Та замість того, щоб дякувати — ростеш неслухняним сином!

Тимур закляк на місці.

У його ще не зрілій голові зовсім не вкладалося почуте.

— Це неправда!!! — щосили закричав. — Ви брешете!!! Підло брешете, щоб якнайглибше засунути ядовитого ножа в мою душу!!! Нащо вам це треба?! Морально виховуєте так?! Будете спостерігати — витримаю чи ні?! Якби це була правда — хіба мій батько не сказав би мені про це?!

Рашид мовчав.

Нарешті усвідомив, що скоїв непоправиме. Навіть слова у відповідь не зронив.

— Що ти наробив? — важко зітхнувши, промовив Ісмаіл. — Марат нам цього ніколи не пробачить, — узявся за голову.

Тимур зрозумів. Все почуте — правда. Гірка правда!

«То я не син своєї матері? Що Мирона усиновили в дитинстві — про це знають усі в нашій сім’ї. Але я… — розривали голову думки. Здавалося — вона от-от лусне від перенапруження. — Лія — свята жінка, а мене народила якась безсоромниця… А батько?… Зраджував матері?… Адже у мене є померлий старший брат. Він точно син Лії…Значить…О-о-о!!!»

Заливаючись сльозами, вискочив з намету й кинувся до коня.

— Облиш, не чіпай! — крикнув Ісмаіл своєму помічникові, який хотів зупинити хлопця. — Нехай скаче! Швидко подай іншого коня, я наздожену.

Не знаючи місцевості, Тимур гнав навмання, долаючи підйоми і розганяючись на спусках. Місяць з ясного неба добре освітлював йому шлях.

Нарешті зупинився.

Скочив з коня.

Упав на землю.

«Чому, батьку, чому-у! — кричав, оббиваючи руки об тверду землю. — Нащо ти рятував мене?! Якщо та жінка хотіла вбити — нехай би забирала на той світ!»

— Тимуре, — раптом почув голос Ісмаіла й відчув його руку на своєму плечі.

— Чого ти прийшов? — важко дихаючи, запитав хлопець.

— Пробач старого, він утнув велику дурницю, про яку страшенно шкоду…

— Не розмовляй зі мною, як з дитиною! — раптом скочив на ноги юнак, не давши старшому договорити. — Мені вже п'ятнадцять минуло! Ти теж вважаєш, ніби я ще не достатньо дорослий?! Рашид зробив правильно! Хоч і в гніві, але сказав правду! А решта — знали й мовчали! Насолоджувалися тим, що вважаю себе повноправним…

— Ану замовкни! — несподівано на весь голос крикнув досі лагідний до Тимура Ісмаіл. — Чого розкис, як мале дитя?! Якщо вважаєш себе дорослим — поводься, як чоловік! Яка різниця, хто твоя мати?! Що це міняє?! Ти — Рахімов! Син свого батька! Його плоть і кров! У мене теж не всі діти від одної жінки! Та хіба це має значення, якщо вони мої?!

Тимур замовк.

Повільно підійшов до краю прірви. Він ще здалеку помітив її, тому й зупинився.

Сів, звісивши, ноги.

— Гарний краєвид, — влаштовуючись поряд, вже м’якше промовив Ісмаіл.

І справді: весь простір, куди сягав зір, займали височенні гори. У місячному світлі вони виглядали навіть краще, ніж удень. Над ними — тільки небо. Зорі були так близько над головою, що, здавалося, їх можна торкнутися руками.

— Недаремно в географії Памір називають дахом світу. Коли бачиш цю красу наживо — дух захоплює, — мовив Ісмаіл.

Але Тимур важко мовчав.

— Це улюблене місце твого батька, — спокійно продовжив дядько. — Тут пройшло його дитинство. Якщо він щезав — ми завжди знали, де шукати…

— Алане, — раптом підняв очі до неба Тимур, ніби й не чув Ісмаіла. — Де ти, брате? Як же мені тебе не вистачає…

* * *

Тремтячими руками Рашид набрав телефонний номер Марата.

— Синку, я сотворив велику неприємність, — винувато зізнався, коли привітався з племінником. — Відкрив Тимурові всю правду про його народження…

— Що?! — ледь не збожеволів від почутого Марат. — Та як ти…

— Це відбулося якось несподівано, саме по-собі, — пояснював родич. — Малий страшенно мене насердив, от…

— Як він? — здавленим голосом поцікавився Рахімов.

— Не знаю… З ним зараз Ісмаіл. Приїжджай, ти йому потрібен, — мовив старий.

Запанувала тиша.

— Я буду в серпні, як і домовлялися, — раптом почув у слухавку Рашид. — Нехай побуде з цими думками наодинці. Можливо, це й на краще. Колись же він мав дізнатися правду?

— Як знаєш, Марате… Як знаєш… — нажав кнопку завершення виклику дядько.

* * *

Тимур і Алан були разом з народження молодшого. Між ними різниця всього одинадцять місяців, тому вчилися в одному класі, вдома займали одну кімнату, як справжні брати — ділились сокровенним, про яке навіть батьки не здогадувалися.

Чотирнадцятирічний Алан — високий на зріст, спортивної статури, широкоплечий, гордовитий, інколи навіть трохи зверхній, виглядав дещо старшим на фоні високого, але худорлявого, енергійного, щебетливого брата.

Рішучий, ініціативний, надійний, з яскраво вираженими якостями лідера, Алан впевнено почувався своїм у будь-якому товаристві. До його думки прислухалися, бо знали, що готовий відповідати за сказане навіть перед батьком. А то було найстрашніше… Поряд з ним Тимур почувався якось впевненіше.

Коли з братом крокували коридорами престижної столичної школи, де навчалися — Тимур відчував гарячі зацікавлені погляди не тільки ровесниць, але й старшокласниць.

Проте, як тільки Алана поряд не було — поглядів меншало.

Тоді, весною, в Мужієві каталися на конях. Увагу старшого брата привернула молода вершниця. При її появі на полі хлопець зашарівся.

— Гарна, — кивнув Алан на дівчину. — Новенька, мабуть, бо раніше її тут видно не було, — хитро усміхнувся Тимурові.

— Новенька, — замріяно підтвердив той.

— То під’їдь, познайомся, — запропонував молодший брат.

— Не впевнений, що це хороша ідея. Вона така гордовита. Та ще й, мабуть, старша за нас. Точно не схожа на однокласниць, — засумнівався брат.

Дівчина й справді виглядала десь на років шістнадцять-сімнадцять.

— І що? — не вгавав молодший. — Просто отак спостерігатимеш? Поїхали, — розвернув коня.

Тим часом до об’єкту симпатії хлопців під’їхала ще одна вершниця. На вигляд вона здалася ще старшою — років вісімнадцять.

— Гарний малий, — голосно промовила до молодшої, відверто дивлячись прямо Аланові в очі.

Від почутого юний Рахімов аж побілів.

— Ти хто? — без усіляких там церемоній гукнув незнайомці. — Який я тобі малий? — направив коня прямо до неї.

— Ого, — засміялася дівчина, — який запальний.

— Алане! — спробував зупинити брата Тимур. — Вона — доросла тітонька. Не наклич на наші голови біду. Давай, поїдемо звідси.

— Вона образила мене! — обертаючись, гнівно кинув у відповідь. — Ти ж сам чув.

— І що ти зробиш? — наздогнав брата Тимур і зупинив.

— Заставлю вибачитися, — зціпивши зуби, відповів.

У запалі повернувся, але… Вершниць уже не було на тому місці. Вони спокійно прямували до конюшні.

— Ну все, — зітхнув Тимур. — Бачиш? Вона налякалася і втекла. Конфлікт вичерпано.

— Ти тільки глянь на них, — знову налилися злобою очі Алана. — Вони ж регочуть, розмовляючи. Точно мене обговорюють. Я…

— Брате, охолонь! — раптом підвищив тон старший. — Що ти надумав? Це не школа, де можна затиснути у дівочій роздягальні однокласницю Нінку й цілувати досхочу, — суворо попередив.

— Та хто її затискав? — полагіднішав Алан. — Вона ж сама була не проти, — загадково усміхнувся. — Не силою ж я її цілував. Все було навіть дуже романтично: спочатку я глянув у її очі… потім на губи… потім знову в очі… і все — вона готова. Можна цілувати, скільки хочеш.

— Ага, — засміявся Тимур. — Це тому вона зараз навіть глянути у наш бік соромиться? Бо все було дуже взаємно…

— Ти про що? — заокруглив очі Алан. — Ми ж тільки цілувалися.

— Ото ж бо й воно, — несвідомо спровокував подальший розвиток подій Тимур. — З таким багажем любовних знань якраз треба впевнено летіти на вісімнадцятирічну кралю.

Очі Алана налилися кров’ю.

Знову глянув у бік конюшні. Вершниць не видно. Хоча ні… Молодша на полі. Значить, старша точно всередині.

— Но-о! — ударив коня ногами й поскакав до своєї кривдниці.

— Усе гаразд? — раптом почув голос тренера Тимур. Він якраз хотів крикнути й наздогнати брата, але, щоб не привертати зайвої уваги, просто ствердно кивнув головою.

Юний Алан різко зіскочив з коня й грізно попрямував до стійла, куди дівчина щойно завела свою тварину.

— То кого ти малим називаєш? — раптом почула сердитий голос парубка.

Повільно обернулася, подивилась навкруги. Вони одні — поряд нікого.

Іронічно посміхнулася й підійшла так близько, що Алан відчув її тепле дихання. Провела руками по його обличчю, плечах, грудях… Відчула, як заграли його м’язи… Проте на обличчі не ворухнувся жоден мускул, мов у дорослого чоловіка. Він впевнено дивився дівчині прямо у вічі, показуючи, що її рухи його не лякають.

— Ти такий милий, сильний. Жаль, що надто зелений, — прошепотіла йому на вухо, впевнена, що малий розгубиться і втече, засоромлений.

Проте в Алановій душі, наче визрівала вулканічна лава з ненависті й якогось дикого почуття, досі йому невідомого. У грудях уже пекло, піднімалося вище, вище і ось… Одним махом згріб її в не по-дитячому міцні обійми й припав до безсоромних дівочих уст…